— Ви боїтеся, Томасе?
— Звичайно, боюся. Всіма фібрами душі. Хоч розум мені й підказує, що краще померти саме так. Ось чому я приїхав на Схід. Тут смерть завжди поруч.
Я поглянув на годинник. Була вже одинадцята. Ще вісім годин, і тоді ми зможемо відпочити. Я сказав:
— Здається, ми переговорили майже про все на світі, крім бога. Але краще залишмо його на передранкову пору.
— Але ж ви в нього не вірите?
— Не вірю.
— Для мене без нього все на світі було б безглуздям.
— А для мене і з ним усе — безглуздя.
— Колись я читав книжку...
Я так і не дізнався, яку книжку читав Пайл (очевидно, то був не Йорк Гардінг і не Шекспір, не «Антологія сучасної поезії» і не «Фізіологія шлюбу», мабуть, то був «Тріумф життя»). У вежу ввірвався чийсь голос; здавалося, він виникав у темряві за люком — глухий голос рупора, який щось говорив по-в’єтнамському.
— От ми й ускочили в халепу, — сказав я.
Обидва вартові слухали, роззявивши роти і повернувшись обличчям до амбразури.
— Що це? — спитав Пайл.
Підійти до амбразури було однаково, що пройти крізь цей голос. Я швидко визирнув. Нічого не було видно, я не міг навіть розглядіти дороги, а коли озирнувся назад, побачив гвинтівку, наведену чи то на мене, чи то на амбразуру. Але як тільки я рушив уздовж стіни, гвинтівка ворухнулася, й далі тримаючи мене на прицілі; голос знову і знову повторював ті самі слова.
Я сів, і гвинтівка опустилася.
— Що він каже? — спитав Пайл.
— Не знаю. Напевне, вони знайшли машину і наказують цим хлопцям видати нас, або що-небудь подібне. Краще візьміть автомат, поки вони не надумали, що їм робити.
— Вартовий буде стріляти.
— Ні, він ще не вирішив, як йому вчинити. А коли вирішить, то все одно вистрелить.
Пайл зробив рух ногою, і гвинтівка підвелася вгору.
— Я буду просуватися попід стіною,— сказав я.— Коли він переведе погляд на мене, візьміть його на мушку.
Та тільки я встав, як голос замовк; тиша примусила мене здригнутись.
— Кинь гвинтівку! — різко вигукнув Пайл.
Я встиг тільки подумати, чи заряджений автомат,— не потурбувався про це раніше, — як солдат кинув гвинтівку на підлогу. Я підійшов до ґвинтівки і підняв її. Потім голос заговорив знову. В мене було таке враження, що він повторює слово в слово одне й те саме. Вони, очевидно, завели пластинку. Скидалося на те, що це ультиматум. Цікаво, коли минає його строк?
— Що ж буде далі? — спитав Пайл, зовсім як школяр, якому показують на уроці дослід; можна було подумати, що все це його анітрохи не обходить.
— Постріл з базуки або в’єтмінець.
Пайл почав розглядати автомат.
— Здається, тут немає нічого складного,— сказав він.— Може, дати чергу?
— Не треба, хай поміркують трохи. Для них краще взяти пост без стрілянини, а це дасть нам змогу вигадати час. Нам треба якнайшвидше вибратися звідси.
— А якщо вони чекають унизу?
— І це можливо.
Вартові пильно стежили за нами. Я весь час пишу про них як про дорослих, але сумніваюся, чи було їм разом сорок років.
— А з цими як? — спитав Пайл і додав з прямолінійністю, що вразила мене: — Пристрелити? — Він, мабуть, хотів випробувати автомат.
— Вони нам нічого не зробили.
— Але вони збиралися нас видати.
— А чом би й ні? — сказав я. — Нам тут не місце. Це їхня країна.
Я розрядив гвинтівку і поклав її на підлогу.
— Гадаю, ви не збираєтесь залишити її тут,— сказав Пайл.
— Я надто старий, щоб бігати з гвинтівкою. До того ж це не моя війна. Ходімо.
Війна не моя, але я хотів би, щоб ті, в темряві, теж знали про це. Я погасив лампу і спустив ноги в люк, намацуючи драбину. Чути було, як вартові перешіптуються своєю співучою мовою.
— Біжіть уперед, — сказав я Пайлові, — просто в рисове поле. Але там вода, — не знаю, глибока чи ні. Готові?
— Готовий.
