— Це для загонів по боротьбі з трахомою на Півночі.
— Ти гадаєш? Митникам заборонено відкривати) його посилки. Вони йдуть як дипломатична пошта. Але якось трапилася помилка — відкрили один ящик. Службовця звільнили. Перший секретар місії погрожував, що американці нічого не будуть більше завозити.
— А що було в посилці?
— Пластмаса.
— Для чого їм потрібна пластмаса? — спитав я байдужно.
Коли Фуонг пішла, я написав в Англію. За кілька днів у Гонконг їхав один співробітник агенства Рейтер і звідти міг надіслати мого листа. Я знав, що моя спроба безнадійна, але хотів вичерпати всі можливості, аби потім не дорікати собі. Я писав головному редакторові, що тепер зовсім недоцільно міняти кореспондента. Генерал де Латтр помирає в Парижі, французи збираються залишити Хоа-Бінь, і Півночі загрожує велика небезпека. А я не підходжу для посади завідувача іноземного відділу, писав я йому; я — репортер, який ні про що не має своєї думки. На останній сторінці я навіть мотивував своє прохання особистими причинами, хоч і не вірив, що людські почуття можуть існувати під промінням електричної лампочки без абажура, серед зелених козирків і стандартних фраз: «в інтересах газети», «становище вимагає...» і т. ін.
«З особистих причин,— писав я,— мені дуже не хотілося б від’їжджати з В’єтнаму. Не думаю, що я зможу плідно працювати в Англії, де в мене будуть труднощі не тільки фінансового, а й сімейного характеру. Повірте, якби я міг, то зовсім кинув би службу, аби тільки не повертатися в Англію. Я пишу про це, щоб Ви зрозуміли, як мені не хочеться їхати звідси. Ви, мабуть, не вважаєте мене за поганого кореспондента, а я звертаюся до Вас з таким проханням уперше».
Потім я переглянув свою статтю про бій під Фат-Дьємом, щоб і її надіслати через Гонконг. Тепер французи не будуть дуже заперечувати — облогу знято, і поразку можна змалювати як перемогу. Після цього я розірвав останню сторінку листа до редактора: не варто було говорити про «особисті» причини, бо це тільки дало б привід для непристойних жартів. Всі й так знали, що кожний кореспондент має «тубільну» коханку. Головний редактор покепкує з цього приводу в розмові з черговим редактором, а той з заздрістю думатиме про це, повернувшись у свій будиночок в Стретгемі й вкладаючись спати поруч з вірною дружиною, яку привіз з собою багато років тому з Глазго. Я так виразно уявляв собі той будиночок, в якому годі сподіватися на милосердя: поламаний триколісний велосипед у передпокої, розбита кимось із домашніх улюблена люлька, а у вітальні — дитяча сорочка, до якої ніяк не пришиють гудзик. «Особисті причини». Я не хотів би, щоб потім, за чаркою в прес-клубі, мені нагадували про Фуонг жартами.
У двері постукали. Я відчинив, і слідом за своїм чорним собакою до кімнати ввійшов Пайл. Він поглянув через моє плече і побачив, що в кімнаті нікого нема.
— Я сам,— сказав я.— Фуонг пішла до сестри.
Пайл почервонів. Я помітив, що на ньому розмальована гавайська сорочка, правда, порівняно скромна. Мене це здивувало: невже його звинувачено в антиамериканській діяльності?
— Сподіваюсь, я не завадив...— сказав він.
— Звичайно, ні. Хочете випити?
— Дякую. У вас є пиво?
— На жаль, ні. Ми не маємо холодильника, доводиться посилати по лід. А може, вип’єте віскі?
— Якщо можна, трошечки. Я не люблю міцних напоїв.
— Не розбавляти?
— Більше содової, якщо є.
— Я ще не бачив вас після Фат-Дьєма,— сказав я.
— Ви одержали мою записку, Томасе?
Назвавши мене на ім’я, він ніби заявив цим, що не жартував тоді, не маскувався, що він прийшов забрати Фуонг. Я помітив, що його коротке волосся було недавно підстрижене; може, навіть і гавайська сорочка мала відігравати роль шлюбного оперення самця?
— Одержав,— сказав я.— Мені хочеться дати вам доброго стусана.
