Раптом я почув Пайлів шепіт:
— Томасе!.. Томасе!..
Він швидко навчився тихо скрадатись у темряві: я зовсім не чув, як він повернувся.
— Ідіть звідси, — прошепотів я у відповідь.
Пайл знайшов мене і простягся на землі поруч зі мною.
— Чому ви не прийшли? Вас поранено?
— Щось з ногою. Здається, перебита.
— Куля?
— Ні, ні. Колода, а може, камінь. Щось упало з вежі. Крові немає.
— А ви спробуйте встати.
— Ідіть звідси, Пайле. Я нічого не хочу робити, мені дуже боляче.
— Котра нога?
— Ліва.
Він підповз до мене з другого боку й перекинув мою руку собі через плече. Я ледве не заскиглив, як той хлопець у вежі, потім розгнівався, хоч і важко було висловити свій гнів пошепки.
— Ідіть під три чорти, Пайле. Дайте мені спокій. Я хочу залишитися тут.
— Не можна.
Він потягнув мене до себе на плече, і біль став нестерпний.
— Не вдавайте з себе якогось героя. Я не хочу нікуди йти.
— Ви повинні допомогти мені, — сказав він, — або нас обох піймають.
— Ви...
— Тихше, бо вони почують.
Я майже плакав з досади — не можна підібрати сильнішого слова, щоб передати моє почуття. Я повис на Пайлі, ліва нога моя теліпалася; ми скидалися на двох незграбних учасників жартівливих змагань з бігу на трьох ногах. У нас не було б і найменшого шансу врятуватись, якби в ту мить, коли ми тільки-но рушили, десь на дорозі з боку сусідньої вежі не зацокотів частими короткими чергами кулемет; можливо, це пробивався патруль, а може, в’єтмінці доводили до трьох свій рахунок зруйнованих веж. Кулемет заглушив звуки нашої повільної і незграбної втечі.
Не знаю, чи не знепритомнів я на якийсь час; гадаю, що останні двадцять ярдів Пайл, мабуть, ніс мене на собі. Він сказав:
— Обережно. Починається поле.
Сухі стебла рису зашелестіли навколо нас, під ногами захлюпало рідке багно. Коли Пайл зупинився, вода сягала нам до пояса. Він задихався, і його уривчастий віддих був схожий на жаб’яче кумкання.
— Пробачте, що я завдав вам стільки мороки, — сказав я.
— Я не міг вас покинути, — обізвався Пайл.
Спочатку я відчув полегкість: вода і багно тримали мою ногу ніжно і міцно, як бандаж; але незабаром від холоду ми почали клацати зубами. Я подумав, чи минула вже північ; ми могли б просидіти тут годин шість, якщо в’єтмінці нас не знайдуть.
— Ви можете хоч хвилинку не спиратись на мене? — спитав Пайл.
І знову до мене повернулося сліпе роздратування, — виправдати його міг тільки біль. Хіба я просив, щоб мене рятували або щоб ціною таких мук віддаляли смерть?
Я з тугою подумав про ложе на твердій землі, намагаючись стояти, мов журавель, на одній нозі, щоб Пайлові було легше тримати мене; коли я ворушився, стебла рису шелестіли, лоскотали і кололи мене.
— Ви врятували мені життя там, — сказав я, і Пайл відкашлявся, щоб відповісти з належною скромністю, але я закінчив, — з тим, щоб я загинув тут. Я віддаю перевагу смерті на сухій землі.
— Краще не розмовляти, — сказав мені Пайл, наче хворому. — Нам слід берегти сили.
— Який біс просив вас рятувати мені життя? Я приїхав на Схід, щоб мене вбили. Вічне ваше прокляте нахабство...
Я похитнувся, і Пайл обвив моєю рукою свою шию.
— Не напружуйтесь, — сказав він.
— Ви надивилися кінофільмів про війну. Ми не два солдати морської піхоти, і медалі вам все одно не дадуть.
— Тихше.
