Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо Ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…
Каліка, смерд - такий він і донині,
Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині,
Розбив давно синайськую скрижаль…
Історія готує новий том,-
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і зітха гуртом.
Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.
-Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть…Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше листопада дев’ятнадцятого.
Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.
- Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,- дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…
Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:
- Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.
А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:
- Козакувати вам ще копу літ.
Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти правду:
- З тої медичної практики, що маю на віку, можна одне сказати -більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.
- Якби ж то був хто здатен це зробити…
Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр в свій друкований аркуш, читав зі сцени:
Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло…
Встає майбутнє. І могили
вчорашні – це його межа…
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!.
Та поступово недавня льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.
-Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося. Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.
-А віденська газета «Україна», близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,- докинув Левицький.
-Донцов ображений на Коновальця,- всміхнувся Мосендз.- А Липинський про них обох пише, що вони «не здатні дати реальні форми руїні».
Чикаленко, що почувався в душі винуватим - і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.
- Провід УНР, може знаєте, направляв Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав владу.Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.
- Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,- Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.
Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у «Союзі студентів-хліборобів», очолюваним Дмитром Івановичем, напише: «його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не «етапом», а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. «Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від «Комітета допомоги» в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко». Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова».