— Якби на моєму місці були ви, я б вас покинув, — сказав я.
— О ні, Томасе, не покинули б. — І він додав з нестерпним самовдоволенням:— Я знаю вас краще, ніж ви самі.
Розгнівавшись, я спробував відсунутись од нього і триматися на ногах сам, але біль знову ввірвався в мене з ревом, як поїзд у тунель; і я ще більше навалився на Пайла, а потім почав сповзати у воду. Він обхопив мене обома руками і, тримаючи над водою, почав тихенько, дюйм за дюймом, підтягувати до дороги. Діставшись туди, він поклав мене в неглибоку грязь під насипом на краю поля; а коли біль відступив, я розплющив очі і став дихати спокійно; тепер я бачив тільки химерні ієрогліфи сузір’їв — чужі письмена, яких я не міг прочитати: вони були зовсім інші, ніж зірки моєї батьківщини. Пайлове обличчя схилилося наді мною, закривши від мене зірки.
— Я піду по дорозі, Томасе, пошукаю патруля.
— Не будьте дурнем, — сказав я. — Вони підстрелять вас, перше ніж з’ясують, хто ви. Якщо вас раніше не уколошкають в’етмінці.
— Це єдина рада. Не можете ж ви лежати у воді цілих шість годин.
— Тоді покладіть мене на дорогу.
— Залишити вам автомат? — спитав він нерішуче.
— Не треба. Якщо ви вже намірилися бути героєм, ідіть принаймні хоч полем і обережно.
— Патруль проїде мимо, перше ніж я встигну подати який-небудь знак.
— Ви ж не розмовляєте по-французькому.
— А я крикну: «Je suis Frongcais!»[52] Не турбуйтеся, Томасе. Я буду обережний.
Не встиг я відповісти, як він уже відійшов і все одно не почув би мого шепоту; він намагався йти якомога тихіше і часто зупинявся. Я бачив його у відблисках палаючої машини, але ніхто не стріляв; потім він поминув вогонь, і тиша поглинула звук його ходи. Авжеж, він справді був обережний, як і тоді, коли плив у човні річкою до Фат-Дьєма з обережністю героя пригодницького оповідання для підлітків, пишаючись цією своєю обережністю, наче бойскаутським значком, і зовсім не розуміючи всієї абсурдності і неймовірності своєї пригоди.
Я лежав і слухав, чи не пролунає постріл в’єтмінця або патруля, але пострілів не було; мине година або навіть і більше, перше ніж він дістанеться до найближчої вежі, якщо взагалі дістанеться до неї. Я повернув голову, щоб подивитись, що залишилося від нашої вежі, — купа землі, бамбуку і підпірки, — здавалося, вона осідала все нижче в міру того, як спадало полум’я машини. Біль ущух, і запанував спокій — щось подібне до перемир’я з нервами; мені захотілося співати. «Як дивно,— подумав я,— що люди моєї професії повідомлять про всі події цієї ночі всього в двох рядках інформації — для них це звичайна буденна ніч, і тільки я був у ній чимось незвичайним». Потім я знову почув тихий плач з руїн вежі. Один з вартових був, очевидно, ще живий.
«Бідолашний, — подумав я. — Якби ми не застряли коло його поста, він міг би здатися в полон, як майже всі вони здаються, або втекти при перших звуках рупора. Але там були ми, двоє білих, у нас був автомат, і вони не посміли поворухнутися. Коли ми втекли, було вже надто пізно». Я почувався винним у тому, що цей голос плакав у темряві; я пишався, що стою осторонь, що я не причетний до їхньої війни, але цих ран завдав я, наче пустив у хід автомат, як намірявся зробити це Пайл.
Я спробував перелізти через насип на дорогу. Мені треба було дістатися до вартового. Поділити його біль — це все, що мені лишалося. Але мій власний біль примусив мене зостатися на місці. Я лежав нерухомо і не чув нічого, крім власного болю, що бився в мені, як величезне серце. Я затамував віддих і молився богові, в якого не вірив: «Дай мені померти або знепритомніти. Дай мені померти або знепритомніти». Потім я знепритомнів і нічого не відчував доти, поки мені не приснився сон, ніби мої повіки змерзлися і хтось встромляє між ними долото, щоб розтулити їх, а я хочу крикнути, щоб не пошкодили мені очей, і не можу, а долото все впирається мені в очі...
