— Знаю! — враз згадав Гриць. — Ходім до японців! О!
Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.
І вони пішли до японців. Десь на передмістя.
— Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловіка з десять — почули, що з тайги, що «Сірченко — знаменитий охотник», син «ще знаменитішого Сірка». Чортові сини! Звідкіля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це вони один одному: «А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?!» — І до мене: «Чи то все правда?»
Я удаю на цвіту прибитого і: «Еге... Так... Не знаю...» А вони: «Бач, дикий зовсім. Дійсно — ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!»
— Так...
— А скажи, чи не заходив хто до вас?
— Ні....
— А подумай, згадай.
— Ага, заходив...
— Хто? — і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.
— Міліціонер із «Союззолота», торік...
— Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.
Я подумав: «Бурундуки ви дурні, смугасті задери-хвости».
— Ні, не було нікого.
— Маладєц!
— Авжеж... Так дуже просимо про дозвіл...
— А в лісі кого стрічали, на промислі?
— Та, крім звіра, нікого...
Ідолові душі! Що їх так цікавить?
Ось так вони гомоніли зі мною з годину. Інтересно. Та все навчали:
— Як десь когось стрінеш — розпитуй, хто він і що він, і пам’ятай. А як підозрілий — повідомляй начальство.
«Яке?» — хотів я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.
— Ну, от і маладєц! Ти куриш?
— Ні...
— А горілку п’єш?
— П’ю...
Почастували мене горілкою — якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним, уважним, плели про «гражданський обов’язок» та про нагороди за щиру працю.
А заяву так і повернули назад: «Не можна!..». Чортові віслюки! І хто б це їх справді всерйоз просив про дозвіл! Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...
Розмовляючи, Гриць розмахував руками та підвищував голос, забуваючи, що він не в лісі. Аж Григорій мусив його отямлювати, та ще й брати під руку, — Гриць-бо не вмів ходити по пішоходах і не визнавав ніяких правил вуличного руху — пер через вулицю наскіс і, якби не Григорій, мусив би не раз за те поплатитися десь під колесами тягарівок, що снували вулицями, як навіжені, ляскаючи ланцюгами.
Так вони добрались до японців — цебто до японської ресторації, аж геть на передмісті, що звалось Українською Слободкою.
Та Українська Слободка існувала тут з давен-давен, відколи існує сам Хабаровськ. Ціла ця історична Слободка і історична її назва відповідають як національному складові тих піонерів, її засновників, так і національному обличчю її основних мешканців. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потім переважно) українці.
З того краю, що ближче до центру міста, стояла пошукувана ресторація. Хлопці вломилися в неї, опановані вовчим голодом і окрилені надією всмак, та ще й екзотичними забаганками наїстися. Навіть той примітив, що вдарив їм у очі зразу при вступі, не збавив настрою. Ресторація виглядала надто вбого й примітивно — ніби десь в хаті у найбіднішого старовіра! — Дерев’яні, немазані і небілені стіни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Прості лави попід стінами і прості дерев’яні суцільні столи, нічим не покриті і такі, як в касарні.
Біля дверей в другу кімнату — японець. Тільки й екзотики, що цей косоокий японець у білім халаті.
Напітнілі шиби сльозилися буйно, аж капотіло з лонок.
Хлопці замовили в японця все, що є в нього ліпшого.
По якімсь часі вбігло китайча і поставило перед ними дві великі череп’яні миски. В них, ніби повісма білих ниток, лежали густо змотані тоненькі білі макарони суцільним сувоєм, залиті юшкою. До тії страви їм не дано ні ложок, ні виделець, ані ножів. Лише дві тонюньких довгих палички.
Хлопці вертіли палички, дивились один на одного і в миски і не знали, з чого почати та й як до діла приступити. Григорій попробував був узяти тими паличками той білий моток, але він вислизнув і плюхнув назад у юшку. Знову — ізнову те саме. Гриць вирішив, що він має більше сприту, але... результати вийшли однакові.
— От чорт! Та ми ж тут були, і такого нам не давали... — бубонів він безпорадно.