З усіх моїх відвідин мені особливо запам’яталися одні. Я більше вже не питав його, як він себе почуває, боячись, що питання звучатиме як докір; зате він завжди з великою турботою розпитував про моє здоров’я і вибачався, що мені доводиться щоразу підніматись до нього сходами.
— Я хотів би, щоб ви зустрілися з одним моїм другом. Він розповість таке, що вам слід послухати.
— Що саме?
— Я тут записав його прізвище, тому що знаю, як вам важко запам’ятати китайські імена. Ми, звичайно, не повинні посилатися на нього. Мій друг торгує металевим брухтом на набережній Мітхо.
— Щось важливе?
— Може бути.
— А про що йдеться?
— Краще, щоб ви почули це від нього. У нас тут діються дивні речі, але я ще сам не розібрався як слід.
Піт так і лився з його обличчя, але він не витирав його, немов краплі поту були живими і священними; він не міг би вбити й мухи — щодо цього був справжній індієць.
— Ви добре знаєте вашого друга Пайла? — поцікавився Домінгес.
— Не дуже. Шляхи наші схрестилися, і тільки. Я ще не бачився з ним після Тай-Ніня.
— Чим він займається?
— Працює в економічній місії, але за цим криється безліч гріхів. Здається, він зв’язаний з американськими фірмами. Мені не подобається, що вони примушують французів продовжувати війну, а самі тим часом прибирають усе до своїх рук.
— Я чув цими днями його виступ на прийомі, що влаштувала місія на честь приїжджих конгресменів. Йому доручили проінструктувати їх.
— Бідний конгрес! — сказав я. — Він же ще не прожив тут і півроку.
— Пайл говорив про старі колоніальні держави — Англію і Францію, і про те, що ні англійцям, ні французам нічого сподіватися завоювати довір’я в азіатів. До цього, мовляв, повинна взятись Америка, — в неї руки чисті.
— А Гонолулу, Пуерто-Ріко,— сказав я, — а Нью-Мексіко [54]?
— Потім хтось спитав його конкретно, чи є якісь шанси в місцевого уряду коли-небудь розгромити в’етмінців, і Пайл відповів, що це зможе зробити тільки «третя сила». Мовляв, «третю силу», вільну від комунізму і ганебних плям колоніалізму (він назвав її «національною демократією»), можна знайти завжди. Треба тільки підшукати вождя і вберегти його від впливу старих колоніальних держав.
— Це все з Йорка Гардінга, — сказав я.— Він начитався його, перше ніж з’явитися тут. Пайл казав мені про все це в перші ж дні після свого приїзду і нічого не навчився з того часу.
— А може, він уже знайшов такого вождя? — спитав Домінгес.
— Хіба це має значення?
— Не знаю. Я не знаю, що він робить. Але все ж підіть на набережну Мітхо і поговоріть з моїм другом.
Я зайшов додому, на вулицю Катіна, щоб залишити Фуонг записку, а коли сонце сіло, поїхав у район порту. На набережній, напроти пароплавів і сірих військових катерів, стояли столики і стільці; на маленьких жаровнях щось кипіло і булькало. На бульварі де ла Сомм під деревами працювали перукарі, а попід стінами сиділи навпочіпки ворожки з колодами засмальцьованих карт. У Шоломі почуваєш себе так, наче ти потрапив в інше місто, де в кінці дня життя, здається, не завмирає, а тільки починається. Тут ти наче в’їжджаєш в якусь пантоміму: минаєш довгі вертикальні китайські вивіски, яскраві вогні, натовп фігурантів і опиняєшся за кулісами, де все раптом стає темнішим і спокійнішим. Одна така бокова куліса вивела мене знову на набережну, де в темряві зяяли відчинені двері складів, а навколо не було ні душі.