Кишеньковий ліхтарик світив мені в обличчя.
— Ми врятовані, Томасе, — сказав Пайл.
Це я пам’ятаю, але не пам’ятаю того, що згодом Пайл розповідав іншим: як я показував кудись рукою і повторював, що там, у вежі, людина і що треба спершу потурбуватися про неї. У всякому разі, я не міг виявити такої сентиментальності, яку приписував мені Пайл. Я знаю себе і знаю всю глибінь свого егоїзму. Я не можу почувати себе спокійно (а спокій — це моє єдине бажання), якщо ще хтось страждає і я це бачу, чую або відчуваю. Простаки іноді вважають це за чутливість, а насправді все, що я роблю, це тільки відмова від маленького блага (в цьому разі мені подали допомогу трохи пізніше) заради далеко більшого, заради душевного спокою, який дозволить мені думати тільки про себе.
Вони повернулися й сказали, що хлопець помер, і це мене заспокоїло; мені не довелося навіть страждати від болю після того, як шприц з морфієм уп’явся мені в ногу.
Розділ третій
1
Я повільно піднімався сходами в свою квартиру на вулиці Катіна і зупинився на першій площадці, щоб перепочити. Старі жінки, як і завжди, сокотіли про щось, розсівшись біля вбиральні; по зморшках на обличчях можна було прочитати їхню долю, як читають долю по лініях руки. Коли я проходив, вони замовкли, і я подумав: «Що вони розповіли б мені, якби я знав їхню мову, про те, що діялося тут, поки я лежав у госпіталі недалеко від Тай-Ніня?» Десь у вежі, а може, на полях, я загубив свої ключі; але я послав Фуонг записку, яку вона, напевне, одержала, якщо була ще тут. Це слово «якщо» показує міру моєї невпевненості. В госпіталі я не мав од неї ніяких звісток, але вона ледве писала по-французькому, а я не вмів читати по-в’єтнамському. Я постукав у двері, і вони зразу відчинилися: ніщо, здавалося, не змінилось. Я пильно вдивлявся в неї, а вона розпитувала, як я себе почуваю, пробувала лубок на моїй нозі і підставляла плече, щоб я сперся на нього, наче й справді можна було спертися на таку тоненьку билинку.
— Я радий, що повернувся додому, — сказав я.
Вона запевняла, що нудьгувала за мною, — саме це я й хотів почути від неї; вона завжди говорила мені те, що я хотів почути, хіба що іноді обмовлялася ненароком. От і тепер я чекав такої обмовки.
— Ну, як ти тут розважалася? — спитав я.
— Часто бувала у сестри. Вона влаштувалась на роботу до американців.
— Он як? Пайл допоміг?
— Ні, не Пайл, а Джо.
— Який Джо?
— Ти знаєш його. Аташе в економічних питаннях.
— A-а, Джо. Звичайно, знаю.
Цей Джо був одним з тих людей, яких легко забувають. Я й до цього дня не можу нічого згадати про нього, крім хіба його огрядності, чисто виголених, напудрених щік та гучного реготу; вся його особа якось зникала з моєї пам’яті, і я пам’ятаю тільки, що його звали Джо. Бувають такі люди, яких завжди називають зменшеними іменами.
З допомогою Фуонг я приліг на ліжко.
— Ти ходила в кіно? — спитав я.
— В кінотеатрі на вулиці Катіна йде дуже смішний фільм.
І вона одразу ж почала розповідати мені його зміст з усіма подробицями, а я тим часом розглядався по кімнаті— чи немає де білого конверта з телеграмою. Поки я нічого не питав, я міг ще сподіватися, що Фуонг забула сказати мені про неї і телеграма лежить на столі біля друкарської машинки, або на шафі, або навіть у шухляді буфета, де Фуонг зберігала свою колекцію шарфів.
— Поштмейстер, — здається, він був поштмейстер, а може й мер, — ішов слідом за ними аж до будинку, а потім попросив у пекаря драбину і забрався у вікно до Коріни, але, розумієш, вона якраз вийшла з Франсуа в іншу кімнату, і він не чув, як увійшла мадам Бомп’єр, а вона увійшла, побачила його на вершечку драбини й подумала...