— А хто така мадам Бомп’єр? — спитав я, повертаючи голову, щоб подивитися на умивальник, де вона теж іноді застромляла потрібні мені листи між своїми баночками.
— Я ж казала тобі. Мати Коріни. Вона хотіла знайти собі чоловіка, тому що вона вдова...
Фуонг сіла на ліжко і поклала руку мені на груди, під сорочку.
— Було дуже смішно, — сказала вона.
— Поцілуй мене, Фуонг.
В ній не було ніякого кокетства. Вона зразу ж виконала те, що я попросив, і розповідала далі про фільм. Вона б віддалася мені так само покірливо — якби я тільки попросив, лягла б поруч, скинувши одяг, а потім розповідала б далі про мадам Бомп’єр та лихі пригоди поштмейстра.
— Телеграми не було?
— Була.
— Чому ж ти не дала її мені?
— Тобі ще рано працювати. Тобі слід полежати, відпочити.
— А може, це не про роботу.
Фуонг дала мені телеграму, і я побачив, що вона розпечатана. В ній говорилося: «Чекаємо чотириста слів військове і політичне становище зв’язку смертю де Латтра».
— Так,— сказав я.— Це справді відносно роботи. А звідки ти знала? Для чого розпечатала?
— Я думала, що це від твоєї дружини. Сподівалася, що там добрі вісті.
— Хто ж тобі переклав?
— Я носила до сестри.
— А якщо вісті були б погані, ти покинула б мене, Фуонг?
Вона потерла мені рукою груди, щоб утішити мене, не розуміючи, що на цей раз я чекав од неї слів, хай навіть нещирих.
— Хочеш люльку? Тобі і лист є. Здається, від неї.
— Ти його теж розпечатала?
— Я не відкриваю твоїх листів. Телеграми читають усі. Їх і на пошті читають.
Лист був схований між її шарфами. Вона обережно вийняла його звідти і поклала на ліжко. Я впізнав почерк.
— А якщо вісті будуть погані, ти...
Я прекрасно знав, що там можуть бути тільки погані вісті. Телеграма ще могла означати раптовий порив великодушності, а в листі я знайду тільки пояснення, виправдування... Тому я обірвав своє запитання: нечесно прохати обіцянок, яких все одно ніхто не дотримає.
— Чого ти боїшся? — спитала Фуонг, і я відповів у думці: «Боюся самотності, прес-клубу, мебльованої кімнати, боюся Пайла...»
— Налий мені коньяку з содовою, — сказав я. Поглянувши на початок листа: «Дорогий Томасе», і на кінець: «З любов’ю, Елен», я вирішив спочатку випити коньяку.
— Це від неї?
— Від неї.
Перше ніж читати листа, я спитав себе: «Скажу я Фуонг правду чи збрешу?»
«Дорогий Томасе!
Я не здивувалась, одержавши твого листа і дізнавшись, що ти тепер не один. Адже ти не з тих, хто може довго лишатися самотнім, чи не так? До тебе завжди прилипають жінки, як порох до одягу. Можливо, я б виявила більше співчуття до тебе, якби не знала, що ти дуже легко втішишся, коли повернешся в Лондон. Ти, мабуть, не повіриш мені, але єдине, що утримує мене від того, щоб зразу ж телеграфувати тобі коротке „ні“, — це думка про бідолашну дівчину. Ми, жінки, схильні брати все ближче до серця, ніж ви».
Я випив коньяку. Очевидно, я не розумів, що сердечні рани можуть не загоїтись і через багато років. Необережно, не продумавши як слід своїх слів, я знову роз’ятрив її рани. Хто може докоряти їй за те, що у відповідь вона шукає мої власні болючі місця? Коли ми нещасні, нам хочеться примусити страждати й інших.
— Поганий лист? — спитала Фуонг.
— Трошечки різкий, — відповів я. — Але вона має право... — І я став читати далі.
«Я завжди думала, що ти любиш Енн більше, ніж нас, інших, але ти раптом знявся і поїхав. Тепер ти, очевидно, хочеш покинути ще одну жінку, тому що, судячи з твого листа, ти й не сподіваєшся „сприятливої відповіді“. „Нічого не вдієш, я зробив усе, що міг“, — хіба ти не так думаєш? А як би ти вчинив, коли б я протелеграфувала тобі „так“? Ти одружився б з нею? (Мені доводиться писати „нею“, бо ти не повідомив її ім’я). Може б, ти й одружився. Як і всі ми, ти, очевидно, старієш і не хочеш жити один. Я сама іноді почуваю себе самотньою. Наскільки мені відомо, Енн знайшла собі іншого супутника життя. Але ти залишив її своєчасно».
Вона влучила в самісіньку давню рану. Я випив ще трохи. «Кривава рана» — слова ці не йшли мені з думки.
— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг.
— Роби що хочеш, — відповів я. — Що хочеш...
«Ось одна з причин, чому я повинна сказати „ні“. (Немає потреби говорити про релігійні причини, бо ти ніколи не розумів цього і не вірив). Шлюб не заважає тобі кидати жінок. Він лише відстрочує розв’язку, і дівчині, про яку йдеться, буде тільки гірше, якщо ти проживеш з нею стільки ж, скільки прожив зі мною. Ти привезеш її в Англію, де вона буде чужа і нещасна, а коли ти покинеш її, вона відчує себе страшенно самотньою. А вона ж, напевно, не вміє навіть поводитися з ножем і виделкою. Я така безжалісна тому, що бажаю їй добра більше, ніж тобі. Але, Томасе, любий, я думаю і про твоє добро теж».
Мені заперло дух. Давно вже я не одержував листів од дружини. Я примусив її написати цього листа і тепер відчував у кожному рядку, як їй боляче. Її біль відгукнувся і в мені болем; ми знову, як і раніше, мучили одне одного. Якби тільки можна було любити, не завдаючи болю іншому! Вірності тут не досить: я був вірний Енн, і все ж понівечив їй життя. В самій суті володіння є щось образливе: ми надто бідні душею і тілом, щоб не почувати самовдоволення від володіння іншою людиною і приниження, коли хтось володіє нами. Я був навіть радий, що моя дружина знову завдала мені болю, — надто довго я не згадував про те, як вона страждає, а це була моя єдина спокута. На нещастя, у всякій боротьбі терплять невинні. Завжди і всюди чути чий-небудь самотній плач з вежі.
Фуонг засвітила лампу, щоб підігріти опіум.
— Вона дозволить тобі одружитися зі мною?
— Ще не знаю.
— Хіба вона про це не пише?
— Якщо й пише, то десь у кінці.
Я подумав: «Як ти чванишся тим, що ти degagé[53], репортер, а не автор передових, і скільки лиха ти нишком накоїв. Справжня війна не така жорстока. Міномети завдають менше зла».
«Чи краще буде для тебе, якщо я піду проти своїх найглибших переконань і скажу „так“? Ти пишеш, що тебе відкликають в Англію, і я можу собі уявити, як тобі не хочеться цього. Ти зробиш усе, щоб як-небудь полегшити цю прикрість. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти, добре підпивши, навіть одружишся. Спершу ми справді намагалися, щоб з нашого шлюбу щось вийшло, — і ти, і я, — але нічого не вийшло. Вдруге так уже не намагаються. Ти пишеш, що втратити цю дівчину для тебе — все одно що вмерти. Одного разу ти написав ці самі слова, присягаючись мені,— можу показати твого листа, я все ще бережу його. Гадаю, що це саме ти писав і Енн. Ти запевняєш, що ми завжди намагалися говорити правду одне одному, але, Томасе, твоя правда така недовговічна! Нащо сперечатися з тобою і все це тобі доводити? Легше діяти так, як підказує мені моя віра, хоч ти й вважаєш це нерозсудливістю, і просто написати тобі: я не вірю в розлучення, моя релігія забороняє його, а тому моя відповідь, Томасе, — ні і ще раз ні!»