— Звичайно, я її не залишу,— сказав я.
— Може, він хоче викурити люльку? — спитала мене Фуонг.
— Чи не хочете викурити люльку, Пайле?
— Ні, дякую. Я не курю опіуму. У нас в місії щодо цього суворі правила. Я тільки доп’ю віскі і піду. Пробачте за Герцога. Він завжди такий спокійний.
— Залишайтеся вечеряти.
— Знаєте, мені краще побути самому,— він якось невпевнено усміхнувся.— Люди скажуть, що ми обидва поводимося досить дивно. Як би я хотів, щоб ви могли одружитися з нею, Томасе.
— Ви це серйозно?
— Серйозно. Відтоді, як я побував у тому місці,— пам’ятаєте, в будинку поряд з «Шале»,— я так боявся...
Не дивлячись на Фуонг, він за одним замахом випив незвичне для нього віскі, а прощаючись, не простягнув їй руки і тільки незграбно вклонився. Я помітив, як вона провела його поглядом, і, проходячи повз дзеркало, побачив у ньому себе; верхній гудзик на штанях був розстебнутий — певна ознака того, що живіт почав округлятися. Вийшовши за двері, Пайл сказав:
— Обіцяю не зустрічатися з нею, Томасе. Але ж ви не захочете, щоб це стало між нами, чи не так? Я доб’юся переводу звідси, як тільки закінчу свої справи.
— Коли це буде?
— Років через два.
Я повернувся в кімнату і подумав: «Для чого все це? Міг же я, зрештою, сказати їм обом, що їду звідси. Йому доведеться хизуватися своїм розбитим серцем лише кілька тижнів... Моя брехня тільки полегшить сумління».
— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг.
— Зачекай хвилинку. Я хочу написати листа.
То був другий лист за день, але жодного з них я не порвав, хоч майже не сподівався на відповідь. Я писав:
«Дорога Елен!
У квітні я повертаюся до Англії, щоб зайняти місце редактора іноземного відділу. Ти сама розумієш, що я цьому не дуже радий. Англія для мене — місце невдач. Я намагався, як і ти, щоб наше подружнє життя тривало якомога довше, хоч і не поділяв твоєї віри в бога. І до сьогоднішнього дня я не розумію, чому ми не вжилися (я знаю, ми обоє цього хотіли), але думаю, що винен мій характер. Я знаю, який я іноді буваю жорстокий і лихий. Тепер, здається, мій характер трохи кращий,— це вплив Сходу,— не м’якший, а спокійніший. А може це просто тому, що я став на п’ять років старший, та ще й у тому віці, коли п’ять років — це великий час у порівнянні з тим, що лишилося прожити. Ти була дуже великодушна і ні разу не дорікнула мені відтоді, як ми розійшлися. Чи можеш ти виявити ще більшу великодушність? Пам’ятаю, перед тим як ми одружились, ти попереджала мене, що розлучення — річ для нас неможлива. Я пішов на цей ризик, і мені нема за чим жалкувати. І все ж я прошу тебе про розлучення».
Фуонг, сидячи на ліжку, сказала, що приготувала люльку.
— Хвилинку,— попросив я.
«Я міг би все це прикрасити,— писав я,— удати, що дбаю про когось іншого, тоді б моє прохання мало в твоїх очах більш гідний і серйозний вигляд. Але це так, а ми завжди говорили одне одному тільки правду. Я прошу задля себе і тільки задля себе. Я дуже люблю одну жінку. Ми прожили з нею вже більше двох років, вона була вірна мені, але я знаю, що вона може без мене обійтись. Якщо я залишу її, вона, можливо, трохи посумує, але ніякої трагедії для неї не буде. Вона одружиться з ким-небудь і матиме сім’ю. Безглуздо писати все це тобі. Я сам підказую тобі відповідь. І тому, що я кажу тобі тільки правду, ти можеш повірити мені, що втратити її — для мене початок кінця. Я не прошу тебе бути „розсудливою“ (правда вся на твоєму боці) або милосердною. Милосердя — надто пишномовне слово для того, про що я прошу, а до того ж я й не дуже заслуговую на милосердя. Навпаки, я прошу тебе вчинити нерозсудливо, всупереч твоїй вдачі. Я хочу, щоб у тобі (я вагався, яке вжити слово, і все ж написав не те) заговорило почуття і щоб ти діяла одразу ж, не роздумуючи. Я знаю, найлегше було б дати таку відповідь по телефону, а не посилати за вісім тисяч миль. О, якби ти просто протелеграфувала мені: „Згодна!“»
Коли я закінчив листа, мені здалося, що я довго біг і у мене з незвички болять усі м’язи. Поки Фуонг готувала люльку, я приліг на ліжко.
