— Запрошувала, та я не пішов. Утримався.—І він додав похмуро: — Це було жахливо. Я почував себе таким негідником, адже ж ви вірите мені, що якби ви були одружені з нею... розумієте, я б ніколи не став між чоловіком та його дружиною.
— Ви, здається, впевнені, що саме так можете стати між мною та Фуонг,— сказав я. Він уперше роздратував мене.
— Фаулере,— сказав він,— я не знаю вашого імені...
— Томас. А що?
— Я називатиму вас Том, гаразд? У мене таке почуття, що все це нас якось зблизило. Я маю на увазі те, що ми любимо одну жінку.
— Що ви збираєтесь діяти далі?
Пайл енергійно випростався, спершись на свої ящики.
— Тепер, коли ви про це знаєте, все піде по-іншому,— сказав він. — Я запропоную їй одружитися зі мною, Томе.
— Краще називайте мене Томасом.
— Їй доведеться зробити між нами вибір, Томасе. Це буде цілком справедливо.
Справедливо? Я вперше похолонув від передчуття самотності. Все це так безглуздо, а проте... Він, може, нікудишній коханець, а я зате не маю грошей. В його руках незліченне багатство, він може запропонувати їй солідне становище в суспільстві.
Він почав роздягатись, і я подумав: «До того ж у нього є ще й молодість». Як гірко було заздрити Пайлові!
— Я не можу одружитися з нею,— сказав я.— У мене вдома дружина. Вона ніколи не дасть мені розлучення. Її релігійні погляди не дозволять їй зробити цього.
— Я вам співчуваю, Томасе. До речі, моє ім’я Олден, якщо ви...
— Мені більше подобається називати вас Пайлом,— сказав я.— Для мене ви тільки Пайл.
Він заліз у свій спальний мішок і простягнув руку до свічки.
— Ух! — зітхнув з полегкістю.— Я такий радий, що все скінчено, Томасе. Я так хвилювався.
Було ясно, що він більше не хвилюється.
Свічка погасла, але у відблисках пожежі за вікном я невиразно бачив його коротко пострижену голову.
— На добраніч, Томасе. Спокійної ночі.
І зразу ж, немов у відповідь на ці слова, як на репліку в поганій комедії, забахкали міномети, завили, зашипіли міни, розляглися вибухи.
— Боже милий! — сказав Пайл.— Це що, атака?
— Ні, вони намагаються зірвати атаку супротивника.
— Що ж, тепер нам, виходить, спати не доведеться?
— Вже не заснути.
— Томасе, мені хочеться, щоб ви знали, якої я думки про ваше ставлення до всього цього... Я вважаю, що ви поводилися чудово... чудово — іншого слова не підбереш.
— Дякую.
— Ви живете на світі куди більше, ніж я. Розумієте, життя в Бостоні деякою мірою звужує горизонт. Навіть якщо ви не належите до найбільш знатних сімей — Ловелів або Кеботів. Я хотів би порадитися з вами, Томасе.
— Про що?
— Про Фуонг.
— На вашому місці, я б не довіряв моїм порадам. Адже я зацікавлена особа. Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.
— Що ви, я ж знаю, ви порядна людина, абсолютно порядна, а нам обом дорогі її інтереси.
Його легковажність раптом розлютила мене.
— Мені наплювати на її інтереси! — гримнув я.— Візьміть їх собі, коли хочете. Мені ж потрібне лише її тіло. Я хочу, щоб вона була зі мною в ліжку. Краще я занапащу її життя і буду спати з нею, аніж... дбатиму про її кляті інтереси.
— О-о! — ледь чутно протягнув він у пітьмі.
— Якщо ви турбуєтесь тільки про її інтереси,— казав я далі,— то дайте їй, ради бога, спокій. Як і кожній жінці, їй більше потрібний...— Гуркіт міномета врятував бостонські вуха від крутого англосаксонського слівця.
Але Пайл був упертий. Він визначив, що я повівся порядно, отже, мав поводитись порядно і далі. Він сказав:
— Я розумію, як ви страждаєте, Томасе.
— Я зовсім не страждаю.
— О ні. Страждаєте. Адже я знаю, як би я страждав, коли б мені довелося втратити Фуонг.
— Але я й гадки такої не маю.
— Я теж мужчина, Томасе, проте я відмовився б від усякої надії на неї, аби тільки Фуонг була щаслива.
— Вона щаслива.
