Ніхто не помітив, як до процесії приєдналися в’єтмінські розвідники; тієї ж ночі, поки головні сили комуністів просувалися міжгір’ями в Тонкінську долину, а французькі передові пости в горах безпорадно слідкували за їхнім рухом, передовий загін в’єтмінців ударив по Фат-Дьєму.
Тепер, через чотири дні, супротивника з допомогою парашутистів відтіснили на півмилі од міста. Проте це була поразка, і журналістів сюди не пускали, а телеграми про бій не приймали — адже газети повинні повідомляти тільки про перемоги. Власті затримали б мене в Ханої, якби знали про мету моєї подорожі, але що більше ви віддаляєтесь од головного штабу, то менше вас контролюють, а коли потрапляєте на передову позицію, ви — бажаний гість. Отже, те, що здавалося загрозою для головного штабу в Ханої і неприємністю для полковника в Нам-Діні, для лейтенанта на передовій позиції було розвагою, ознакою того, що ним цікавиться навколишній світ: адже протягом кількох благословенних годин він міг похизуватись і побачити в якомусь романтичному світлі навіть своїх забитих і поранених.
Священик згорнув требник і сказав:
— Ну, от і скінчено.— Він був європеєць, але не француз: епіскоп не потерпів би французького священика у своїй єпархії. Потім додав, наче вибачаючись:— Мені доводиться підніматися сюди, щоб трохи відпочити від цих нещасних...
Гуркіт мінометного вогню наближався з усіх боків,— супротивник, мабуть, почав відповідати. Дивно, але ворога важко було виявити: утворилося до десятка вузьких ліній фронту, а серед каналів, між селянськими садибами та затопленими рисовими полями, були тисячі зручних місць для засідки.
Внизу, під нами, стояло, сиділо і лежало все населення Фат-Дьєма. Католики, буддисти, язичники — всі вони забрали свої найцінніші речі: жаровні, лампи, дзеркала, шафи, циновки, ікони,— і перебралися на територію собору. Тут, на Півночі, вечорами ставало дуже холодно, і приміщення собору, цей єдиний притулок, було переповнене: навіть на сходах, що вели до дзвіниці, кожний східець був зайнятий, а у браму без кінця протовплювалися нові люди, несучи дітей і пожитки. Вони вірили, незважаючи на те, яку віру сповідали, що будуть тут у безпеці. В той час, коли ми дивилися на все це, до собору через натовп пробився якийсь юнак з гвинтівкою, у в’єтнамській уніформі; священик зупинив його і відібрав гвинтівку. Патер, що сидів на дзвіниці поруч зі мною, пояснив:
— Ми тут нейтральні. Це — володіння господа бога.
«Які дивні і нещасні люди,— подумав я,— населяють царство боже — перелякані, замерзлі, голодні („Не знаю, чим ми будемо годувати цих людей“,— поскаржився патер); цар небесний міг би краще подбати про своїх підданців.— Але потім я сказав собі: — Скрізь одне й те саме: під владою хай навіть наймогутніших володарів підданці не завжди щасливі».
Унизу вже почали торгувати маленькі крамнички.
— Наче величезний ярмарок, правда? — звернувся я до священика.— Тільки немає жодного веселого обличчя.
— Вони страшенно змерзли минулої ночі,— відповів священик.— Нам доводиться замикати браму монастиря, а то нас не було б і видно серед них.
— А у вас тут тепло? — спитав я.
— Не дуже. До того ж тут не вмістилася б навіть десята частина всіх цих людей. Я знаю, про що ви думаєте,— провадив він далі.— Але насамперед ми хочемо подбати про себе. У Фат-Дьємі лише одна лікарня, і наші медичні сестри — це черниці.
— А хірург є?
— Я сам роблю, що можу.
Тільки тепер я побачив, що його сутана забризкана кров’ю.
— Ви піднялися сюди, щоб побачити мене? — спитав він.
— Ні, мені хотілося роздивитися навколо.
— Я спитав вас тому, що вчора ввечері сюди до мене приходив один чоловік. Він хотів сповідатися. Розумієте, був трохи наляканий тим, що побачив там, біля каналу, його почуття можна зрозуміти.
— А там дуже погано?
— Парашутисти накрили їх перехресним вогнем. Бідолашні. Я подумав, що ви відчуваєте те ж саме.
— Я не католик. Боюся, що мене навіть християнином назвати не можна.
— Дивно, що робить з людиною страх.
— Зі мною він нічого не зробить. Якби я навіть вірив у бога взагалі, то все одно ненавидів би саму думку про сповідь. Стояти на колінах в одній з ваших будок! Відкривати свою душу іншій людині! Пробачте, отче, але це здається мені чимось нездоровим... не гідним мужчини.
— Он як! Мені здається, ви хороша людина,— сказав він просто.— Очевидно, вам ніколи не доводилося ні в чому розкаюватись.
Я поглянув на церкви — вони тяглися на рівній відстані одна від одної вздовж каналу до самого моря. На другій дзвіниці блиснув спалах гарматного пострілу.
Я сказав:
— Не всі ваші церкви додержуються нейтралітету.
— Це неможливо,— відповів він.— Французи погодилися дати спокій тільки території собору. Більшого ми й не сподіваємося. А там, куди ви зараз дивитесь,— пост Іноземного легіону.
— Ну, я піду. Прощавайте, отче.
— Прощавайте і щасливої вам дороги. Та стережіться снайперів.
Щоб вибратися на головну вулицю, мені довелося проштовхуватись крізь натовп, поминути озеро та білу, наче з цукру, статую з простягненими руками. Вулицю було видно майже на три чверті милі в обидва боки; і на всьому її протязі, крім мене, були тільки дві живі істоти: два солдати в маскувальних касках. Вони повільно віддалялися, тримаючи напоготові автомати. Я сказав — живі істоти, тому що на порозі одного з будинків лежав труп, головою на вулицю. Дзижчання мух, що обліпили труп, і дедалі тихіше рипіння солдатських чобіт були єдиними звуками, Я одвернувся і швидко пройшов повз труп. Оглянувшись через якусь хвилину, я побачив, що залишився вдвох з своєю тінню; звук моєї ходи самітно лунав у напруженій тиші. У мене було таке почуття, наче я став мішенню в тирі. Мені спало на думку, що коли щось і станеться зі мною на цій вулиці, то мине багато годин, перше ніж мене підберуть, і мухи, напевне, встигнуть поживитися.
Поминувши два канали, я завернув у провулок, що вів до церкви. Близько десятка парашутистів у маскувальному одязі сиділи на землі, а два офіцери в цей час вивчали карту. Коли я підійшов до них, ніхто не звернув на мене уваги. Солдат з високою антеною похідної радіостанції повідомив: «Можна рушати». Всі встали.