-То вам тільки здається, що нас не дивізія,- Левицький так само раптово перестав сміятися.- Але давайте присядемо, як маєте час, бо ж зачепили на довшу розмову…-Он переїхав у Луцьк інженер Олекса Алмазів після Подєбрадської господарської академії, добре знаної, до слова, мені. Він і справді командував дивізіями в армії УНР, генерал- хорунжий, воював за Київ у вісімнадцятому, і за Полтаву та Харків, Вінницю і Проскурів, Могилів і Кам’янець-Подільський. Наш гімназійний священик Павло Пащевський, добра душа, що всім учням ставить тільки п’ятірки, то ж капелан військ УНР. Єпископ Полікарп був працівником Міністерства освіти України…Ще людом нашим недооцінена роля першого директора луцької гімназії Івана Власовського, А візьміть і луцьку, і повітові управи «Просвіти», товариство Петра Могили, книгарні товариства імені Тараса Шевченка, навіть кооперативні гуртівні «Народного торговця», «Маслосоюзу»…Ображаєте, пане Вось, дорогий колего…
- Марно лишень сперечаєтесь, пригорщі вас супроти числа інтелігенції польської, зовсім мізер разом з вашими аматорськими виставами і самопальними журнальчиками, жменька ось, - і полоніст стулив щільно пальці та простягнув мало не до очей Левицького свою долоню, показуючи яка та жменька щупла й дрібна.
Модест Пилипович аж відсахнувся від рвучко простягнутої руки і замість відповіді лише заперечливо крутнув головою – полоніст йому починав набридати. Що він тямить у своєму благополучному житті, затисненому поміж стін шкільництва і власної домівки, не наївшись того глевкого хліба, яким вдосталь нагодував цей непростий час бодай згаданих щойно людей. Хай би пан Войцех Вось спробував як Власовський на рівному місці створити українську гімназію, у краї і в місті, де століттями не було українського освітнього закладу, спробував на ноги поставити та оберегти від чужих і своїх…Ще як військо УНР відступало і уряд її опинився у Рівному, поїхав Власовський в міністра освіти просити грошей, бо вже багато місяців гімназія не бачила ні копійчини.
Міністр чемно вислухав директора, покивав головою, і так само чемно відмовив.
- Ви недостатньо ще українізацією займаєтеся,- хтось канцелярського папірця йому підсунув із криводушною та геть несправедливою оцінкою гімназії.
Подякував кивком голови директор, але не став вертатися з порожніми руками додому, він просто сили не мав так вернутися і глянути у голодні очі колегам, а пішов до товариша міністра Петра Холодного, з яким його хтось і колись знайомив. Розказав йому все без прикрас: тут немислимо знайти викладача корінного, в гімназії – один німець другий поляк, третій росіянин, і жоден з них бодай кілька слів українською зв’язати не здатен. Але є вони добрі фахівці, головне, щиро сприймають нашу справу.
Петро Холодний,тимчасовий урядовець, що не тимчасове ім’я здобуде як славетний художник, взявся сам клопотатися – таки виклопотав, поїхав у Луцьк Власовський з піврічною платнею колегам.
Або знову ж свої, патріоти вельми великі, візьмуться переговорювати –переминати позаочі кісточки Власовського – колись брошуру до трьохсотліття дому Романових написав, а ще на якійсь святочній академії його бачили в одній ложі з воєводою Юзефським. Не терпів цього ніколи Левицький, і таким різким не часто доводилося його бачити. Спробуйте, казав, під нинішнім поліційним оком хоч половину тих відділень «Просвіти» відкрити, що вдалося Власовському. То ж таки його переважно клопотами постало Товариство імені Петра Могили, он уже перший номер журналу церковного «За соборність» готовий, а яку тільки ґрунтовну історію церковного життя з-під його пера слід очікувати, бо, здається, цей труд вже на завершенні.
З Олексієм Алмазівим ще в Подебрадах Модест Пилипович познайомився. Мало хто навіть знав на початках, що цей сорокарічний, уже посивілий чоловік за студентською лавою першокурсника – насправді генерал-хорунжий, ще у першу світову командував батареями і дивізіонами, отруєний газами і нагороджений мало не всіма нагородами того часу, аж до орденів Святого Володимира і Святого Георгія. А як тільки постала Армія УНР, до останнього цей генерал бився з червоними, з поляками і Денікіним.
Або отець Павло Пашевський, що нікому на пам’яті ще не знизив оцінки і вперто не помічає, як викликаний гімназист, зіперши підручника до спини переднього свого товариша, так шпарко і без запинки відповідає. Хто вгадає в цьому тихому і лагідному священику вояка УНР, учасника знаменитого Зимового походу, пораненого в боях, спочатку капелана Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, а потім призначеного Симоном Петлюрою начальником управи душпастирства – головним капеланом Армії УНР в чині генерал-хорунжого?
Пройшовши всю страдницьку путь з українським військом, отець Павло не зрікся своєї пастви, втрапляє у польське місто Каліш разом з усіма в табори інтернованих. Але й тут не киснув святий отець і не став чекати для себе світліших днів, склавши руки. За згодою міністра віросповідань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського, підтримавши командирів дивізій, організовує курси священиків, обирається головою Ради Братства Кирила і Мефодія та Братства святої Покрови. І тепер у багатьох монастирях, у різних куточках краю служать священиками його вихованці.
Так, пане Вось, може й жменька нас, невеличка вже зовсім та жменька української інтелігенції спочатку була, але он уже підросла цілісінька гімназійна паросль, яка знає справжню історію землі свої і зможе її заступити.
-І все ж налаштовану на ваш штиб інтелігенцію можна, не роззуваючись, на пальцях порахувати,- не здавався Войцех Вось і, відчайдушно жестикулюючи, звично пришвидшував мову; Модест Пилипович перестав слухати, лише мовчки дивився як його колега, мов вітряний млин у переджнив’я, розмахує руками – вітряк працює, крила його кружеляють, от тільки зерна на мливо за браком його не засипано…
12
Після балачки з полоністом уЛевицького ще довго, як з шпаркого морозу, не відтавала душа. Звісно, не від жмені із щільно стиснутими пальцями, що тицьнув йому Вось під ніс, і не від його красномовства кулеметної швидкості – бреше він, відродиться інтелігенція в краї, як жита по весні, коли зійдуть брудні, припалі цілозимною кіптявою сніги, он тільки з їхньої гімназії буде стільки добірного цвіту… Брав сум Модеста Пилиповича за побратимами своїми, яких вихори долі розсіяли-розмели по неймовірних світах. Хтось у Парижі, хтось у Відні, одні в Подєбрадах, інші в Варшаві, треті за хвилями океанськими…А ще над іншими, як над Матушевським, могильний хрест на чужій землі, під чужими далекими і колючими зорями…
Особливо за живе Левицького зачепили «журнальчики самопальні» - що тямить цей чолов’яга у відродженні національної преси, а як ширше глянути, то й всієї видавничої справи? Хай спробує ще яке покоління в якійсь державі винести на плечах те, що їм судилося,
Тоді, у січні 1908-го, вони зібралися у київській лікарні на вулиці Тарасівській з єдиною метою – треба щось робити з медичною термінологією. Осип Юркевич, Василь Королів-Старий, Михайло Орловський, як і Модест Пилипович, у влади значилися неблагодійними, тільки недавно випущені з «романівських дач».