Я ледве знайшов потрібну адресу, і то майже випадково; ворота складу були відчинені, і я при світлі старого ліхтаря розглядів дивовижні, як на картинах Пікассо, купи брухту: ліжка, ванни, смітниці, капоти автомобілів. Там, куди падала смуга світла, видніли тьмяні плями фарби. Я пройшов вузьким проходом, немов прорізаним у цій купі старого заліза, і покликав мосьє Чжоу, але ніхто не відгукнувся. В кінці складу я побачив сходи, які, очевидно, вели в житло мосьє Чжоу. Мені, безсумнівно, було вказано чорний хід, — Домінгес, певне, мав на те свої міркування. Навіть сходи були з обох боків завалені брухтом, шматками заліза, що, може, колись згодяться в цьому воронячому гнізді. На площадку виходила одна велика кімната, і в ній розмістилася ціла сім’я; хто сидів, а хто лежав, — неначе в таборі, ладному щохвилини знятися з місця. Скрізь стояли маленькі чайні чашечки, безліч картонних коробок, наповнених хтозна-чим, і фіброві валізи, перетягнуті ременями. На широкому ліжку сиділа стара жінка, на підлозі повзала мала дитина, тут же були два хлопчики, дві дівчинки і три літні жінки в кофтах і старих коричневих селянських штанях, а в кутку грали в маджонг[55] двоє старих чоловіків у синіх атласних халатах мандаринів. Не звертаючи ніякої уваги на мій прихід, вони грали швидко, розрізняючи кості на дотик, і дрібний стукіт костей нагадував шурхіт ріні на березі моря, коли відкочується хвиля. Інші теж не зважали на мене, тільки кішка вискочила на картонний ящик, а худий собака обнюхав мене і відійшов.
— Мосьє Чжоу? — спитав я.
Дві жінки заперечливо похитали головами, але, як і перше, ніхто навіть не глянув на мене, тільки одна з жінок сполоснула чашку і налила чаю з чайника, який для збереження тепла стояв в оббитому шовком ящику. Я сів на край ліжка поруч із старою жінкою, і дівчинка подала мені чашку; мене наче прийняли в цю сім’ю разом з кішкою і собакою,— може, вони теж потрапили сюди вперше так само несподівано, як і я. Дитина підповзла до мене і почала тягти за шнурки черевиків, але ніхто не нагримав на неї: на Сході не заведено лаяти дітей. На стінах висіли три рекламних календарі; на кожному з них була намальована дівчина з рожевими щоками, в яскравому китайському вбранні. На великому дзеркалі виднівся дивний напис: «Café de la Paix»[56],— воно, очевидно, випадково потрапило сюди з різним мотлохом. Мені здалося, що я теж потрапив сюди разом з мотлохом.
Я повільно сьорбав гіркий зелений чай, переставляючи чашечку без ручки з долоні на долоню,— вона була гаряча і обпікала пальці,— і думав, скільки ще мені доведеться тут просидіти. Я спробував заговорити по-французькому, питаючи, коли, на їхню думку, повернеться мосьє Чжоу, але ніхто не відповів: вони, напевно, не зрозуміли. Коли я спорожнив чашечку, її наповнили знову. Кожний і далі займався своїми справами: одна з жінок прасувала, дівчинка шила, два хлопчики готували уроки, стара жінка розглядала свої ноги — малесенькі, покалічені за давнім китайським звичаєм, а собака слідкував за кішкою, яка все ще сиділа на картонному ящику.
Я починав розуміти, як тяжко доводилося Домінгесові працювати, щоб заробити на шматок хліба.
У кімнату ввійшов украй виснажений китаєць: здавалося, він зовсім не займає місця, наче аркуш навоскованого паперу, яким перестилають в коробці печиво. Якогось обсягу йому надавала тільки смугаста фланелева піжама.
— Мосьє Чжоу?— спитав я.
Він поглянув на мене байдужим поглядом курця опіуму: запалі щоки, дитячі зап’ястки, руки як у маленької дівчинки,— багато років і багато люльок треба було, щоб так його засушити.
— Мій друг мосьє Домінгес казав, що ви хотіли зі мною поговорити. Адже ви мосьє Чжоу?
— О так, я мосьє Чжоу,— відповів китаєць, ввічливим жестом запрошуючи мене знову сісти.