— А може, ви хочете чаю? — спитав Віго.
— Так, я справді його друг, — сказав я. — Чом би й ні? Рано чи пізно мені доведеться поїхати звідси додому. Я не можу взяти її з собою. А з ним їй буде непогано. Це розумне рішення. І він каже, що одружиться з нею. Він і справді на це здатний. По-своєму він хороший хлопець. Серйозний. Не такий, як ті горласті виродки з «Континенталю». Тихий американець, — уточнив я таким тоном, як сказав би «голуба ящірка» або «білий слон».
Віго погодився:
— Атож. — Він ніби шукав на столі слова, щоб передати свою думку так само влучно, як це зробив я. — Дуже тихий американець.
Він сидів у своєму маленькому душному кабінеті, чекаючи, щоб хтось із нас заговорив. Коло його обличчя дзижчав москіт, а я дивився на Фуонг. Опіум робить людину кмітливою, можливо, тому, що заспокоює нерви і вгамовує почуття. Ніщо, навіть смерть, не здається надто важливим. Фуонг, подумав я, не зрозуміла його тону — сумного й безнадійного, а англійську мову знала дуже погано. Сидячи на твердому конторському стільці, вона все ще терпляче очікувала на Пайла, а я вже перестав його чекати і бачив, що Віго розуміє нас обох.
— Як ви з ним познайомилися? — спитав Віго.
Чи варто йому пояснювати, що це Пайл познайомився зі мною, а не я з ним. Уперше я побачив його у вересні минулого року, коли він переходив площу перед «Континенталем»; цього молодика, якого ще не зачепило життя, доля кинула в нас, наче спис. Довгоногий, коротко підстрижений, ще по-студентському наївний, він, здавалося, не міг нікому заподіяти зла. Столики на вулиці були майже всі зайняті.
— Ви дозволите? — підкреслено ввічливо спитав він.— Моє прізвище Пайл. Я тут новачок.
Він зручно вмостивсь на стільці, обхопивши рукою спинку, і замовив пиво. Раптом він прислухався, вдивляючись у сліпуче сяйво полудня.
— Це граната? — спитав схвильовано, з якоюсь надією.
— Швидше вихлоп автомобіля, — сказав я і раптом пошкодував, що розчарував його. Як швидко забуваєш власну молодість: колись і мене цікавило те, що, за браком кращого слова, називають «новинами». Але гранати мені вже набридли, про них тепер побіжно згадували десь на останніх сторінках місцевої газети: стільки-то вибухнуло минулої ночі в Сайгоні, стільки-то в Шолоні, — до європейської преси вони більше не потрапляли. На вулиці з’явилися граціозні тоненькі фігурки в білих шовкових штанях і довгих, вузьких, з розрізами на стегнах кофтах з рожевими та ліловими візерунками; я дивився на них з тугою і знав, що таку саму тугу відчуватиму й тоді, коли назавжди залишу цей край.
— Гарненькі, правда? — спитав я, потягуючи пиво, і Пайл неуважно поглянув, як вони йшли вгору вулицею Катіна.
— Нічого, — сказав байдуже: як видно, був людина поважна.— Посланник дуже стривожений через ці гранати. Було б дуже прикро, каже він, коли б стався нещасливий випадок — з ким-небудь із нас, звичайно.
— З ким-небудь із вас? То справді було б неприємно. Конгресові це не сподобалось би.
Чому нам завжди так хочеться дражнити простодушних? Може, всього десять днів тому, готуючись до майбутньої подорожі, він бродив по міському парку Бостона з купою книжок про Далекий Схід і Китай. Він навіть не чув, що я кажу, — так був захоплений проблемами демократії і відповідальністю Заходу; він твердо поклав собі — я довідався про це дуже швидко — робити добро, і не якійсь одній особі, а цілій країні, континенту, всьому світові. Що ж, тепер він був у своїй стихії, перед ним лежав усесвіт, який треба було вдосконалити...
— Він у моргу? — спитав я Віго.
— Звідки ви знаєте, що він мертвий?
Це було недоречне, типове для поліції запитання, не гідне людини, що читає Паскаля і так по-дурному кохає свою дружину. Не можна кохати, коли не маєш інтуїції.
— Ні, я не винний, — сказав я, переконуючи себе, що це правда. Хіба Пайл не чинив завжди так, як хотів?
Я намагався знайти в собі хоч яке-небудь почуття, хоч образу на поліцію за те, що вона мене підозрює, але марно. Пайл сам був винний у всьому.
