— А не страшно йти по неї?
— Для в’єтмінців ще ранувато.
— Давайте я сходжу.
— Я більше звик до темряви.
Я підвівся, і обидва солдати перестали їсти.
— Je reviens tout de suite[48],— сказав я їм.
Спустивши ноги в люк, я намацав драбину і поліз униз.
Дивно, як заспокійливо діє розмова, особливо на абстрактні теми: найнезвичайніше оточення починає здаватися чимось буденним. Я більше не відчував страху: у мене було таке почуття, ніби я вийшов з кімнати і маю повернутися туди, щоб продовжити суперечку,— немов сторожова вежа була вулицею Катіна, баром у ресторані «Мажестік» або навіть кімнатою десь недалеко від Гордон-скверу.
Я постояв хвилинку внизу біля вежі, щоб очі звикли до темряви. На небі яскраво блищали зорі, але місяць ще не зійшов. Місячне світло нагадує мені морг і холодне сяйво лампочки без абажура над мармуровим столом, а мерехтливе світло зірок сповнене життя, наче хтось там, у далеких неосяжних просторах, намагається передати нам послання доброї волі: адже навіть у назвах зірок є щось дружнє. Венера — це жінка, яку ми любимо. Ведмедиця — це ведмедики, якими ми гралися в дитинстві, а Південний Хрест, мабуть, нагадує таким віруючим, як моя дружина, про улюблений псалом або вечірню молитву. Я здригнувся і зіщуливсь, як Пайл. Але ніч була досить тепла, тільки від залитих водою полів обабіч дороги віяло чимось моторошним. Я пішов у напрямку до машини; і на якусь мить, коли я вийшов на дорогу, мені здалося, що машини вже немає. Мене знову опанував страх, хоч я й згадав, що машина зупинилась ярдів за тридцять од вежі. Я йшов, мимоволі зігнувшись: мені здавалося, що так мене важче помітити.
Щоб дістати ковдру, довелося відчинити багажник; клацання замка і рипіння кришки примусили мене здригнутися. Тільки я порушував тишу цієї ночі, яка, здавалося, кишіла людьми, і це мене зовсім не радувало. Перекинувши ковдру через плече, я спустив кришку багажника обережніше, ніж підіймав її, і якраз у ту мить, коли клацнув замок, небо з боку Сайгона спалахнуло яскравим світлом і на дорозі пролунав гуркіт вибуху. Кулемет дав дві черги й замовк, перше ніж припинився гуркіт. Я подумав: «Комусь дісталося», — і звідкись здалека почулися голоси людей, що кричали від болю або ж від страху, а може, й від радощів перемоги. Не знаю чому, але я весь час думав, що на нас нападуть ззаду, звідти, звідки ми приїхали; і те, що в’єтмінці десь там, попереду, між нами і Сайгоном, на якусь мить здалося мені несправедливим. Виходило, що ми їхали назустріч небезпеці, замість того, щоб віддалятись од неї, і зараз я йшов туди, де чигала небезпека, — до вежі. Я не біг, а йшов, щоб зчиняти менше шуму, хоч усе моє єство поривалося бігти.
Біля драбини я крикнув Пайлові: «Це я, Фаулер!» (Навіть тут я не міг назвати йому себе на ім’я). Картина всередині вежі змінилась. Казанки з рисом знову стояли на долівці; один із солдатів, притиснувшись до стіни і тримаючи в руках гвинтівку, пильно стежив за Пайлом, а той стояв на колінах, трохи відсунувшись від протилежної стіни, і не спускав очей з автомата, що лежав між ним та другим вартовим. Схоже було на те, що він почав підповзати до автомата, але його зупинили на півдорозі. Рука другого вартового теж простяглася до автомата; вони не боролись, навіть не погрожували один одному, — зовсім як у дитячій грі, де гравці мають рухатися непомітно, бо інакше вас відішлють назад і примусять почати все спочатку.
— Що тут діється? — спитав я.
Обидва поглянули на мене, а Пайл раптом кинувся до автомата і притягнув його до себе.
— Це що, гра? — спитав я.
— Я йому не довіряю, — відповів Пайл. — Невідомо, що він зробить, коли ті нападуть.
— А ви коли-небудь стріляли з автомата?
— Ні.
