Пайл підвівся, дав їм закурити і повернувся.
— Я б хотів, щоб ці сигарети мали символічне значення, як хліб-сіль,— сказав я.
— Ви їм не довіряєте?
— Жодний французький офіцер не наважився б перебути ніч з двома наляканими до смерті вартовими в одній з таких веж. Уявіть собі, були випадки, коли цілі взводи видавали своїх офіцерів. Іноді в’єтмінці домагаються рупором більшого, ніж базукою[45]. Я не можу докоряти їм за це. Адже вони теж ні в що не вірять. Ви й подібні до вас намагаєтеся вести війну руками людей, які зовсім у ній не зацікавлені.
— Вони не хочуть комунізму.
— Вони хочуть досхочу рису,— зауважив я.— Вони не хочуть, щоб у них стріляли. Вони бажають, щоб ніщо не порушувало їхнього спокою. Вони не хочуть, щоб люди з білою шкірою пояснювали їм, чого вони хочуть.
— Якщо ми втратимо Індокитай...
— Я вже чув цю пластинку. Тоді втратимо Сіам. Втратимо Малайю. Втратимо Індонезію. А що значить «втратимо»? Якби я вірив у вашого бога і в потойбічне життя, я б виставив свою райську арфу проти вашого золотого німба, що через п’ятсот років на світі не буде ні Нью-Йорка, ні Лондона; а вони, як і перше, вирощуватимуть рис на цих полях і в своїх гостроверхих капелюхах носитимуть на довгих жердинах кошики на базар. А хлопчаки, як і перше, їздитимуть верхи на буйволах. Я люблю буйволів, бо їм не подобається наш запах — запах європейців. І затямте: з погляду буйвола ви теж європеєць.
— Їх примусять повірити в те, що їм кажуть. Їм не дозволять думати за самих себе.
— Думати — це розкіш. Невже ви вважаєте, що селянин, повернувшись уночі в свою брудну халупу, сідає і думає про бога і демократію?
— Ви говорите так, наче в цій країні самі селяни. А освічені люди? Хіба вони будуть щасливі?
— О ні,— сказав я.— Ми виховали їх у нашому дусі. Ми навчили їх небезпечних ігор, ось чому ми й сидимо зараз тут, сподіваючись, що нам не переріжуть горлянок. А ми заслуговуємо, щоб нам їх перерізали. Мені хотілося б, щоб ваш друг Йорк теж був тут. Цікаво, як би це йому сподобалось.
— Йорк Гардінг дуже хоробра людина. Знаєте, в Кореї...
— Але ж він там не служив в армії. Він мав поворотний квиток. З поворотним квитком у кишені хоробрість стає розумовою вправою, схожою на самобичування ченців: «Скільки я витримаю?» А ці бідолахи не можуть сісти на літак і повернутися додому... Слухайте,— звернувся я до них.— Як вас звати? — Я подумав, що знайомство з ними дасть нам змогу залучити їх до нашої розмови.
Вони не відповіли, а тільки похмуро поглядали на нас і смоктали недокурки сигарет.
— Мабуть, вважають нас за французів,— сказав я.
— В тім-то й річ,— підхопив Пайл.— Ви не повинні виступати проти Йорка, ви повинні виступати проти французів, проти їхнього колоніалізму.
— У вас усе «ізми» та «кратії». Наведіть мені факти. Плантатор на каучуковій плантації б’є свого наймита,— гаразд, я проти нього. Але ж не міністр колоній наказує йому робити це. У Франції він, напевне, бив би свою дружину. Я знав священика, дуже злиденного,— він мав тільки одні штани,— а під час епідемії холери щоденно по п’ятнадцять годин ходив від халупи до халупи, нічого не їв, крім рису та солоної риби, і причащав з своєї старої чаші — дерев’яної тарілки. Я не вірю в бога, і все ж я за цього священика. Може, по-вашому, це теж колоніалізм?
— Авжеж, колоніалізм. Йорк пише, що часто саме здібні адміністратори заважають змінити погану систему.
