По дорозі в Тай-Нінь мчав швидкий потік штабних і дипломатичних машин, а в найнебезпечніших місцях Іноземний легіон виставляв на рисових полях охорону. Цей день був завжди неспокійний для французького командування, а для каодаїстів, можливо, він був днем певних сподівань, бо ніщо не могло найкраще підкреслити їхню лояльність, як убивство за межами каодаїстської території кількох високопоставлених гостей.
Через кожний кілометр над рівними полями стриміла, як знак оклику, маленька глиняна сторожова вежа, а через кожні десять кілометрів — форт, що його охороняв взвод легіонерів, марокканців або сенегальців. Машини йшли, як у Нью-Йорку,— на однаковій швидкості, і, як у Нью-Йорку, ви з стримуваним нетерпінням поглядали на машину попереду, а в дзеркало — на машину позаду. Кожному хотілося дістатись до Тай-Ніня, подивитись на процесію і якнайшвидше повернутися додому: о сьомій наставала комендантська година.
З рисових полів, контрольованих французами, ви потрапляли на рисові поля секти хоа-хао, а звідти на рисові поля каодаїстів,— ці останні були завжди в стані війни з хоа-хао,— але тільки прапори змінювалися на сторожових вежах. По затоплених рисових полях бродили по черево у воді буйволи, на спинах у них сиділи голі хлопчаки; там, де золоте колосся вже вистигло, селяни в капелюхах, схожих на великі круглі черепашки, віяли зерно під маленькими дашками з плетеного бамбуку. Машини швидко проносилися мимо — вони належали до зовсім іншого світу.
Увагу приїжджих у кожному селі привертали церкви каодаїстів — пофарбовані в голубенький та рожевий кольори, з великим оком божим над дверима. Прапорів ставало дедалі більше; обабіч дороги купками йшли селяни; ми наближалися до священного центру. В далині над Тай-Нінем височіла, мов зелений капелюх, священна гора; якраз там і засів генерал Тхе — бунтівливий начальник штабу, який недавно оголосив про свій намір воювати як проти французів, так і проти в’єтмінців. Каодаїсти й не думали ловити його, хоч він і викрав їхню кардинальшу; проте ходили чутки, що Тхе зробив це не без відома папи.
В Тай-Ніні спека завжди здавалась більшою, ніж в інших місцях Південної дельти; можливо, через брак води, а можливо, через нескінченні церемонії, на яких ви обливалися потом за себе і за інших: потіли за солдатів, що стоять струнко, слухаючи довжелезні промови незрозумілою говіркою; потіли за папу, одягненого у важке, розшите шовком убрання. Тільки жінкам-кардиналам у білих шовкових штанях було, здавалося, не так жарко в цьому пеклі, і вони жваво перемовлялися з священиками в тропічних шоломах. Важко було повірити, що колись настане сьома година вечора — час коктейлів на даху «Мажестіка» — і з річки Сайгон повіє вітерець.
Після параду я взяв інтерв’ю у представника папи. Я не сподівався щось у нього вивідати й не помилився; то було просто взаємне додержання правил пристойності. Я спитав його про генерала Тхе.
— Запальний чоловік,— сказав він і змінив тему розмови: почав повторювати завчені фрази, забувши, що я вже чув їх два роки тому; це нагадало мені про мої власні тиради, які я, наче патефонна пластинка, без кінця повторював новоприбулим: каодаїзм — синтез релігій... найкраща з усіх релігій... послано місіонерів у Лос-Анжелес... таємниці Великої піраміди... Він був одягнений у довгу білу сутану і безперервно курив. В ньому було щось лукаве і продажне: занадто часто повторювалося слово «любов». Він, безперечно, знав, що всі ми зібралися сюди, щоб посміятися з його релігії, що наш шанобливий вигляд був такий же фальшивий, як і вся їхня вигадана ієрархія, але ми були менш підступні. Наше лицемірство не давало нам нічого, навіть надійного союзника, тим часом як їхнє здобувало їм зброю, спорядження і навіть гроші.
— Дякую, ваше високопреосвященство.
Я підвівся, щоб іти. Він провів мене до дверей, розсипаючи попіл з сигарети.
— Благослови, боже, ваші труди,— промовив єлейним голосом.— Запам’ятайте: бог любить істину.
— Яку істину? — спитав я.
— Каодаїстська віра вчить, що є тільки одна істина, і Істина ця — любов.
