Грехем Грін[1]
Тихий американець. Наш резидент у Гавані
Тихий американець
Роман
ДОРОГІ РЕНЕ І ФУОНГ!
Я попросив дозволу присвятити вам цю книжку не тільки на згадку про ті щасливі вечори, що я провів з вами в Сайгоні протягом останніх п’яти років, але й тому, що безсоромно скористався як адресою вашої квартири, щоб оселити там одного з моїх героїв, так і вашим ім’ям, Фуонг, бо воно просте, красиве і милозвучне, чого не можна сказати про всі імена ваших землячок. Ви побачите, що більше я майже нічого не запозичив з В’єтнаму. В усякому разі, це стосується людських характерів. Пайл, Грейнджер, Фаулер, Віго, Джо — ніхто з них не має живих прототипів ні в Сайгоні, ні в Ханої, а генерал Тхе помер — кажуть, що його вбито пострілом у спину. У мене навіть історичні події подано не в такому порядку, як вони відбувались. Приміром, велика бомба вибухнула коло «Континенталю» раніше, а не після велосипедних бомб. Я не відчуваю докорів сумління за ці незначні зміни, бо моя книжка — це розповідь, а не історичний нарис, і я сподіваюсь, що, як розповідь про кількох вигаданих героїв, вона розважить вас в один з жарких сайгонських вечорів.
Частина перша
Розділ перший
По вечері я сидів у себе в кімнаті на вулиці Катіна і чекав Пайла. Він сказав: «Я прийду не пізніше десятої», — отож, коли настала північ, я більше не міг сидіти спокійно і вийшов на вулицю. Коло дверей сиділи навпочіпки старі жінки в чорних штанях: певне, цієї лютневої ночі їм було надто жарко в ліжках.
Повз мене, натискуючи на педалі, в напрямку до річки повільно проїхав велорикша; там, в яскравому світі ліхтарів, вивантажували нові американські літаки. На довгій безлюдній вулиці не було й сліду Пайла.
«Звичайно, — сказав я собі, — його могли затримати у якійсь справі в американській місії, але тоді він напевне подзвонив би до ресторану: адже він скрупульозно чемний в дрібницях». Я повернув був назад до дверей, але побачив, що в сусідньому під’їзді стоїть дівчина. Я одразу впізнав її, хоч і не міг розглядіти обличчя, а бачив тільки білі шовкові штани, і довгу квітчасту кофту. Колись вона часто чекала отак на мене, саме в цей час і на цьому ж місці.
— Фуонг, — покликав я. Фуонг — значить «фенікс», хоч у наші дні не буває нічого казкового і ніщо не відроджується з попелу. Вона не встигла мені нічого сказати, але я й так знав, що вона чекає на Пайла. — Його немає.
— Je sais. Je t’ai vu seul a la fenetre [3].
— Почекай у мене, — сказав я. — Він скоро прийде.
— Я почекаю тут.
— Краще не треба. Тебе може забрати поліція.
Вона пішла за мною нагору. На язиці мені крутилися ущипливі, дошкульні слова, але я змовчав: вона не так добре знала англійську і французьку, щоб зрозуміти іронію, і, хоч як це не дивно, у мене не було ніякого бажання завдати болю ні їй, ні собі. Коли ми піднялися до дверей, усі старі жінки повернули в наш бік голови, і як тільки ми пройшли повз них, їхні голоси зазвучали то на високих, то на низьких тонах, немов вони співали щось разом.
— Про що вони?
— Думають, що я повернулася.
З дерева, що я поставив у кімнаті кілька тижнів тому з нагоди китайського Нового року, вже осипались майже всі жовті квіти. Їхні пелюстки попадали між клавіші моєї друкарської машинки. Я почав виймати їх звідти.
— Tu es troublé[4] — сказала Фуонг.
— Це не схоже на нього. Він такий пунктуальний.
Я зняв краватку, роззувся і приліг на ліжко. Фуонг запалила газову плитку і поставила кип’ятити воду на чай. Зовсім як півроку тому.
— Він каже, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона.
— Можливо.
— Він тебе дуже любить.
— І на тому спасибі.
Я помітив, що вона тепер зачісувалась інакше — її чорне волосся вільно спадало на плечі. Згадав, що Пайл одного разу несхвально висловився про її вигадливу зачіску, яку, на думку Фуонг, їй належало носити, бо вона була дочка мандарина.
Я заплющив очі, і Фуонг знову стала така, як колись: вона була в усьому — в шипінні пари, в дзенькоті чашок, вона була певною годиною ночі і обіцянкою спокою.
— Він скоро прийде, — сказала вона, наче мене треба було заспокоювати.
Цікаво, про що вони розмовляють, коли бувають разом? Пайл дуже серйозний, він чимало попомучив мене своїми лекціями про Далекий Схід, де прожив стільки ж місяців, скільки я — років. Іншою його улюбленою темою була демократія, і він висловлював свої непохитні погляди, що дуже дратували мене, — про високу місію Сполучених Штатів щодо людства. Фуонг же була навдивовижу неосвічена: якби мова зайшла про Гітлера, вона перебила б вас, щоб запитати, хто він такий. І пояснити це їй було надзвичайно важко, бо вона ніколи не бачила ні німців, ні поляків і мала дуже туманне уявлення про географію Європи, хоч про англійську принцесу Маргарет знала, безумовно, більше, ніж я.
Я почув, як Фуонг поставила тацю на край ліжка.
— Він усе ще закоханий в тебе, Фуонг?
Лягти в ліжко з анаміткою [5] — однаково, що з пташкою: вони щебечуть і співають у вас на подушці. Був час, коли мені здавалося, що ні одна пташка не співає так, як Фуонг. Я простягнув руку і доторкнувся до її зап’ястка — кістки у неї були такі ж тендітні, як у пташки.
— Закоханий, Фуонг?
Вона засміялась, і я почув, як вона витерла сірника.
«Закоханий» — це було, мабуть, одне з тих слів, яких вона не розуміла.
— Приготувати тобі люльку? — спитала вона.
Коли я розплющив очі, Фуонг уже засвітила лампу, таця стояла напоготові. У світлі лампи її шкіра виблискувала темним янтарем. Зосереджено насупивши брови, вона схилилась над полум’ям, крутячи в пальцях голку, щоб підігріти кульку опіуму.
— Пайл усе ще не курить? — спитав я.
— Ні.
— Тобі слід привчити його, а то він не повернеться до тебе.
Вони вірять забобонові, що коханець, який курить, завжди повернеться, навіть з Франції. Куріння опіуму виснажує мужчину, але вони віддають перевагу вірному коханцеві перед палким. Фуонг розминала маленьку кульку гарячої пасти на вигнутому краю чашечки, і я відчув запах опіуму. Іншого такого запаху на світі немає. Будильник біля ліжка показував двадцять хвилин на першу, але моя тривога вже минула. Образ Пайла кудись відступив. Лампа освітлювала обличчя Фуонг, що готувала мені довгу люльку, схилившись над нею серйозно й заклопотано, мов над дитиною.