Почулася хода, що наближалася до краю поля; кулемет на дорозі замовк, і тепер було чути лише цю ходу та легке шелестіння рису од нашого віддиху. Потім замовкли і звуки ходи; здавалося, вони замовкли десь тут, поруч з нами. Я відчув, як Пайлова рука лягла на моє праве плече і потихеньку притискувала мене вниз; дуже повільно, щоб не сколихнулася жодна стеблинка рису, ми занурювались у багно. Стоячи на одному коліні і закинувши назад голову, я ледве міг тримати рота над водою. Нога знову заболіла, і я подумав: «Якщо я знепритомнію, то потону». Я завжди страшенно боявся потонути. Чому людина не може сама вибрати собі смерть? Не було чути жодного звуку: можливо, ті, інші, за якихось двадцять футів звідси вичікували, що ми поворухнемося, кашлянемо, чхнемо... «О боже, — подумав я, — зараз я чхну». Якби тільки Пайл дав мені спокій, я відповідав би лише за своє власне життя, а не за його... а йому ж хочеться жити.
Я притиснув пальцями вільної руки верхню губу — цієї хитрості ми навчаємося в дитинстві, граючи в піжмурки,— але це не допомогло: я відчув, що не зможу втриматись; а там, причаївшись у темряві, ті чекали, коли я чхну. Ось зараз, зараз... і я чхнув.
Але тієї ж миті, коли чхнув, в’єтмінці відкрили вогонь з автоматів, прочісуючи рисове поле, і різкі, свердлячі звуки, схожі на скрегіт машини, що просвердлює дірки в сталі, заглушили все інше. Я набрав у легені повітря і пірнув у воду; так людина інстинктивно уникає бажаного кінця, кокетуючи із смертю, наче жінка, яка вимагає, щоб коханець узяв її силою. Кулі вдарили по рису над нашими головами, і буря пронеслася. Ми одночасно виринули з води і почули, що звуки ходи віддаляються в напрямку вежі.
— Врятувались, — сказав Пайл, і, незважаючи на біль, я подумав: «Що ж, власне, ми врятували? Я — старість, редакторське крісло, самотність; а щодо нього, то тепер мені ясно, що він радів тоді передчасно». Потім, тремтячи від холоду, ми сіли і почали чекати. На дорозі до Тай-Ніня раптом спалахнуло вогнище, воно палало весело, як на святі.
— Це моя машина, — сказав я.
— Неподобство, — обурився Пайл. — Терпіти не можу, коли псують добро.
— Очевидно, в баку знайшлося досить бензину, щоб її підпалити. Ви теж змерзли, Пайле?
— Страшенно.
— А що, коли ми виберемося звідси і ляжемо просто на дорозі?
— Краще почекаємо ще з півгодини, хай підуть.
— Вам важко держати мене.
— Витримаю, я молодий.
Він хотів пожартувати, але від цього жарту мене пройняло холодом не менше, ніж від води. Я збирався перепросити його за все, сказати, що причиною всього, що я наговорив йому, був біль, але біль заговорив знову.
— Звичайно, ви молодий. Чому б вам і не почекати?
— Я вас не розумію, Томасе.
Здавалося, ми перебули разом не одну, а безліч ночей, але він розумів мене не краще, ніж французьку мову.
— Ви зробили б краще, якби були залишили мене там.
— Я не зміг би тоді дивитись у вічі Фуонг, — відповів він, і це ім’я лягло між нами, як карта банкомета.
Я прийняв виклик.
— Значить, ви це зробили задля неї?
Мої ревнощі ставали особливо безглуздими і принизливими від того, що мені доводилося висловлювати їх ледь чутним шепотом, а ревнощі люблять позу і декламацію.
— Гадаєте підкорити її своїм геройством? Помиляєтесь. Якби мене вбили, вона була б ваша.
— Я зовсім не те хотів сказати, — відповів Пайл. — Коли людина закохана, їй хочеться бути кращою, от і все.
«Це правда, — подумав я, — але не в такому розумінні, як він її уявляє. Бути закоханим — значить бачити себе таким, яким бачить тебе ще хто-небудь, це значить бути закоханим у свій власний фальшивий, ідеалізований образ. У коханні ми забуваємо про честь, а сміливий вчинок стає просто театральним жестом, розрахованим на двох глядачів». Можливо, що я вже не був закоханий, але ще пам’ятав, як це буває.