-Якщо Україна зможе створити більш-менш сильний уряд, то цим добре укріпить свій суверенітет.
-Ми ведемо боротьбу проти большевиків вже стільки місяців лише власними засобами. Без найменшої помочі. Хіба то не ознака сили?
- Це сильний аргумент.
-Щедрою рукою даються Денікіну мільйони, він може за гроші найняти добрих офіцерів. А в нас люди воюють не за гроші. Хіба це не доказ авторитету української влади?
-Антанта втомилася після чотирьох літ війни. Хай буде між нами, але Франція вже не хоче більше воювати, хіба енергійніше підключаться Румунія та Польща.
- Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.
- Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,- сказав Авенацо насамкінець.
Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:
-Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.
Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.
-Мої симпатії однозначно на боці України.- пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.- Але ж політика не тут робиться.
- Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.
Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі. Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.
-Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.- тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді? Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.
В час другої зустрічі Дроперс так само був простим і відвертим, тільки все лаяв Європу:
- Нав’язала тут вузликів, позаплутували…Хочеться кинути все до дідька і драпанути в свою Америку.
Розкутість і нелукавство Дроперса , що до дипломатичної роботи був професором університету в себе вдома, здавалося, зачарували Модеста Пилиповича.
-Цей чоловік, принамні, не крутить хвостом. Аж хотілося обійняти його,- поділився враженням з Матушевським, коли вже вийшли з посольства.
Голова місії був куди стриманіший.
- Їх тут всіх щось цікавить, як припече особисто. А дивитися далі власного носа вважають за розкіш.
Модест Пилипович думав тим часом, що справі найкраще зарадити ось так, віч-на-віч толкуючи – українська місія в Атенах була мов у блокаді. Знані греки остерігаються заводити навіть знайомство з працівниками місії, про Україну газети оминають писати, хоч їм давався Левицьким практично готовий матеріал, в ліберальному клубі сором’язливо зволікають виголошення реферату про Україну, обгрунтовуючи затягування військовим станом.
Непростий все-таки час…Не громи тоді гриміли над всією Україною, а канонада гарматна котилася, не заграви призахідного сонця вставали над землею, а червона заграва більшовицької навали нависала – не до амбіцій було, до всіх зверталася українська місія в Атенах. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів, хоч від інших посольств знали, що з ситуацією в Україні серби ґрунтовно обізнані. Для спільних дій позаштатний секретар місії Лямбріонідіс вийшов навіть на біле російське посольство. Але відповідь росіян отримав недвозначну: « в мойом уме не могут поместиться такие понятия как самостійна Україна і самостійная украінская мова». Колишній голова російської держдуми Гучков, шо перебував якраз в Греції, відповів у розмові про Україну, що такої нема, а для теперішніх її діячів скоро не буде місця і в Росії.
Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: «Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги…»
А далі в листі вже інший почерк.
« Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.
До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я…»
…Грудка землі на опущену в землю домовину дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…
Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…
Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.
З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.
- Я Денис, з-під Катеринослава родом,- притомлений голос, в очах тиха надія.
- Я Матвій, з самого Чернігова…
-А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.
- Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?
- Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті…Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.
І, слово за словом, чоловіки розказали свою непросту історію. Мобілізовані ще за російської імперії та перекинуті згодом на македонський фронт, вони воювали до останнього, а як фронти посипалися, воюючі сторони замирилися, то всі, мов мурахи, побігли.