— Ви сказали все, що хотіли,— обернувся я до Пайла.— Ви знаєте все, що вам належить знати. Прошу вас, ідіть звідси.
— Фуонг,— покликав він.
— Мосьє Пайл? — відгукнулась вона, одірвавшись від споглядання Віндзорського палацу, і її церемонна ввічливість була в цю хвилину смішна і водночас заспокійлива.
— Він обдурив вас.
— Je ne compends pas[58].
— Та забирайтеся ви звідси,— сказав я.— Ідіть до своєї «третьої сили», до свого Йорка Гардінга та «Ролі демократії». Ідіть геть, розважайтеся пластмасою.
Згодом мені довелось переконатися, що він точно виконав усі мої вказівки.
Частина третя
Розділ перший
1
Минуло майже два тижні після Пайлової смерті, перше ніж я знову зустрівся з Віго. Я йшов бульваром Шарне, коли раптом почув його голос з ресторану «Клуб». Він кликав мене. В ті дні цей ресторан був улюбленим місцем службовців французького сюрте; наче кидаючи виклик усім, хто ненавидів їх, вони їли й випивали на першому поверсі, а всі інші відвідувачі харчувались нагорі, куди не досягали ручні гранати партизанів. Я підійшов до Віго, і він замовив для мене вермут-касі.
— Розіграємо, кому платити?
— Будь ласка.
Я вийняв кості, щоб зіграти в традиційне чотири — двадцять один. Ці числа і вигляд костей і тепер виразно нагадують мені про роки війни в Індокитаї. Досить мені глянути на людей, що грають у кості,— і я знову на вулицях Ханоя чи Сайгона, поміж зруйнованих будинків Фат-Дьєма, чую близькі вибухи мін, бачу біля каналів парашутистів, схожих на гусінь у своїх химерно розмальованих комбінезонах, а іноді перед очима в мене постає мертва дитина.
— Без вазеліну, — сказав Віго, кидаючи кості; випало чотири, два і один. Він підсунув до мене одного сірника.
Граючи в кості, всі службовці сюрте мали звичай вживати малопристойного жаргону. Певне, його вигадав сам Віго, а потім перейняли й інші офіцери, які, проте, чомусь не перейняли у Віго захоплення Паскалем.
— Молодший лейтенант.
Кожна програна партія підвищувала вас у званні; гра тривала, доки один з учасників діставав звання командувача. Віго виграв і другу партію. Відраховуючи сірники, він сказав:
— Ми знайшли Пайлового собаку.
— Та ну?
— Мабуть, його не могли одігнати від тіла хазяїна. У всякому разі, собаці перерізали горло. Він лежав у багні ярдів за п’ятдесят від місця, де знайдено Пайла. Можливо, сам відповз туди.
— Ви все ще цікавитеся цією справою?
— Американський посланник не дає нам спокою. У нас, хвалити бога, не здіймають такого галасу, коли вбивають француза. Правда, вбивства французів тут не такі рідкісні випадки.
Ми кинули кості, щоб поділити сірники, і тоді почалася справжня гра. Було щось надприродне в тому, що у Віго весь час випадали четвірка, двійка і одиниця. У нього лишилося всього три сірники, а в мене випала найменша можлива кількість очок.
— Наннет,— сказав Віго, підсуваючи до мене ще два сірники. Позбувшись останнього, він промовив:— Командувачі — і я покликав офіціанта, щоб замовити випивку.
— Кому-небудь вдається вас обіграти? — поцікавився я.
— Трапляється, але рідко. Хочете відігратися?
— Іншим разом. З вас, Віго, міг би бути професіональний гравець! Ви граєте і в інші азартні ігри?
Він гірко посміхнувся, і я чомусь подумав про його біляву дружину; ходили чутки, що вона зраджувала Віго з підлеглими йому офіцерами.
— А чом би й ні,— промовив він.— Завжди є змога зіграти в найбільшу гру.
— Найбільшу?
— «Давайте зважимо виграш і програш,— процитував він,— поставивши на те, що бог існує; давайте оцінимо ці дві можливості. Якщо ви виграєте, ви виграєте все; якщо програєте, то нічого не втратите».