— Він молодий,— сказав я.
— Хто?
— Пайл.
— Це не так важливо..
— Я одружився б з тобою, Фуонг, якби міг.
— Знаю, але сестра чомусь не вірить.
— Я оце написав дружині і попросив дати мені розлучення. Раніше я не робив таких спроб. А може, щось вийде?
— І багато шансів?
— Ні, але все може бути.
— Не хвилюйся. На кури.
Я затягнувся, а вона заходилася готувати другу люльку.
Я знову спитав її:
— Сестри справді не було вдома, Фуонг?
— Я ж сказала тобі, що не було.
Було безглуздо мучити її заради правди — цієї слабості людей Заходу, до якої вони схильні не менше, ніж до алкоголю. Віскі, що я випив з Пайлом, послаблювало дію опіуму.
— Я збрехав тобі, Фуонг,— сказав я.— Мене викликають на батьківщину.
Вона поклала люльку.
— Але ти не поїдеш?
— Якщо я відмовлюся, на що ми будемо жити?
— Я змогла б поїхати з тобою. Мені хочеться побачити Лондон.
— Це буде незручно для тебе, поки ми не одружені.
— А може, дружина все-таки дасть тобі розлучення?
— Може бути.
— Я поїду з тобою так чи інакше,— сказала Фуонг.
Вона говорила те, що думала, але коли знову взяла люльку й почала підігрівати кульку опіуму, я побачив, як у її очах промайнув цілий рій думок.
— А в Лондоні є хмарочоси? — спитала вона раптом.
Я був ладен розцілувати її за простодушність цього запитання. Вона могла збрехати із ввічливості, від страху, навіть задля користі, але в неї ніколи не вистачить хитрості, щоб приховати свою брехню.
— Немає,— сказав я.— Щоб побачити хмарочоси, тобі доведеться поїхати в Америку.
Вона кинула на мене швидкий погляд і, збагнувши свою помилку, заговорила про те, які сукні вона носитиме в Лондоні, де ми там оселимось, яке там метро (вона читала про нього в якійсь книжці), про двоповерхові автобуси; полетимо ми літаком чи поїдемо морем...
— А статуя Свободи...— почала була вона.
— Ні, Фуонг, це також в Америці.
Розділ другий
1
Принаймні раз на рік каодаїсти влаштовували урочисте свято у своєму священному центрі в Тай-Ніні, за вісімдесят кілометрів на північний захід від Сайгона, щоб відзначити чергові роковини Дня Визволення або Завоювання, чи навіть з нагоди якогось буддійського, конфуціанського або християнського свята. Каодаїзм — винахід одного місцевого чиновника — завжди був улюбленою темою моїх розповідей новачкам. Каодаїзм — синтез трьох релігій. Священний центр у Тай-Ніні. Папа і жінки-кардинали. Механічний оракул. Святий Віктор Гюго. Христос і Будда на даху собору, а внизу, під ними,— східна фантасмагорія в стилі Уолта Діснея[43] — різнобарвні дракони та змії... Новачки завжди захоплювалися моїми розповідями. Але як показати їм непривабливість справжнього стану речей: найману армію в двадцять п’ять тисяч чоловік, озброєну мінометами з вихлопних труб старих автомобілів, армію — союзницю французів, яка в час небезпеки заявляла про свій нейтралітет?.. На ці свята, що допомагали тримати селян у покорі, папа запрошував членів уряду (вони з’являлись, якщо каодаїсти в цей час держали владу в своїх руках), дипломатичний корпус (він завжди присилав других секретарів з дружинами або полюбовницями) та французького головнокомандувача, який посилав замість себе якого-небудь генерал-майора з своєї канцелярії...