«А чи не краще нам усім померти?» — розмірковував у мені опіум, і я крадькома глянув на Фуонг: для неї це, напевне, буде удар. Вона, мабуть, по-своєму любила його — хіба вона не кохала мене і не покинула задля Пайла? Вона зв’язала свою долю з молодістю, з надією на майбутнє, з поважністю, а вони підвели її ще більше, ніж старість і спустошеність. Фуонг сиділа, поглядаючи на нас, і я подумав: «Вона все ще нічого не розуміє. Краще, мабуть, забрати її звідси, перше ніж вона збагне, що сталося». Я був ладен, не вносячи в справу ясності, відповідати на будь-які запитання, аби тільки швидше закінчився цей допит, а потім розповісти їй усе на самоті, якнайдалі від поліцейського ока, твердих конторських стільців та голої електричної лампочки, навколо якої кружляють метелики.
Я спитав Віго:
— Який час вас цікавить?
— Між шостою та десятою вечора.
— О шостій я заходив у «Континенталь» випити. Офіціанти, певне, пам’ятають. О шостій сорок п’ять спустився до набережної, щоб подивитись, як розвантажують американські літаки. Коло дверей «Мажестіка» зустрів Вілкінса з «Ассошіейтед Ньюз». Потім пішов у кіно в сусідньому будинку. Там, мабуть, пригадають мене — їм довелося міняти мені гроші. Потім узяв велорикшу і поїхав у «Вьйо мулен». Приїхав туди близько половини на дев’яту і повечеряв сам. У ресторані був Грейнджер — можете запитати у нього. Потім знову найняв рикшу і повернувся додому; була за чверть десята. Очевидно, ви зможете розшукати і цього рикшу. Я чекав, що Пайл прийде о десятій, але він так і не з’явився.
— Чому ви чекали на нього?
— Він сказав по телефону, що йому треба побачитися зі мною в якійсь важливій справі.
— А ви не знаєте, що то за справа?
— Ні. Для Пайла все було важливе.
— А його дівчина? Вам відомо, де вона була в цей час?
— Опівночі вона чекала його на вулиці. Була стурбована. Вона нічого не знає. Хіба ви не бачите, що вона й досі чекає на нього?
— Бачу,— сказав він.
— Невже ви справді можете подумати, що я вбив його з ревнощів... або що це вона його вбила?.. За що? Адже він збирався одружитися з нею.
— Зрозуміло.
— Де ви його знайшли?
— Він лежав у воді під мостом Дакоу.
Ресторан «Вьйо мулен» недалеко від того мосту. Міст охороняє озброєна поліція, а ресторан для захисту від гранат обведено залізною сіткою. Переходити міст уночі небезпечно, бо, коли настає темрява, той берег річки перебуває в руках в’єтмінців[12]. Виходить, я вечеряв ярдів за п’ятдесят від його трупа.
— Лихо в тому,— сказав я,— що він втручався в чужі справи.
— Відверто кажучи,— відповів Віго,— мені його зовсім не жаль. Він чинив дуже багато зла.
— Борони нас боже,— сказав я,— від праведних і не відаючих, що діють.
— Праведних?
— Авжеж. По-своєму. Ви ж католик. Вам його не зрозуміти. До того ж він був один з отих чортових янкі.
— Ви не відмовитесь пізнати тіло? Пробачте, так уже заведено, хоч це не дуже приємно.
Я не став запитувати його, чому він не запросить для цього кого-небудь з американської місії, бо й так розумів, у чому річ. Французькі методи здаються трохи старомодними в наш холодний діловий вік: вони побудовані на вірі у совість, у свідомість провини, в те, що злочинця треба звести з його жертвою — він може розгубитись і виказати себе. Коли ми йшли кам’яними сходами у підвал, де гула холодильна установка, я знову повторював про себе, що ні в чому не винний.
Вони витягли його звідти, наче тацю з грудочками льоду, і я глянув на нього. Рани позамерзали і були не дуже помітні. Я сказав:
— Бачите, рани й не думають відкриватись у моїй присутності.
— Comment?[13]
— Хіба ви привели мене сюди не для цього? Ще одне, сказати б, випробування. Але ви його надто заморозили, В середні віки не мали таких потужних холодильників.
12
В’ет-Мін — Демократичний фронт боротьби за незалежність В’єтнаму, створений у 1941 році.