На пальці в нього був великий перстень, і коли він простиг мені руку, то, мабуть, чекав, що я її поцілую, але я — не дипломат.
Під безжалісним промінням сонця я побачив Пайла: він марно силкувався завести свій «б’юїк». Чомусь протягом останніх двох тижнів я всюди — і в барі «Континенталю», і в єдиній порядній книжковій крамниці, і на вулиці Катіна — весь час натикався на Пайла. Дружбу, що він нав’язав мені з самого початку, він тепер підкреслював більше, ніж будь-коли раніш. Його сумний погляд мовчки питав про Фуонг, в той час як вуста з дедалі більшим запалом висловлювали його захоплення і любов до моєї персони.
Коло машини стояв каодаїстський комендант і поквапливо щось говорив. Коли я підійшов, він замовк. Я впізнав його: то був один з помічників генерала Тхе, доки той подався в гори.
— Привіт, коменданте! Як там генерал?
— Який генерал? — спитав він, вимушено усміхаючись.
— А хіба каодаїстська віра не вчить, що є тільки один генерал?
— Ніяк не можу завести машину, Томасе,— втрутився Пайл.
— Я піду по механіка,— сказав комендант і залишив нас.
— Я перервав вашу розмову,— вибачився я.
— Дрібниці,— заперечив Пайл.— Він хотів дізнатися, скільки коштує «б’юїк». Дуже славні люди, коли вмієш до них підійти. Французи, очевидно, не знають, як з ними поводитись.
— Французи їм не довіряють.
— Коли людині довіряють, вона намагається виправдати довір’я,— урочисто промовив Пайл.
Його слова пролунали як заповідь каодаїстів. Я відчув, що атмосфера Тай-Ніня була занадто моральною, аби я міг в ній вільно дихати.
— Давайте вип’ємо,— запропонував Пайл.
— Кращого й придумати не можна.
— Я взяв з собою термос з лимонним соком.
Він нахилився до багажника і став порпатися там.
— А джин є?
— На превеликий жаль, немає. Знаєте,— додав він, наче хотів підбадьорити мене,— лимонний сік дуже корисний у цьому кліматі. В ньому є вітаміни, от не пам’ятаю тільки, які саме.
Пайл подав мені стаканчик, і я випив.
— У всякому разі, він хоч мокрий,— сказав я.
— Хочете сендвіч? Чудові сендвічі. З новою патентованою начинкою, називається «Вітаміно-здоров’я». Мати прислала із Штатів.
— Дякую. Я не голодний.
— Смаком скидається на вінегрет, тільки трохи гостріше.
— Мені щось не хочеться.
— А я з’їм, якщо ви не заперечуєте.
— Та, звісно, не заперечую.
Він відкусив великий шматок, і сендвіч захрумтів у нього на зубах.
Неподалік біло-рожевий кам’яний Будда виїжджав верхи з домівки своїх предків, а його слуга — інша статуя — біг слідом за ним. Жінки-кардинали брели назад у свою обитель, а око боже стежило за нами з дверей собору.
— А ви знаєте, що тут частують сніданком? — спитав я.
— Я думаю, це ризиковано. М’ясо в таку спеку... краще утриматись.
— Вам нема чого боятися. Вони вегетаріанці.
— Воно, може, й так, але краще, коли знаєш, що ти їси.
Він відкусив ще шматок свого «Вітаміно-здоров’я».
— Як ви гадаєте, вони мають тямущих механіків?
— Вони знають досить, щоб перетворити вашу вихлопну трубу в міномет. Здається, з «б’юїків» виходять найкращі міномети.
Повернувся комендант і, хвацько віддавши честь, сказав, що він послав у казарму по механіка. Пайл запропонував йому сендвіч з «Вітаміно-здоров’ям», але той ввічливо, тоном світської людини, відмовився:
— У нас тут стільки правил щодо їжі.— Він прекрасно говорив по-англійськи.— Таке безглуздя. Але ж ви знаєте, що таке релігійний центр. Гадаю, те саме і в Римі... або в Кентербері,— додав він з граціозним поклоном у мій бік. Потім замовк. Вони обидва мовчали. Я відчував, що зайвий тут. Але все ж не міг не застосувати зброї слабих і не подратувати Пайла. Адже я був безсилий. Я не мав ні його молодості, ні серйозності, ні майбутнього. І тому я сказав: