Мені подобається моя люлька — понад два фути рівного бамбука, оправленого з обох кінців слоновою кісткою. На відстані однієї третини від кінця на люльці чашечка, схожа на перевернуту квітку в’юнка; її опукла поверхня відполірувалась і потемніла від частого розминання опіуму. Легким рухом зап’ястка Фуонг ввела голку в малесенький отвір, залишила там кульку опіуму і перевернула чашечку над вогнем, нерухомо тримаючи люльку. Бісеринка опіуму легенько потріскувала, коли я втягував дим. Досвідчений курець може викурити цілу люльку з однієї затяжки, але мені завжди доводилось затягуватися кілька разів. Я відкинувся назад, поклавши під голову шкіряну подушку, поки Фуонг готувала мені другу люльку.
— Все ясно як день. Пайл знає, що я перед сном викурюю кілька люльок, і не хоче мене турбувати. Він прийде вранці.
Голка знову зникла в отворі, і я взяв у Фуонг другу люльку. Викуривши і цю, я сказав:
— Нема чого турбуватись. Зовсім нема чого турбуватись.
Я відпив чаю і торкнувсь її руки.
— Коли ти пішла від мене, я був радий, що в мене залишилося хоч це — лежати отак на спині і курити. На вулиці д’Орме хороша курильня. Скільки галасу здіймаємо ми, європейці, через усякі дрібниці. Даремно ти живеш з чоловіком, який не курить, Фуонг.
— Але ж він збирається одружитися зі мною, — сказала вона. — Тепер уже скоро.
— Тоді інша річ.
— Приготувати ще одну люльку?
— Приготуй.
Я подумав, чи згодиться вона залишитися в мене на цю ніч, якщо Пайл і не прийде. Правда, коли я викурю чотири люльки, Фуонг уже буде мені не потрібна. Звичайно, приємно відчувати поруч її стегно, — вона завжди спить на спині, — і, прокинувшись уранці, почати день з люлькою, а не з самим собою.
— Пайл уже не прийде, — сказав я. — Залишайся тут, Фуонг.
Вона подала мені люльку і заперечливо похитала головою. Коли я вдихнув опіум, мені стало зовсім байдуже, залишиться вона чи ні.
— Чому немає Пайла? — спитала вона.
— А звідки мені знати?
— Він пішов до генерала Тхе?
— Мене це не обходить.
— Пайл сказав мені, що коли не зможе повечеряти з тобою, то прийде сюди.
— Не хвилюйся. Він прийде. Приготуй мені ще одну люльку.
Коли вона нахилилась над вогнем, мені пригадався вірш Бодлера: «Mon enfant, та soeur...»[6] Як там далі?..
Там, біла набережної, спали кораблі «dont I’humeur est yagabonde»[8]. Я подумав, що коли вдихнути запах її шкіри, то до нього буде примішуватись ледве чутний аромат опіуму, і що колір її шкіри схожий на колір маленького вогника. Такі квіти, як на одязі Фуонг, я бачив по берегах каналів на Півночі, і сама Фуонг була тутешня, як і трави, що тут ростуть; а я ніколи не прагнув повернутися на батьківщину.
— Як би мені хотілося бути Пайлом, — промовив я вголос, але біль уже вгамувався — опіум зробив своє діло.
Хтось постукав у двері.
— Пайл, — сказала Фуонг.
— Ні. Він не так стукає.
Хтось знову постукав, уже нетерпляче. Фуонг швидко підвелася, зачепивши жовте дерево, і на мою друкарську машинку знову посипалася злива пелюсток.
Двері відчинились.
— Мосьє Фулер! — гукнув різкий голос.
— Я Фаулер,— озвався я, не маючи наміру вставати задля якогось поліцейського; його коротенькі штани кольору хакі я розглядів, не підводячи голови.
Він пояснив майже незрозумілою в’єтнамо-французькою говіркою, що мене викликають — негайно, зараз же, швидко — в сюрте[9].
