Вночі мерехтіли зорі - мільйони зір, змішуючись з іскрами від скаженого поїзда, а від насипу розбігались дерева й квіти і збігалися знову в химернім танку за драконом, і вогненні віяла прожектора крутили з них веремію.
Потім ландшафт ставав ще дивніший. Потім…
Нагло земля обірвалась. На п'ятнадцятій добі шаленого гону раптом земля обірвалась.
Ешелон вилетів до синього моря і зі скреготом став. Тяжко випустив рештки диму і пари. Став.
Все. Скінчилась земля.
Ешелон дійшов до своєї мети. Важко дихаючи і відсапуючись на кінцевій станції Океанській, він став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева те, що привіз, з усіх своїх шістдесяти суглобів.
Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися?!
Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20 - 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так - напівголих, викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних, приречених… Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дійшли. Ешелон дійшов до своєї мети, та не дійшов ще мети етап - оці тисячі мучеників.
Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і, оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.
Туди стелився їм шлях - через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі.
Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі і байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду… Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці… - діти іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря.
Варта розігнала всіх цивільних зі станції і оточила місцевість, - пильнувала, тримаючи рушниці і псів-вовчурів напоготові.
А з вагонів вилазили все нові й нові арештанти. Інших тримали попід руки… Вони вже негодні були йти, і їх друзі тримали попід руки, апатично і байдуже допомагаючи пройти останній пруг землі… Може, взагалі останній шмат життєвого шляху.
І ось тут нагло зчинився алярм! На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.
Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:
– Многогрішний!!!
Мовчанка.
– Многогрішний!!!
Мовчанка. Ніхто не відповідав: “Я” і ніхто не відповідав: “Григорій”. Мов ужалений, начальник підскочив, вихопив пістоля і стрибнув до вагона, - порожньо. Вибіг перед велетенський людський натовп і зарепетував:
– Ложись!!! - і закипів брудною, скаженою лайкою.
Юрба апатично лягла в пилюку ниць.
– Многогрішний!!!
Начальників крик звучав люто і водночас благальне, - не то він погрожував, не то він кликав, просив. Нема…
На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону і по всій території. Зі станції задзвонили телефони… Стрільці та їхні пси обшукали всі кутки, всі діри й закапелки на станції та навколо, - нема. Собаки нишпорили разом із своїми “сотрудніками”, накидаючись на випадкових людей.
Нема.
Нарешті було знайдено “секрет”. Та не знайдено самого збігця. Всіх лежачих перерахували - всі є. Нема лише одного. А виявлений “секрет” був такий: у вагоні, у тім, середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії - чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того наймевше можна було сподіватися. Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято… Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поїзда.
Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього запинаться самі шматки, але стрибнув.
– Диявол!… Диявол!!! - кипів начальник етапу; беріг він - і не вберіг, пильнував, як ока, - і марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозуміло: хтось допомагав, хтось заклав знову діру і замаскував пильно.
– Встать! - гримнув начальник. Всі встали. Всі стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом і так дивно змінених.
– Хто допомагав?!. Мовчанка.
– Тридцять другий вагон!… Згною!… Роздавлю!… Хто допомагав!?
Тихо. Тридцять другий вагон відокремили. Біля 60 людей стало окремою купкою.
– Хто спільник?!.
Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від гордості за того “диявола”, за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда.
Але ніхто не пустив і пари з вуст. Є така солідарність, є такий закон неписаний, є така арештантська мораль, що подібної до неї більше немає у світі, - мораль упосліджених, святиня арештантської дружби.
Люди стояли байдужі. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти її до сирої землі:
“Земля тобі пером, безумний сміливцю!” Пригадувались слова, кинені якось ним у темряві ночі зі стогоном:
– Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючиї Та з розпукою крізь стиснені щелепи:
– Жить!
– Відплатить!!.
…Або вмерти.
По цілій масі змарнованих, знеосіблених людей ніби хто струм пропустив. Геть скільки їх тут стояло - в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гідність підводилась рвучко… Лиця обертались туди, навад, і виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсім. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепіт летів по юрбі.
- Утік!…
У смерть, але втік!…
Начальник, відчуваючи недобре, розмахував пістолем - квапив тих, що йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.
А вже як повантажились на пароплав, як уже всі знали подробиці про того “диявола”, про того юнака, на двадцять п'ять літ каторги приреченого, що переступив “трибунал” і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда, - люди, стоячи на чардаку і відпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захід - дивились-дивились широко відкритими очима…