— Вона не може бути щаслива... в її становищі. Їй потрібні діти.
— Невже ви справді вірите всім тим нісенітницям, які її сестра...
— Іноді сестрі видніше...
— Вона вважає, що у вас більше грошей, тому-то й намагається втовкмачити у вашу голову ці дурниці.
— Я маю тільки платню.
— Ви одержуєте цю платню доларами, а вони більше ціняться.
— Не зліться, Томасе. В житті всяке буває. Я б волів, щоб це трапилось з кимось іншим, а не з вами. Це наші міномети?
— Авжеж, «наші». Ви говорите так, ніби Фуонг уже йде від мене.
— Звичайно,— сказав він без тіні впевненості,— вона ще може вирішити залишитися з вами.
— І що ви будете тоді робити?
— Попрошу перевести мене в інше місце.
— А чому б вам зараз не поїхати звідси, не завдаючи нікому прикростей?
— Це буде нечесно щодо неї, Томасе,— сказав він цілком серйозно. Я ще ніколи не зустрічав людини, яка б могла краще обгрунтувати, чому вона завдає іншим прикростей. Він додав: — Мені здається, що ви не зовсім розумієте Фуонг.
І тепер, через кілька місяців після тієї розмови, прокинувшись уранці поруч з Фуонг, я подумав: «А ти її розумів? Чи міг передбачити, що станеться? Ось Фуонг, вона блаженно спить коло мене, а ти мертвий». Час іноді мститься, але ця помста приходить з запізненням. Чи не краще зробимо ми всі, коли облишимо марні спроби зрозуміти один одного, а визнаємо той факт, що неможливо одній людині до кінця зрозуміти іншої: дружині — чоловіка, коханцеві — коханки, батькам — своєї дитини? Може, саме тому люди й вигадали бога — надістоту, здатну все розуміти. Може, якби я захотів, щоб мене розуміли або щоб я розумів інших, то теж дав би обдурити себе і повірив би в бога, але я репортер, а бог існує тільки для авторів передових статей.
— А ви певні, що у Фуонг є що розуміти? — спитав я Пайла.— Краще давайте вип’ємо віскі. Тут надто гомінко для суперечок.
— Трохи ранувато,— сказав Пайл.
— Скорше запізно.
Я наповнив дві склянки; Пайл підняв свою і став дивитися крізь неї на полум’я свічки. Його рука здригалася за кожним вибухом міни, а проте він таки здійснив цю безглузду поїздку з Нам-Діня.
— Дивна річ, що жоден з нас не може сказати другому: «За ваші успіхи»,— промовив Пайл.
Так ми й випили, не сказавши більше ні слова.
Розділ п’ятий
Я думав, що їду з Сайгона тільки на тиждень, але минуло близько трьох, перше ніж я повернувся. Передусім з’ясувалось, що видобутися з Фат-Дьєма куди важче, ніж туди потрапити. Дорогу між Нам-Дінем та Ханоєм було перерізано, а повітряний транспорт не призначався для якогось там репортера, котрому зовсім не слід було приїжджати в Фат-Дьєм. Потім, коли я дістався до Ханоя, туди саме привезли кореспондентів, щоб пояснити їм, як здобуто останню перемогу, і на літаку, яким їх відвозили назад, не знайшлося жодного вільного місця. Пайл виїхав з Фат-Дьєма того ж дня, котрого приїхав; він виконав свою місію — поговорив зі мною відносно Фуонг,— і вже ніщо його там не цікавило. О пів на шосту, коли припинився мінометний вогонь, він ще спав, і я пішов до офіцерської їдальні випити чашку кави з бісквітами, а повернувшись назад, уже не застав його. Я подумав, що він пішов прогулятися,— після того як він проплив на човні весь шлях від Нам-Діня, снайпери його не лякали; він був не здатний уявити собі, що йому може загрожувати біль чи небезпека, так само як і зрозуміти, що він може завдати болю іншим. Був один випадок,— уже через кілька місяців,— коли я втратив самовладання і штовхнув його в калюжу крові, яку він пролив; пам’ятаю, як він одвернувся, розгублено подивився на свій забруднений черевик і сказав: «Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника». Я знав, що він у ту хвилину вже готував свою промову в стилі, якого навчився у Йорка Гардінга. І все ж таки Пайл був по-своєму прямодушний, і тільки через випадковий збіг обставин жертвою цієї прямодушності ставав не він сам, а інші,— правда, до тієї ночі під мостом Дакоу.