Выбрать главу

Біля Байкалу вони купували омулі... Не менш давні і не менш легендарні омулі, що стали одною з перлин все­російських гордощів і що купувати їх тут стало священ­ною традицією. Поїзд спеціально зупинявся, і все виси­пало геть... Зупинка та була не на станції, а так, на са­місінькому березі справді химерного моря; колія прохо­дила під скелястими урвищами попри саму воду, робля­чи дугу навколо Байкалу в кількадесят кілометрів. Ве­летенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакит­ній оправі лісистих кряжів. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку — змогу не тіль­ки подивитися на цей національний скарб, а й вмочити пальці в нього — в те «священне море» та пошпурляти в нього камінці.

Мешканці експресу метушились, як сарана на ози­мині: все те вдихало емоції, айкало, ойкало, плюскоталось у воді і розкуповувало шпарко омулі — вуджені, варені й солені, що їх нанесло сюди тубільне жіноче на­селення, либонь, з цілої округи — з усіх чотирьох бере­гів Байкалу. Омулі були свіжі, омулі були й смердючі, але всіх їх розкуповувано, бо це ж були не звичайні собі риби-омулі, а священні риби омулі, — тієї «омулевої бо­чки», либонь, що про неї від століття співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла «широка страна род­ная», словом, екзотичні омулі...

Кондуктор свистів, і все те разом з омулями пхалося назад до купе, чіплялося за поручні... Експрес не рушав доти, доки не чіплявся останній пасажир. Провідники всіх своїх знали в обличчя і могли здалеку точно устійнити, чи вештається ще котрийсь по юрбі, а чи сіли всі.

Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та взагалі прибайкальським чи «про»байкальським фольклором. То шукачі щастя їли омулі, ревли «Славноє морє, священний Байкал» і роз­повідали та вислухували легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо:

...«І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як відомо, лід. Лід тисне на воду — ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і підіймається в морі тім — у Байкалі... І коли б не височенні гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда... А в дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою — та й у Байкал... До­казів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа?! Ага! Отож! Байкал — межи лісами непрохідни­ми, межи горами неприступними і від найближчого мо­ря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!..»

Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!

Разом із змінами у зовнішнім, видимім світі дають себе знати і зміни у світі внутрішнім, зумовлені змінами в часі. Поїзд йде по паралелях із заходу на схід, назустріч сонцю, і з кожним днем, з кожним географічним градусом довготи пересуваються ранок, вечір, ніч — на годину... на дві... на чотири... Біля Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється, щось з ними кої­ться. Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос, — одні вибилися зі сну й з апетиту; не могли вже ні їсти, ні спати, а другі, навпаки, — борю­кались, борюкались і вийшли переможцями — спрости­ли своє життя до тільки їсти і тільки спати, а інші й ще краще — могли спати і тільки спати. Але на загал, абсо­лютну більшість опанувало безсоння, тривожний неспо­кій, хвороблива експансивність і... в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервові, чут­ливі, занепокоєні своїм здоров’ям, — вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали порошки і докучали ліка­рям, що, втративши самі спокій і сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем.

Пересувається поїзд, пересувається час, пересуваєть­ся життя в експресі, а ще більше — настрій. Попри всі ті, зрештою, смішні неприємності, він підноситься до найвищого ступеня передсмаку чогось надзвичайного, кон­статуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здійснення мрії. Про те свідчить кожна хвили­на, кожен кілометр, кожна деталь назовні. Поїзд іде до мети.

За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубіль­ців: червоношкірих бурятів та бурято-монголів в Улан-Уде; гордих, вітрами, сонцем і блиском снігів засмале­них, бронзових якутів, подібних до тих джеклондонівських індійців, і таких же бронзових, в національні строї убраних якуток в Читі; тунгузів з гостровухими псами... Китайців... «Гуранів»...