— У французьке сюрте чи в’єтнамське?
— Французьке. — В його вимові слово прозвучало «франсунзьке».
— В якій справі?
Він не знав: йому просто наказали привести мене туди.
— Toi aussi[10], — сказав він Фуонг.
— Говоріть «ви», коли розмовляєте з дамою, — сказав я йому. — Як ви дізналися, що вона тут?
Він тільки повторив, що такий наказ.
— Я прийду вранці.
— Sur le chung[11],— промовив цей підтягнутий упертий чоловічок.
Сперечатись було марно, тож я підвівся, начепив краватку і взув черевики. В цих краях останнє слово завжди лишається за поліцією: вона може відібрати перепустку, заборонити відвідувати прес-конференції, вона може, якщо схоче, відмовити у дозволі на виїзд. Усе це були законні заходи, але коли в країні війна, законність там далеко не на першому місці. Я знав одного чоловіка, у якого раптом загадковим чином зник кухар. Сліди його вели у в’єтнамське сюрте, але там запевняли, що кухаря після допиту відпущено на всі чотири вітри. Сім’я так більше ніколи й не побачила його; можливо, він перейшов до комуністів, можливо, завербувався в одну з найманих армій, що кишіли навколо Сайгона: в загони хоа-хао, каодаїстів або генерала Тхе. А може, й досі сидить у французькій тюрмі. Може статися, що він заробляє гроші, торгуючи дівчатами в китайському передмісті Шолоні. А може, помер від розриву серця під час допиту.
— Пішки я не піду, — сказав я. — Вам доведеться взяти рикшу. — Ніколи не треба забувати про свою гідність.
З тієї ж причини я відмовився від сигарети, запропонованої офіцером французького сюрте. Після трьох люльок мій розум був чіткий і ясний — я міг легко приймати такі рішення, не забуваючи про основне питання: чого вони хочуть від мене? Я зустрічався з Віго кілька разів на прийомах і ще тоді звернув на нього увагу, бо він, здавалося, був безтямно закоханий в свою дружину, вульгарну фарбовану блондинку, що зневажала його. Зараз, о другій годині ночі, він сидів у задушливій, прокуреній кімнаті стомлений, пригнічений, з зеленим козирком над очима і розкритим томиком Паскаля на столі, щоб згаяти час. Коли я заперечив проти того, щоб Фуонг допитували без мене, він одразу ж погодився, глибоко зітхнувши; у його зітханні вчувалось, як він втомився від Сайгона, від спеки, а може, й від життя.
Він сказав по-англійськи:
— Пробачте, що я змушений був попросити вас прийти сюди.
— Мене не просили, мені наказали.
— О, ці тубільні поліцейські, вони нічого не розуміють. — Його очі не відривались од розгорнутого томика «Думок» Паскаля, наче він і справді поринув у сумні міркування цього автора. — Я хочу поставити вам кілька запитань... Відносно Пайла.
— Краще б ви поставили ці запитання йому самому.
Він обернувся до Фуонг і різко спитав її по-французьки:
— Скільки часу ви жили з мосьє Пайлом?
— Місяць... Не знаю... — відповіла вона.
— Скільки він платив вам?
— Ви не маєте права ставити їй такі запитання, — сказав я. — Вона не продається.
— Адже ж вона і з вами жила? — раптом спитав він. — Два роки?
— Я — кореспондент, що має повідомляти про вашу війну, коли ви даєте йому таку змогу. Не вимагайте, щоб я постачав матеріали і для вашої скандальної хроніки.
— Що ви знаєте про Пайла? Прошу відповідати на мої запитання, містере Фаулер. Повірте, мені неприємно допитувати вас. Але справа серйозна.
— Я не донощик. Вам і так відомо все, що я можу розповісти про Пайла. Вік — тридцять два роки, працює в місії економічної допомоги, національність — американець.
— Ви, здається, його друг? — сказав Віго, дивлячись повз мене, на Фуонг.
Тубілець-поліцейський приніс три чашки чорної кави.