— У всякому разі, французи гинуть кожного дня... а це вже не абстракція. Вони не втягують цих людей у війну підступною брехнею, як ваші політикани... або наші. Я був в Індії, Пайле, і знаю, якої шкоди завдають ліберали. Ми не маємо більше ліберальної партії... зате лібералізм заразив усі інші партії. Ми всі або ліберальні консерватори, або ліберальні соціалісти — і у всіх нас чисте сумління. Краще вже бути експлуататором, який бореться за те, щоб експлуатувати, і вмирає за це. Візьміть історію Бірми. Ми вдерлися в країну, деякі місцеві племена підтримали нас, ми перемогли, але як і ви, американці, ми в ті дні не вважали себе за колоніалістів. О ні, ми уклали мирну угоду з королем, повернули йому його володіння, а своїх союзників кинули напризволяще, щоб їх розпинали і четвертували. Вони були простаки. Вони думали, що ми залишимося там. Але ми були ліберали і хотіли, щоб наше сумління було чисте.
— Це було дуже давно.
— Тут буде не краще. Їх заохочують, а потім кинуть, залишивши їм трохи військового спорядження та ще виробництво іграшок.
— Іграшок?
— З вашої пластмаси.
— A-а, розумію.
— Не знаю, чому це я заговорив про політику. Вона мене не цікавить, адже я тільки репортер. Я ні в що не втручаюсь.
— Невже? — спитав Пайл.
— Я сперечаюся для того, щоб скоротати цю прокляту ніч, от і все. Я не стаю ні на чий бік. Я буду тільки повідомляти, хоч би хто переміг.
— Якщо переможуть вони, вам доведеться писати неправду.
— Завжди є якийсь обхідний шлях, та я й не помічав, щоб наші газети дуже шанували правду.
Те, що ми сидимо і розмовляємо, мабуть, підбадьорило солдатів: вони, очевидно, сподівалися, що звук наших «білих» голосів (адже голоси теж мають колір: жовті голоси співають, у чорних гортанний звук, наче полощуть горло, наші ж просто говорять) справить враження, ніби нас тут багато, і в’єтмінці не наважаться вчинити напад. Солдати взяли свої казанки і знов почали їсти, шкрябаючи паличками і поглядаючи поверх казанків на нас з Пайлом.
— Значить, ви вважаєте, що ми програли?
— Справа не в цьому,— сказав я.— Але я не маю особливого бажання бачити вас переможцями. Мені хотілось би, щоб ці двоє були щасливі,— от і все. Я хотів би, щоб їм не доводилося сидіти ночами в темряві, переляканими на смерть.
— Але ж треба боротися за свободу.
— Щось я не бачив, щоб тут билися американці. А щодо свободи, то не знаю, що це таке. Спитаймо в них.— Я звернувся до них: — La liberte — qu’est се que c’est la liberte?[46]
Вони їли рис і мовчки дивилися на нас.
— Невже ви хочете, щоб усі люди були відлиті в одній формі? — спитав Пайл.— Ви сперечаєтесь аби сперечатися. Ви інтелігент. Ви виступаєте за волю людської особи, як і я... або Йорк.
— А чому, власне, ми тільки тепер це відкрили? — сказав я.— Сорок років тому ніхто про цю волю людської особи навіть не згадував.
— Тоді їй ніщо не загрожувало.
— Нашій особі ніщо не загрожувало, ще б пак; але хто турбувався про особу людини на рисовому полі і хто тепер турбується? Єдиний, хто поводиться з нею як з людиною, це політичний комісар. Він сяде в її халупі, спитає, як її звати, вислухає її скарги; він витрачає на неї годину щодня, щоб навчити її чогось — байдуже чого; але він поводиться з нею як з людиною, як з істотою, що має якусь цінність. Перестаньте краще повторювати на Сході, наче папуга, про небезпеку, що загрожує людській особі. Тут одразу виявиться, що ви — на хибному шляху; це вони виступають за людську особу, а ми виступаємо просто за рядового номер 23987, пішака в глобальній стратегії.
— Ви й наполовину не вірите в те, що говорите,— збентежено промовив Пайл.
— Вірю, навіть на три чверті. Я тут уже давно. І знаєте, моє щастя, що я ні в що не втручаюсь, а то може виникнути спокуса зробити що-небудь... адже тут, на Сході... одне слово, я проти Айка[47]. Мені, коли вже на те пішло, подобаються ці двоє. Це їхня країна... Котра година? Мій годинник зупинився.
— Пів на дев’яту.
— Ще яких-небудь десять годин, і ми зможемо вирушити звідси.
— А стає холодно,— сказав Пайл, щулячись.— Ніколи не думав, що тут може бути така холоднеча.
— Навкруги вода. У машині є шерстяна ковдра. Не замерзнемо.