До кінця листа, де стояло «З любов’ю, Елен», ще залишалося з півсторінки, але далі не варт було й читати. Напевно, там були новини про погоду і про мою стареньку тітку, яку я дуже любив.
Я не маю підстав нарікати — адже чекав саме такої відповіді. В листі було багато правди. Я тільки шкодував, що їй довелося все це висловити, та ще й так детально, бо ці думки завдали болю не тільки мені, а і їй.
— Вона пише «ні»?
Я відповів, майже не задумуючись:
— Вона ще не вирішила. Ще є надія.
Фуонг засміялася:
— Ти кажеш «надія» з таким кислим обличчям!
Готуючи опіум, вона прилягла біля моїх ніг, як вірний пес на могилі рицаря-хрестоносця, а я розмірковував, що мені сказати Пайлові. Після того як я викурив чотири люльки, майбутнє мене вже не так лякало, і я сказав Фуонг, що в нас ще є надія: моя дружина вирішила порадитись з адвокатом. З дня на день тепер можна чекати телеграми про те, що я вільний.
Не так це й важливо. Ти міг би покласти гроші на моє ім’я, — сказала вона, і я виразно почув, як її вустами говорила сестра.
— Я не маю ніяких заощаджень, — сказав я. — Мені важко перебити ціну Пайлові.
— Не турбуйся. Якось усе залагодиться. Завжди можна знайти вихід, — сказала вона. — Сестра каже, що ти міг би застрахувати своє життя на моє ім’я.
І я подумав, як це тверезо, що вона розуміє ціну грошей і не промовляє пишномовних і зобов’язуючих фраз про любов. Цікаво, чи довго витримає Пайл, цей романтик, її внутрішню жорстокосердість. А втім, він, звичайно, добре забезпечить Фуонг, і її жорстоке серце пом’якшає, наче м’яз, який довго не напружували тому, що не було потреби. Багатим — усі блага.
Того вечора, перед тим як зачинилися крамниці на вулиці Катіна, Фуонг купила ще три шовкових шарфи. Вона сиділа на ліжку і показувала їх мені, голосно захоплюючись яскравими барвами, заповнюючи порожнечу в моїй душі своїм співучим голосом. А потім дбайливо позгортала їх і заховала в свою шухляду, де лежала вже ціла дюжина шарфів; здавалося, вона закладає основу свого скромного щастя. А я закладав хистку основу свого майбутнього, написавши тієї ж ночі листа до Пайла з тими непевними ясністю і передбачливістю, що їх спричиняє опіум. Ось що я писав йому, — недавно я знайшов цього листа в книжці Йорка Гардінга «Роль Заходу». Пайл, очевидно, саме читав цю книжку, коли принесли лист. Може, він скористався ним як закладкою і не став читати книжку далі.
«Дорогий Пайле», — писав я йому, і вперше у мене виникло спокусливе бажання написати: «Дорогий Олдене»,— тому що, кінець кінцем, лист був діловий і мало чим відрізнявся своєю брехливістю від інших ділових листів.
«Дорогий Пайле!
Я збирався написати Вам з госпіталю, щоб подякувати за все, що Ви зробили для мене тієї ночі. Ви, безумовно, врятували мене від не дуже приємного кінця. Зараз я вже потроху пересуваюся, правда, поки що з допомогою ціпка: я зламав ногу, очевидно, якраз у тому місці, де перелом не такий небезпечний, а старість ще не добралася до моїх кісток і не встигла зробити їх крихкими. Треба нам якось зустрітись і відзначити моє одужання. (На цьому слові перо моє спіткнулось, а потім, як мурах, що наштовхнувся на перепону, обійшло його іншою дорогою). Мені треба відзначити не тільки це; і я знаю, що Ви теж будете раді, бо завжди казали, що інтереси Фуонг обом нам дорожчі за все на світі. Коли я повернувся додому, мене чекав лист від дружини; вона майже дала згоду на розлучення. Тепер Вам нічого більше турбуватися про Фуонг».
То була жорстока фраза, але я зрозумів її жорстокість, лише перечитавши листа, а змінювати що-небудь було пізно: краще вже розірвати весь лист, ніж викреслювати написане.
— Який шарф тобі подобається найбільше? — спитала Фуонг. — Мені жовтий.
— Звичайно, жовтий. Сходи в готель і відішли цього листа. Вона подивилася на адресу.
— Я можу сама віднести його в місію. Не треба буде витрачати грошей на марку.
— Ні, краще кинь його в скриньку в готелі.
Потім я знову ліг і, відчуваючи той спокій, що його дає опіум, подумав: «У крайньому разі, вона не піде від мене, доки я не поїду звідси, а завтра, можливо після кількох люльок опіуму, я придумаю, як лишитися тут».
2
Повсякденне життя йде своїм звичаєм — і це багатьом зберігає твердий розум. Як під час повітряного нальоту неможливо весь час відчувати страх, так і під зливою буденних справ, випадкових зустрічей, чужих турбот зовсім забуваєш про свої страхи. Думки про наближення квітня, про від’їзд з Індокитаю, про туманне майбутнє без Фуонг відсувались на задній план щоденними телеграмами, бюлетенями в’єтнамської преси та хворобою мого помічника, індійця на ім’я Домінгес (його батьки приїхали з Гоа через Бомбей); він відвідував замість мене менш важливі прес-конференції, старанно прислухався до всяких поголосок та пліток і носив мої кореспонденції на телеграф і в цензуру. З допомогою індійських купців, особливо на Півночі — в Хайфоні, Нам-Діні і Ханої, — він організував для мене свою власну мережу таємної служби і, по-моєму, знав про розташування в’єтмінських частин в Тонкінській дельті точніше, ніж французьке верховне командування.
Ми ніколи не використовували нашої інформації, крім тих випадків, коли вона ставала загальновідома, ніколи не передавали її французькій розвідці, і через те Домінгес користався довір’ям і дружбою деяких в’єтмінських агентів, які таємно перебували в Сайгоні та Шолоні. Те що він був азіат, незважаючи на його португальське ім’я, безумовно, допомагало йому.
Домінгес мені дуже подобався; у деяких людей гордість видно одразу, як шкірну хворобу, чутливу до найменшого дотику, а його гордість була захована глибоко всередині і зведена до мінімуму, який тільки можна уявити в людині. Щодня зустрічаючись із ним, ви відчували тільки його лагідність, скромність і абсолютну любов до правди; мабуть, тільки дружина могла б виявити в ньому гордість. Можливо, правдивість і скромність завжди йдуть поруч: адже скільки брехні породжується нашою гордістю (а в моїй професії, наприклад, — честолюбністю репортера, бажанням знайти більшу сенсацію, ніж твій колега). І Домінгес допомагав мені не звертати на все це уваги, витримувати потік телеграм з Англії, в яких од мене вимагали відповіді, чому я не дав такого й такого повідомлення, а хтось інший дав його, або чому не прислав такої ж статті, яку написав хтось інший; тим часом я знав, що всі повідомлення не відповідали дійсності.
І тільки тепер, коли Домінгес захворів, я зрозумів, чим я йому завдячую, — подумати тільки, він стежив навіть за тим, щоб моя машина була завжди заправлена бензином; і до всього того він ніколи ані словом, ані поглядом не втручався в моє особисте життя. Здається, він був католик, але про це свідчили хіба що його ім’я та місце народження; із розмов з ним не можна було зрозуміти, чи поклоняється він Крішні, чи, може, обмотавши груди колючим дротом, ходить щороку на прощу в печери Бату. Проте його хвороба була для мене й порятунком: вона відвертала увагу від тягаря нескінченних думок про особисті тривоги. Тепер мені самому доводилося відсиджувати стомливі прес-конференції і кульгати до свого столика в «Континенталі», щоб побалакати з колегами, але мені було важче, ніж Домінгесові, одрізнити правду від брехні, а тому в мене ввійшло у звичай заглядати до нього вечорами, щоб обміркувати все те, що я чув. Іноді біля його вузького залізного ліжка в кімнатці, яку Домінгес наймав в одному з убогих провулків коло бульвару Галлієні, я зустрічав кого-небудь з його друзів-індійців. Сам Домінгес, випроставшись і підібгавши під себе ноги, сидів на ліжку; складалося враження, ніби ви прийшли не до хворого, а на прийом до раджі або браміна. Часом, коли в нього починався напад гарячки, його обличчя вкривалося потом, але він ніколи не втрачав ясності розуму. Можна було подумати, що хвороба мучить не його, а чуже тіло. Хазяйка ставила коло нього глечик з свіжим лимонним соком, але я ні разу не бачив, щоб він пив, — можливо, не хотів показати, що його мучить спрага і що страждає його власне тіло.