— От і чудово. Я теж. Сподіваюся, він заряджений,— ми ж не зуміємо зарядити.
Вартові мовчки примирилися з втратою автомата. Один з них опустив гвинтівку і поклав її собі на коліна, другий притулився до стіни і заплющив очі, мабуть, вірячи, як у дитинстві, що від цього стане невидимий. Можливо, він був радий, що більше не несе ніякої відповідальності. Десь далеко знову татакнув кулемет — три черги, і знову тиша. Другий вартовий міцніше заплющив очі.
— Вони не знають, що ми не вміємо поводитися з автоматом, — промовив Пайл.
— Вважається, що вони стоять за нас.
— А я був певен, що ви не стоїте ні за кого.
— Touché,[49] — сказав я. — Шкода, що про це не знають в’єтмінці.
— А що там діється внизу?
Я знову процитував завтрашній номер «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі в’єтмінські нерегулярні частини напали на один з постів за п’ятдесят кілометрів від Сайгона і тимчасово захопили його».
— А не здається вам, що в полі буде безпечніше?
— Там страшенно вогко.
— Ви так спокійно ставитесь до цієї погоди, — здивувався Пайл.
— Я наляканий до смерті... але все склалося краще, ніж можна було сподіватися. Вони звичайно не нападають більше ніж на три пости за ніч. Наші шанси збільшились.
— Що це таке?
Почувся шум важкої машини, що йшла по дорозі в напрямку Сайгона. Я підійшов до амбразури і поглянув униз якраз в ту мить, коли повз вежу проходив танк.
— Патруль, — сказав я.
Баштова гармата поверталась то в один бік, то в другий. Я хотів гукнути до солдатів у танку, але яка з цього користь? У них в машині все одно немає місця для двох нікому не потрібних цивільних. Земляна долівка злегка тремтіла, коли проїжджав танк, потім усе стихло. Я поглянув на годинник — за дев’ять хвилин дев’ята — і став напружено чекати, щоб засікти час, коли блисне спалах пострілу. Так визначають, чи далеко вдарила блискавка, прислухаючись, коли загуркоче грім. Минуло близько чотирьох хвилин, перше ніж гармата відкрила вогонь. У відповідь почувся ледь чутний постріл базуки, і потім усе знову замовкло.
— Коли вони повернуться, — сказав Пайл, — ми посигналимо їм, щоб вони підвезли нас до табору.
Долівка струснулась од вибуху.
— Якщо взагалі повернуться, — сказав я. — Схоже на те, що це вибухнула міна.
Коли я знову поглянув на годинник, було вже чверть на десяту, а танк усе ще не повертався. Пострілів більше не було.
Я сів біля Пайла і випростав ноги.
— Спробуймо краще заснути, — запропонував я. — Більше нам нічого не лишається робити.
— Мене непокоять ці вартові,— сказав Пайл.
— Поки не з’являться в’єтмінці, можете їх не боятися. Для певності покладіть автомат собі під ногу.
Я заплющив очі і спробував уявити себе десь в іншому місці... ну, хоч би в купе четвертого класу одного з німецьких поїздів, — їх було багато в Німеччині до того, як Гітлер прийшов до влади; в ті дні я був молодий, міг, не сумуючи, просидіти ніч, і душа моя була сповнена надій, а не страху. Якраз о цій годині Фуонг завжди готувала мені мої вечірні люльки. «Чи не чекає на мене лист?» — подумав я. Я сподівався, що не чекає, бо знав, що в ньому буде написано, а поки лист не прибув, можна помріяти про нездійсненне.
— Ви заснули? — спитав Пайл.
— Ні.
— Вам не здається, що нам слід втягти сюди драбину?
— Я починаю розуміти, чому вони не зробили цього. Адже це єдиний вихід звідси.
— Хоч би танк повернувся.
— Тепер уже не повернеться.
Я намагався поглядати на годинник не дуже часто, але інтервали були далеко менші, ніж я думав. Дев’ять сорок, десять п’ять, десять двадцять, десять тридцять дві, десять сорок одна.
— Не спиться? — спитав я Пайла.
— Не спиться.
— Про що ви думаєте?
Пайл помовчав.
— Про Фуонг, — сказав нарешті.
— Про Фуонг?