— Що ж тепер робити?
— Спробуємо якось дістатися до найближчої сторожової вежі. Будемо сподіватись, що в них знайдеться трохи бензину.
Але нам не пощастило. Машина не дотягла до вежі ярдів тридцять і стала. Ми підійшли до підніжжя вежі, і я крикнув вартовим по-французькому, що ми друзі і зараз піднімемось до них. Я не мав ніякого бажання загинути від кулі в’єтнамського вартового. Відповіді не було, ніхто не визирнув. Я спитав Пайла:
— У вас є револьвер?
— Ніколи не ношу з собою.
— Я теж.
Останні барви заходу сонця, зелені й золотисті, як рисові поля, стікали через край плаского світу; на тлі одноманітно сірого неба різко чорніла сторожова вежа. Була майже сьома. Наближалася комендантська година. Я знову загукав, і знову ніхто не озвався.
— Ви пам’ятаєте, скільки веж ми проминули після останнього форту?
— Не звернув уваги.
— І я теж.
До найближчого форту було, мабуть, не менш як шість кілометрів — година ходу. Я крикнув утретє, і відповіддю було все те ж мовчання.
— Здається, там нікого немає,— сказав я.— Мабуть, я заберуся нагору й подивлюсь.
Жовтий прапор з червоними смугами, що вицвіли од сонця і стали оранжевими, показував, що ми вже за межами зони хоа-хао, на урядовій території. Пайл спитав:
— Вам не здається, що, коли почекати, може підійти якась машина?
— Можливо, але вони можуть підійти раніше.
— А що, коли засвітити фари? Подати сигнал.
— Ради бога, не треба.
Було вже так темно, що я спіткнувся, шукаючи драбину. Щось хруснуло під ногою; звук, здавалося, полинув над рисовими полями. Чи почули його? І хто? Постать Пайла розпливалась і манячила невиразною плямою обіч дороги. Темрява в цих краях не спускається, а падає, мов камінь.
— Постійте там, поки я вас не покличу,— сказав я.
Чи не втягли вартові драбину нагору? Ні, вона стоїть на місці. Хоч по ній може забратись на вежу й ворог, але для вартових вона єдиний порятунок. Я поліз угору.
Як часто доводилося мені читати про те, що думають люди в хвилину страху: про бога, сім’ю, дружину. Я схиляюся перед їхньою витримкою. Я ні про що не думав, навіть про люк над головою; в ці секунди я перестав існувати, 9: був саме втілення страху. В кінці драбини я вдарився головою — страх не лічить щаблів, не чує, не бачить. Потім моя голова виткнулась над земляною долівкою; ніхто в мене не вистрелив, і страх зник.
З
На долівці горіла маленька гасова лампа; два чоловіки сиділи, притулившись до стіни, і стежили за мною. Один з них тримав автомат, другий — гвинтівку, але обидва були перелякані не менше за мене. Вони були схожі на школярів, але у в’єтнамців старість наступає зненацька, як і темрява після заходу сонця; ось вони ще хлопчаки, і зразу ж — старі люди. Я був радий, що колір моєї шкіри і розріз очей служать мені паспортом,— тепер солдати не стали б стріляти навіть з переляку.
Я виліз з люка і заговорив, щоб заспокоїти їх, пояснюючи, що внизу стоїть моя машина, бо вийшов весь бензин. Може, вони продадуть мені трохи, коли мають? Але, обдивившись, я зрозумів, що просити в них бензину — марна річ. В маленькій круглій вартівні не було нічого, крім ящика з патронами, вузького Дерев’яного ліжка та двох ранців, що висіли на гвіздку. Два казанки з недоїденим рисом і дерев’яними паличками свідчили, що їли вони без апетиту.
— Хоч трошки бензину, щоб доїхати до найближчого форту,— просив я.
Один з в’єтнамців — той, що був з гвинтівкою,— заперечливо похитав головою.
— Якщо ви не знайдете, нам доведеться всю ніч сидіти тут.
— C’est défendu [44].
— Ким?
— Ви цивільний.