Я відповів йому словами того ж таки Паскаля; то була єдина фраза, яку я пам’ятав: «І той, хто обрав „чіт“, і той, хто обрав „лишку“, схибили. Обидва вони помиляються. Добре робить той, хто зовсім не йде в заклад».
— «Так, але ви змушені на щось ставити. Вибору немає. Ви вже вступили в гру». Але ви йдете проти своїх власних принципів, Фаулере. Ви втяглися в гру, як і всі ми.
— Тільки не в питаннях релігії.
— Я мав на увазі зовсім не релігію. Сказати правду,— пояснив він, — я думав про Пайлового собаку.
— А-а.
— Пам’ятаєте, ви тоді радили мені: докази слід шукати на лапах собаки, зробити аналіз, що до них прилипло, тощо.
— А ви відповіли, що ви не Мегре і не Лекок.
— І все-таки я дечого досяг,— сказав Віго.— Адже Пайл завжди брав собаку з собою, коли йшов куди-небудь?
— Здається, брав.
— Собака був надто цінний, щоб дозволити йому блукати де завгодно?
— Відпускати собаку тут не зовсім безпечно. Хіба ви не знаєте, що в цій країні їдять собак?
Він почав ховати кості в кишеню.
— Це мої кості, Віго.
— О, пробачте, я замислився.
— Чому ви сказали, що я втягся у гру?
— Коли ви востаннє бачили Пайлового собаку, Фаулере?
— Бог його знає. Я ще не завів книжки для обліку побачень з собаками.
— А коли ви маєте їхати в Англію?
— Ще не знаю точно.— Я не люблю давати будь-які відомості поліції. Це тільки полегшує їй роботу.
— Мені хотілося б сьогодні ввечері зайти до вас поговорити. Скажімо, о десятій? Якщо ви будете самі.
— Я пошлю Фуонг в кіно.
— У вас із нею знову все налагодилося?
— Авжеж.
— Дивно. У мене склалося враження, що ви... як би це висловитися... що ви нещасливий.
— Що ж, для цього є багато підстав, Віго.— І я додав грубо: — Кому це краще знати, як не вам.
— Мені?
— Ви самі не такий уже й щасливий.
— Чому? Мені нема на що нарікати. «Зруйнований дім не буває нещасний».
— Звідки це?
— Знову з Паскаля. Міркування про те, що людина може пишатися своїм нещастям. «Дерево не знає горя».
— Що змусило вас стати поліцейським, Віго?
— Причин було багато. Необхідність заробляти на життя, цікавість до людей і потім, може, навіть захоплення романами Габоріо.
— Вам слід було б стати священиком.
— Я не читав відповідних книжок... принаймні у ті часи.
— Ви все ще підозрюєте, що я маю якесь відношення до цієї справи?
Він підвівся і допив свій вермут.
— Мені просто хочеться поговорити з вами.
Коли він пішов, я подумав, що він дивився на мене з жалем, ніби на в’язня, якого сам допоміг впіймати і якого засуджено на довічну каторгу.
2
Я справді був засуджений. Вийшовши з моєї квартири, Пайл наче засудив мене на довгі тижні сумнівів і непевності. Кожного разу, повертаючись додому, я чекав нещастя. Іноді я не заставав Фуонг і не міг узятись ні до якої роботи, доки вона не поверталася, бо не був певен, чи вона взагалі повернеться. Я питав її, де вона була (намагаючись приховати свою тривогу і підозріння); і вона іноді відповідала, що ходила на базар або в крамницю, одразу ж пред’являючи речові докази (навіть її готовність чимось підтвердити свої слова здавалася мені в той час підозрілою), а іноді відповідала, що була в кіно (і доказом цього був використаний квиток) або заходила до сестри — якраз там, по-моєму, вона і зустрічалася з Пайлом. У ті дні я з якоюсь жорстокістю мучив її любощами, наче ненавидів її, але те, що я ненавидів, було моїм майбутнім. Самотність лежала поруч зі мною в ліжку, і самотність я обіймав ночами.