— Спасибі за компанію.
— І вам теж.
Я чув, як вартові рухаються позаду нас; цікаво, чи є в них ножі? Голос з рупора звучав тепер владно, наче пропонуючи нам останню нагоду. Внизу в темряві щось заворушилося, але то міг бути й пацюк. Я завагався.
— Господи, хоч би чого-небудь випити, — шепнув я.
— Швидше.
Щось піднімалося по драбині: я нічого не чув, але драбина затрусилась у мене під ногами.
— Чого ви чекаєте? — спитав Пайл.
Не знаю, чому я подумав про те, що мовчки і непомітно підкрадалося до нас, як про «щось». Тільки людина могла лізти по драбині, і все ж я не міг уявити собі, що це така сама людина, як і я. Здавалося, що сюди, у вежу, крадеться якийсь невідомий звір, ладний убити тихо, але безжально, як і належить істоті іншої породи. Драбина все трусилась, і я уявляв, що бачу внизу чиїсь палаючі очі. Раптом я відчув, що не можу більше витримати цього, і стрибнув; унизу не було нічого, крім багнистого грунту, в якому моя ліва нога загрузла по кісточку; глина скрутила її так, як це може зробити тільки рука. Було чути, як по драбині спускається Пайл; очевидно, від страху я зовсім одурів і не збагнув, що тремтів я сам, а не драбина. А я ще думав, що я безстрашний, позбавлений уяви, такий, яким має бути об’єктивний спостерігач і репортер. Підвівшись на ноги, я знову мало не впав від болю. Я почав пробиратися до рисового поля, волочачи ногу. Позаду чулася Пайлова хода. Потім на вежі вибухнув снаряд базуки, і я знову впав долілиць.
4
— Вас поранило? — спитав Пайл.
— Об щось ударився ногою. Нічого серйозного.
— Тоді ходімо, — сказав Пайл квапливо.
Я ледве бачив його в темряві; здавалося, що він весь вкритий білим пилом. Потім Пайл раптом зник, як зникає з екрану кадр, коли гаснуть лампи проекційного апарата і залишається тільки звук. Я обережно став на коліно здорової ноги і спробував підвестися, не спираючись на пошкоджену ліву ногу, але від болю мені перехопило дух, і я знову впав. Справа була зовсім не в кісточці; щось сталося з моєю лівою ногою. Я забув навіть про небезпеку: біль переважив усе. Я лежав на землі зовсім непорушно, сподіваючись, що так біль не буде мучити мене; я навіть затамував віддих, як це роблять, коли болять зуби. Я вже не думав про в’єтмінців, що незабаром почнуть обшукувати руїни вежі; там знову вибухнув снаряд: вони хотіли як слід підготуватися до штурму. «Скільки грошей витрачається для того, щоб забити кілька людських істот, — подумав я, коли біль почав потроху вгамовуватись.— Убивати коней куди дешевше». Я, мабуть, був не зовсім при своїй пам’яті: мені раптом почало здаватися, що я потрапив на шкуродерню; в маленькому містечку, де я народився, шкуродерня була найстрашнішим місцем мого дитинства. Нам завжди вчувалось іржання переляканих коней і удари забійних молотків.
Минуло кілька хвилин, біль не повертався; я лежав нерухомо і намагався не дихати: мені здавалося, що це дуже важливо. Я розмірковував цілком тверезо, чи не поповзти мені в поле. У в’єтмінців може не вистачити часу шукати мене так далеко. Їх супротивники, напевне, вже вислали новий загін, щоб встановити зв’язок з екіпажем першого танка. Але я більше боявся болю, ніж партизанів, і тому не зрушував з місця. Пайла не було чути; він, очевидно, вже дістався рисових полів. Раптом я почув чийсь плач. Він долинав з вежі, точніше, звідти, де колись стояла вежа. Так не плаче мужчина, так плаче дитина, що злякалася темряви, але боїться голосно закричати. Я подумав, що плаче один із тих двох юнаків, — мабуть, вбито його товариша. Я сподівався, що в’єтмінці не переріжуть йому горлянки. Не можна воювати з дітьми... Мені знову згадалося маленьке скоцюрблене тільце в канаві. Я заплющив очі — це теж допомагало тамувати біль — і чекав. Чийсь голос щось крикнув, але я не зрозумів що. У мене було таке відчуття, що я навіть можу заснути в цій темряві і самотності, якщо не буде болю.