-Ми не з бідних родин,- гукав той студент крізь грати.- Але ми йдемо в концтабір, аби ви і всі люди добре жили у вільній колись Україні!
Забігали, заметушилися поліцейські на пероні, з вагонів почулися вигуки, видно було, як хлопця, що хотів докричатися до люду, відтягують силоміць від грат, та він неймовірним зусиллям, аж синіли пальці, тримався заліза. Врешті хряснули йому по руках прикладом, пропали обличчя за гратами у вікні, і потяг, набравши води, повільно рушив.
2
Модест Пилипович, докинувши на загрозу Войцеха Вося тихе «перебоявся арештів», мовив те не для красного слівця. Чого-чого, а цього добра на віку стачало.
Холодного і занудно-сирого зимового ранку при вході до Лук’янівської в’язниці товпилося особливо багато люду. З вузликами і тлумками, з розгубленими і осунутими після безсонної ночі обличчями, попри сльоту й мокротечу, вони терпляче переступали з ноги на ногу, марно вишукуючи знайомих і рідню в загратованих вікнах та очікуючи дозволу на передачі ув’язненим.
-Вдову Драгоманова теж арештували,- впівголоса перемовлялися в черзі.- Не зглянулися навіть на вік.
- Так вона ж зовсім недужа…
- А кому те болить. Он син з тим більшеньким тлумком стоїть, постіль в камеру передати хоче.
Ще сяк-так повелося Лесі Українці, Борису Грінченку і іншим з їхнього кола, кого запакували у Либедський участок – трохи чистіші камери та без кримінальних злочинців. А мітла поліцейська на початку того року тисяча дев’ятсот сьомого продовжувала мести розмашисто, вправно загрібаючи до в’язниць український цвіт. В камеру до кишенькових злодюжок вкидають видавця газети «Рада» Є. Чикаленка та його співробітників Л.Пахаревського, Г.Коваленка, Б.Ярошевського, за гратами опиняються Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Олена Пчілка та ще чималенько київської інтелігенції. Йдуть масові обшуки. В Українському домі вусаті набундючені поліцаї трясуть п’ять годин без спочину, конфісковують дев’яносто дві назви книг, врешті, хряпнувши недбало дверима, забираються геть, та небавом, немов передумали, повертаються і знову не менше п’яти годин все ставлять вверх дном – цього разу конфісковують понад дві тисячі книжок.
В двері Модеста Пилиповича постукали легенько, навіть скрадливо, як звично стукав їхній двірник Микита, людина делікатна і сором’язлива. Та коли господар відчинив, то на порозі постали двоє поліцейських і старший із них, перепитавши ім’я Левицького, тицьнув якийсь папір:
-Вы арестованные.
Модест Пилипович сперш витер холодний піт з лоба, що виступив аж ніяк не з переляку – він ще не відійшов гаразд від інфлуенци, гарячка все полишати не хотіла, його то кидало в жар, то в холодний піт. Одна біда рідко буває – в кутку на ліжку лежала дружина Зінаїда із запаленням легень. Наймати лікаря Левицьким було не по кишені, та й навіщо, він же сам лікар, ніхто краще за нього не догляне і краще не лікуватиме.
-За що ж мене арештовуватимете? – поцікавився врешті господар.
-Вы против русского народа,- вигулькнув з-за спини переднього другий поліцейський, певне, менший за чином, якому заманулося трішки вислужитися.
«А ти, задрипанцю, -подумки вилаявся Модест Пилипович. – Ще один захисничок російського народу вишукався тут, у центрі України… А як запахне бідою, то враз чкурнеш в світ за очі, як отой поліцейський Єрофєєв».
Як уже був Левицький на останньому курсі медичного факультету Київського університету святого Володимира, то в Самарській губернії спалахнула холера. Поїхав він разом з однокурсниками рятувати від епідемії люд, бо лежали уже родинами, вимирали сім’ями, вікна хат дошками забивали. В спеку і дощ, вдень і поночі, пішки й верхи за десятки верст металися молоді лікарі. Ускладнювалася справа ще й тим, що під всіма благовидними приводами розбігалось начальство, а як дорікнули за це поліцейському Єрофеєву, що й собі драпанути налаштувався, то відкинув той з цинічною усмішкою:
Мертві усі законослухняні. А рятувати живих – ваша робота.
Між тим навіть при великій біді знаходилися охочі поживитися чужим, починалися грабежі того нехитрого, що було в селянських покинутих домівках.
Коли ж від’їжджав Левицький з колегами вже додому, як епідемія згасла, то прийшов до них гурт селян.
- Ми не маємо, що вам дати і чим віддячити, то ж візьміть від нас цю ікону. Хай береже вона вас все життя.
Багато країн і країв об’їздила із Левицьким ікона і вже на схилі літ подарує він її синові.
…Не зваживши ні на хворобу самого Модеста Пилиповича, ні на запалення легень дружини, його тут же арештували.
Левицький знав, звичайно, за що його ведуть в каталажку ці поліцейські, які за дорогу більше й слова не вимовили. Наростав український рух, особливо серед студентства. В Київському університеті відбулася сходка, на яку понад триста прийшло молодих душ, студент Дмитро Дорошенко виступив з палким рефератом про українізацію народної освіти. Зібрання ухвалило резолюцію з вимогою заснувати кафедри історії України, української мови, українського письменства та права, бо такі ж вимоги вже висували студенти-українці Петербурзького та Одеського університетів. Велика делегація пішла до ректора, професора політичної економії Цитовича.
Ректор лише невдоволено блиснув з-під лоба, не встав і не привітався традиційно за руку. Холодно біг рядками звернення: «Студенство…цілком поділяє думки українського громадянства на необхідність мати кафедри з українознавства з українською викладовою мовою в південноросійських університетах»…
-Я не можу одноособово прийняти рішення. Доповідатиму про справу університетському сенатові,- заховав звернення у шухляду Цитович, не піднявши очей, мов разом із студентським документом поклав туди і колючий та недружелюбний свій погляд.
Підтримка київському студентству надходила звідусіль – в газету «Рада» посипалися листи з Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Катеринослава, Волині, відізвалися українські громади з Таганрога, Брянська, Петербурга і Кушки, писали з Дерпта, Варшави, Холма, стояли на листах штемпелі Грубешова, Відня і Риму… Реакційна шовіністична професура чинила спротив, мовляв, то все сепаратиські настрої, такого ніде немає в Європі. Особливо пінився Т.Флоринський. Модест Левицький під псевдонімом М.Пилипович висміяв цього україноненависника у фейлетоні «Може-таки Бог не попустить» у газеті «Рада»: «…вигукнувши «руки прочь» Т.Флоринський думає нам, українцям, цим вигуком страху завдать. Але ми знаємо приказку: Як Бог не попустить, то хтось…чи то пак Т.Флоринський не з’їсть». І хоча Модест Пилипович не з добра мав десятків півтора псевдонімів, його таки вирахувало «всевидяще око»…
Арешт не нагнав страху ані на Левицького, ані на інших. У сиру і простору тюремну камеру, з невитравним запахом щурів, арештованих набили, як оселедців в бочку. І ніхто не розкис, газета «Рада» в репортажі писала: «Великий каземат залюднений виключно Україною… Жартували, радили обрати голову зборів. Зібрались писати спільними силами водевіль на тему всеукраїнського ув’язнення».