— Ніхто не примусить мене сидіти там, на дорозі, і чекати, поки мені переріжуть горлянку.
— Ви француз?
Говорив тільки один з них. Другий сидів одвернувшись і дивився в амбразуру. Він міг бачити тільки клаптик неба завбільшки з поштову листівку; здавалося, він щось чує, і я теж став прислухатись. Тиша наповнилася звуками, яким важко було дати назву,— легке потріскування, скрипіння, шелест, щось схоже на покашлювання і шепіт. Потім я почув Пайлів голос: певне, він підійшов до драбини.
— Все гаразд. Томасе?
— Лізьте сюди! — крикнув я у відповідь.
Пайл став вилазити по драбині, і солдат, що мовчав, підвів автомат; не думаю, щоб він зрозумів хоч слово з того, що ми говорили,— рух був мимовільний. Зрозумівши, що страх паралізував його, я гримнув на нього тоном капрала: «Опусти автомат!» — і вилаявся по-французькому, сподіваючись, що це його дійме. Солдат механічно виконав наказ. У вартівні з’явився Пайл.
— Нас запросили перебути ніч на цій вежі,— повідомив я.
— Чудово,— відповів Пайл.— А хіба один з цих йолопів не повинен стояти на варті? — збентежено спитав він.
— Вони не люблять, щоб у них стріляли. Шкода, що ви не взяли з собою чогось міцнішого за лимонний сік.
— Іншим разом обов’язково візьму,— сказав Пайл.
— У нас попереду ще ціла ніч.
Тепер, коли Пайл був зі мною, я більше не чув ніяких звуків. Навіть обидва солдати, здавалося, заспокоїлись.
— А що буде, коли на них нападуть в’єтмінці? — спитав Пайл.
— Вони стрельнуть разок і втечуть. Ви читаєте про це кожного ранку в «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі один з постів на південний захід від Сайгона тимчасово захопили в’єтмінці».
— Погана перспектива.
— Між нами та Сайгоном сорок таких сторожових веж. Завжди можна сподіватися, що в біду попаде хтось інший, а не ти.
— А сендвічі нам би тепер згодилися,— промовив Пайл.— І все ж я думаю, що одному з них слід час від часу поглядати крізь амбразуру.
— Він боїться, що на нього погляне куля.
Тепер, коли ми теж умостилися на долівці, в’єтнамці трохи заспокоїлись. Я співчував їм: не так легко двом погано навченим солдатам сидіти тут щоночі, гадаючи про те, коли з залитих водою рисових полів підкрадуться до вежі в’єтмінці. Я спитав Пайла:
— Ви думаєте, вони знають, що борються за демократію? Треба було б сюди Йорка Гардінга, щоб їм це пояснив.
— Ви завжди смієтеся з Йорка Гардінга,— сказав Пайл.
— Я сміюся з тих, хто марнує так багато часу на писанину про речі, яких не існує,— про абстрактні поняття.
— Для нього вони існують. Хіба у вас нема ніяких абстрактних понять? Наприклад, бог.
— Я не маю підстав вірити в бога. А ви?
— Вірю. Я належу до унітарної церкви.
— Скільком мільйонам богів поклоняються люди? Адже навіть побожний католик вірить у різних богів, коли він наляканий, коли щасливий або голодний.
— Можливо, якщо бог існує, то він такий великий, що кожний бачить його по-різному.
— Як великого Будду в Бангкоку,— сказав я.— його не можна зразу осягнути поглядом. У всякому разі, він ні в що не втручається.
— По-моєму, ви просто намагаєтесь бути цинічним,— сказав Пайл.— Повинні ж ви вірити в що-небудь. Ніхто не може жити без віри.
— Звичайно. Адже я не беркліанець. Я вірю в те, що сиджу, спершись спиною на цю стіну. Вірю в те, що он там лежить автомат.
— Я не це мав на увазі.
— Я навіть вірю в те, що пишу, а це куди більше від того, що може сказати більшість ваших кореспондентів.
— Хочете сигарету?
— Я не курю нічого... крім опіуму. Дайте вартовим. З ними краще бути друзями.