- Ні, колеги. Знаю напевне – серце не витримає, кажу як лікар. Введіть тільки знеболююче, щоб без муки померти.
Лікарі побоялися наполягати, бо літа медичної практики Модеста Пилиповича були більші, напевне, літ всього їх консиліуму.
Уже лежачи в ліжку, Левицький прикинув подумки і години навіть собі порахував. От і все, скільки встиг, стільки написав, переклав, відредагував і видав, когось врятував і чийсь чужий біль облегшив… Настав час мені йти, більше не встигну. Та й так, начебто, копа справ перероблена, навіть з Войцехом Восем вельми оригінально порозумівся – він мимовільно хотів розсміятися, та не зміг, бо при найменшому порухові прокидався біль і безжально, болісно і пронизливо, мов від оголених електричних дротів, пробивав до кісток, до найменшої, видавалось, клітини.
Левицький повертався додому уже увечері, як на ледве освітленій вуличці стрівся з перехожим – той направлявся просто на нього, Модест Пилипович ступив собі вбік, аби пропустити, може п’яний який, та перехожий і собі ступив у той самий бік, Левицький в інший - і зустрічний туди ж.
- Войцех Вось? То ви? – подивувався Модест Пилипович, бо п’яним досі його не доводилося бачити.
- Він, пане Левицький,- розтягуючи слова, чи то з викликом, чи із загрозою відказав Вось.
- Щось дорога для вас завузька сьогодні,- навмисне не звернув уваги на тон Модест Пилипович.
- Для нас завузька,- поправив Вось.
- Ой, ні, колего, ще стільки місця на цій землі…
- Для вас немає місця.
-А що ж ви мені зробите? – Левицький кинув оком за порухом руки полоніста, що полізла у праву кишеню.- Знов пістоля тицятиме під ніс?
- А чого ж… Пристрелю вас отут, і ніколи поліція не знайде винуватця. Спише собі на якогось грабіжника, аби клопіт лиш збутися.
- Моє місце вам не зайняти…
- Для вас немає місця І не буде – доки не перестанете каламутити світом, доки налаштовувати не перестанете проти нас отих тумаків селянських, що випадком в гімназію втрапили. Їх окремих за гроші польських гмін учать, а вони за це вовком дивляться.
- Лукавите, колего, а вільно чи невільно – не візьмуся судити. То не польські чи румунські, то гроші з податків тутешнього селянина, з його мозолів, з його кривавиці.А щоб не дивилися вовком, то мізерія зовсім потрібна: пошанування тої землі, на якій народилися і на якій живуть, та й нас з вами обох годують.
-То якого дідька лисого ви добиваєтеся, що ви з них виліпити хочете?
- Ми з вами як глухий із сліпим ціпи в’яжемо,- врешті образився навіть Модест Пилипович, бо не вважав полоніста недалеким якимось, хіба світ трохи викривленим тому бачився через катаракту зверхності і національного егоїзму. – Я просто хочу, аби з’явилася з цієї землі нова поросль інтелігенції, бо ж попередню або закопали, або вітрами злими по світах розвіяли. Більше нічого.
- То чого ж польського ворога за поріг пустити хочете?
- Окуляри свої поміняйте, колего, бо якісь вони не такі, злі чомусь і ненависні… Польська література в гімназії, не мені вам говорити, у повазі нарівні з українською. Тільки хто заспіває «моя ліпша від твоя», то нехай порозуміння не виглядає.
Вони ще постояли отак один супроти одного, Вось на мовлене Левицьким все гороїжився, як раптово вихоплений з води жерш, що жадібно ковтає повітря, розчепірує гребінь колючий на спині і марне викручується у руці та судорожно б’є хвостом. Поступово, однак, він якось холонув, мов від утоми – може й взяв щось на віру з того, що й так міг не раз почути від Модеста Пилиповича.
…А біль, як приспаний звір, час від часу прокидався, його відразу ж підгодовували знеболюючим і він знову дрімав заспокоєно й умиротворено, та тільки закінчувалася дія ліків, як хижа паща починала рвати тіло дошкульно, щемко і немилосердно.
Пізно ввечері, коли впевнились лікарі, що години Модеста Пилиповича вже на пальцях одної руки можна порахувати, перепитали, як споконвіку ведеться, що б він хотів наостанок ще побажати.
- Посадіть на могилі явір,- відказав, остерігаючись не встигнути вимовити, впасти у темінь забуття, з якого він то виринав, то пірнав як в пізньоосінню, густу і захмарену ніч. – А як опускатимете домовину, хай заспівають «Видиш, брате мій», пісню славного нашого побратима Богдана Лепкого. Я почую, повірте, почую…
Таких похорон Луцьк, певне, досі не знав. Зійшовся і з’їхався люд звідусіль, домовину від Хрестовоздвиженської церкви до кладовища несли на руках, йшли гімназисти з Луцької і Рівненської гімназій, люд з Луцька і Ківерець, Жидичина і Крупи, Княгинівки і Боголюб, з Варшави і Львова, Кременця й Ковеля, прибули побратими будівництва української державності урядовці УНР професор Смаль-Стоцький, фінансист і урядовець, професор Лебідь-Юрчик, посол Хруцький, правив єпископ Полікарп і шістнадцять священників, на алеї Болеслава Хороброго на кладовищі вінкам біля могили бракуватиме місця…А кому не випало на той час прибути, то відгукнеться з різних країн сумними рядками, як напише прем’єр УНР В’ячеслав Прокопович: «Останніми часами повелося мало не сім смертних гріхів закидати нашій старій інтелігенції. А ми, згадуючи сьогодні одного з найяскравіших її представників, можемо тільки побажати: дай Боже, щоб серед того покоління, яке йде нам на зміну і яке має з наших плечей перейняти тягар недовершеного, дай Боже, щоб серед тієї молоді було якнайбільше Модестів Левицьких».
Спливали літа, чергові брати-визволителі кладовище пустили під бульдозерний ніж, та небайдужі люди не дали поглумитися над могилою, перевезли домовину на кладовище у Гараджу. Волинські письменники пам’ятали заповіт Модеста Пилиповича і посадили на новій могилі явора. Та от біда, як підросло деревце то невідомий по нерозумінню чи незнанню обкарнав молоді гілки і дерево всохло. Але знову хтось посадив біля могили молоденького явірця, за предковічним народним повір’ям символ козацтва і вічної пам’яті, те деревце ще тендітне, ще кора на ньому тонка й делікатна, аж просвічується зелена шкірочка, та минатиме час і мужнітиме явір, у силі братися буде, як береться наперекір усьому незнищенне дерево української інтелігенції, корені могутні якого йдуть в неймовірну товщу століть і тисячоліть, пружнітиме і тужавітиме стовбур, гілля нестримно тягнутиме ввись – там, у голубіні небесній, пролітатимуть щоосені журавлі з сумовитою піснею, мов виконуватимуть останній заповіт Модеста Пилиповича:
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру…
Уже не в чужині, вже у своїй державі, на своїй землі, заради чого й приходив у цей світ Модест Левицький.
Іван Корсак
=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=-=