Выбрать главу

Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельо­вих підставках горіло синє полум’я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: «От смішно!.. Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни — на таці вогонь продають».

Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп’ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заво­рожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, — хлопці не помічали зовсім. Друга навіть очка не строї­ла, — дивилася вогкими, широко одвертими, не то зди­вованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Інших дівчат — всіх, які були в цій залі, — хтось за­прошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків — їли, пили, сміялись, і знову схоплюва­лись, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь вихо­дили... й поверталися ще блідіші.

Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли вся­кі витребеньки, як-от консервовані абрикоси або краби...

Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміяв­ся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:

— От цирк!.. От би це до нас туди, у ліс, усе, га?!

Йому вже двоїлося увіччю од всього видовища. Роз­палений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував нізд­рі, як молодий олень, іскрив очима і сміявся. Сам не знав чого. Смішно!..

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп’янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих «володарів життя», володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі і так, ніби йому хтось наступив чобо­том на самісіньке серце... Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик... Байдуже. Замо­вив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість бра­ла туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору — і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством заперечення. Його стоптано, випхано геть з життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалася хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м’яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучас­на аристократія! Пани становища... Володарі...

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфон­си — личковані командири, і якісь надуті «відповідаль­ні», і якісь претензійно вбрані «а-ля Європа» суб’єкти — все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з’їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом...

У джазовім вихорі вчувавсь Заливай... Гавкав радіс­но, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками ози­вався дівочий голос... Наталка! Стояла на сонячній кла­дці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно...

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було — то ре­вів водоспад, а над ним у веселковому сяєві стояла На­талка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра... Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як боги­ня... І чиста, як богиня. Його королева! І... не його коро­лева. Його біль. Його туга.

Оркестра увірвала, і знов випливли бліді, спітнілі об­личчя, захекані, безглузді.

— Маестро! фокстрот!! — гукав хтось на всю залу.

Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігла до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами... Григо­рій лише глянув на неї, потім на Гриця: «Піди, Грицю». Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от — його напав сміх.

— Ні, ні... — буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустріла­ся з його очима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі... Нарешті не витримала і втекла, стру­снувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пиш­ногруда подалась геть, вони перезирнулися і засмія­лись — одна радісно, вголос, друга — про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна — бистроока і так зачіпала бровою, грай­лива; друга — смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання було на них вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі череви­ки — вони їх ховали під стільці. Одна в потертих прос­тих панчохах, одна — в хлоп’ячих шкарпетках, голі ли­тки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.