— Звичайно,— сказав він,— ви маєте на це право, Томасе. Але в коледжі ми займалися боксом, до того ж я набагато молодший.
— О, тоді це був би хибний крок з мого боку.
— Знаєте, Томасе, я певен, що ви відчуваєте те саме: я не хочу говорити про Фуонг поза очі. Я сподівався, що вона вдома.
— А про що ж нам тоді говорити, про пластмасу? — Я не мав наміру приголомшити його цим запитанням.
— Хіба ви знаєте? — здивувався він.
— Фуонг мені розповіла.
— Як вона могла...
— Заспокойтеся, про це знає все місто. Та хіба це так важливо? Ви що, іграшки будете робити?
— Ми не любимо, щоб про нашу допомогу знали все. Ви ж уявляєте собі, що таке конгрес, та й сенатори сюди приїжджають. Ми мали великі неприємності з нашими загонами по боротьбі з трахомою, тому що там застосовувано не ті ліки.
— І все ж я не розумію, для чого вам потрібна пластмаса.
Його чорний собака сидів посеред кімнати, займаючи надто багато місця, і важко дихав; його язик скидався на Довгий підгорілий млинець. Пайл відповів туманно:
— Розумієте, ми хочемо звести на ноги деякі галузі місцевої промисловості, і нам доводиться остерігатися французів. Вони хочуть, щоб усі товари купувались тільки у Франції.
— Вони мають рацію. Війна потребує грошей.
— Ви любите собак?
— Ні.
— А я гадав, що англійці дуже люблять собак.
— Ми впевнені, що американці люблять долари, але і тут, мабуть, є винятки.
— Не знаю, як би я жив без Герцога. Повірите, іноді почуваюся таким самотнім...
— У вас стільки товаришів по роботі...
— Першого мого собаку звали Принц. Я назвав його так на честь Чорного принца. Пам’ятаєте, того хлопця, який...
— Вирізав усіх жінок та дітей у Ліможі?
— Цього я не пам’ятаю.
— Підручники з історії це замовчують.
Скільки разів доводилося мені бачити, як вираз болю і розчарування з’являвся в його очах і на устах, коли дійсність не відповідала його романтичним уявленням, що їх він плекав з такою любов’ю, або коли хто-небудь, кого він любив і поважав, падав нижче від того високого рівня, на який він його підніс. Одного разу, пам’ятаюся спіймав Йорка Гардінга на грубій помилці, і мені довелося довго втішати Пайла.
— Людям властиво помилятися,— сказав я.
Він зніяковіло засміявся і промовив:
— Ви можете вважати мене за дурня, але... розумієте, мені здавалось, що Йорк майже непогрішимий. — А тоді додав: — Він дуже сподобався моєму батькові, хоч вони й зустрічалися лише раз, а моєму батькові не так легко догодити.
Великий чорний пес, якого звали Герцог, досхочу насопівшись і почуваючи себе хазяїном у кімнаті, встав і почав обнюхувати кутки.
— Чи не могли б ви звеліти своєму собаці сидіти спокійно?
— О, пробачте, будь ласка. Герцог! Сидіти, Герцог! — Герцог усівся і почав ретельно облизувати свої статеві органи. Я наповнив наші склянки і, проходячи повз Герцога, перервав його туалет. Тиша панувала недовго: Герцог заходився чухатись.
— Герцог такий розумний,— сказав Пайл.
— А що ж сталося з Принцем?
— Ми були на фермі в Коннектикуті, і його переїхала машина.
— Вас це дуже засмутило?
— Звичайно. Я довго згадував його. Він для мене так багато важив, але завжди треба бути розсудливим. Однаково назад його не повернеш.
— А якщо ви втратите Фуонг, ви теж будете розсудливим?
— Сподіваюсь, що буду. А ви?
— Сумніваюсь. Я міг би навіть оскаженіти. А ви думали про це, Пайле?
— Мені б хотілося, щоб ви називали мене Олденом, Томасе.
— Краще не треба. «Пайл» викликає... якісь асоціації. Так ви про це подумали?
— Звичайно, ні. Ви, мабуть, найчесніший з усіх, кого я знаю. Тільки згадати, як ви поводились, коли я до вас вдерся...