Фуонг не змінилася: готувала для мене їжу, люльки, ніжно й лагідно віддавалася мені, але насолода вже не була насолодою. І так само, як у наші перші дні, коли я прагнув зазирнути їй у душу, тепер я хотів прочитати її думки, але вона ховала їх за словами мови, якої я не розумів; Я не хотів допитувати її, не хотів примушувати її брехати (доки вона не збрехала мені відверто, я міг удавати, що наші стосунки не змінилися), але раптом замість мене заговорила тривога.
— Коли ти востаннє бачила Пайла? — спитав я її.
Вона трохи помовчала — а може, справді намагалася пригадати?
— Тоді, коли він приходив сюди,— відказала нарешті.
Я почав, майже несвідомо, виявляти зневагу до всього американського. В розмовах я без кінця говорив про убогість американської літератури, про скандальність американської політики, про дику розбещеність американських дітей. Ніби не одна людина, а вся нація відбирала у мене Фуонг. Все, що робила Америка, було погане. Я набрид своїми розмовами про Америку навіть моїм приятелям французам, хоч вони й поділяли мою неприязнь до цієї країни. Я поводився так, немов мене зраджено, але хіба ворог може зрадити?
Саме в ті дні і стався випадок з велосипедними бомбами. Повернувшись з бару «Імперіал» у порожню квартиру (де була Фуонг: в кіно, у сестри?), я знайшов під дверима записку від Домінгеса. Він вибачався, що все ще хворіє, і просив мене другого дня о пів на одинадцяту бути коло великого магазину на розі бульвару Шарне. Він писав, що це прохання містера Чжоу, але я підозрівав, що в цій зустрічі найбільше зацікавлений містер Хен.
Уся історія, як виявилося пізніше, могла дати матеріалу тільки на один абзац, та й то гумористичний. Вона не мала ніякого відношення до трагічної і тяжкої війни на Півночі, до каналів у Фат-Дьємі, забитих сірими трупами, що тижнями розкладались у воді, до мінометної стрілянини, до білого сліпучого блиску напалму. Я майже чверть години чекав біля кіоска з квітами, коли раптом з боку головного управління сюрте, що містилося на вулиці Катіна, примчав грузовик з поліцією і, різко загальмувавши, зупинився на розі вулиці; поліцейські зіскочили з машини і кинулись до магазину так, немов хотіли розігнати натовп, але натовпу не було — навколо магазину стояли, мов огорожа, велосипеди. Кожний будинок у Сайгоні оточений такою огорожею з велосипедів; ні в одному університетському місті на Заході немає їх стільки, як тут. Не встиг я навести свій фотоапарат, як уся ця комічна і незрозуміла операція була вже закінчена. Поліцейські врізалися в ряди велосипедів, схопили три з них і, тримаючи велосипеди над головами, вибігли на бульвар, де кинули їх у басейн декоративного фонтана. Перше ніж я встиг розпитати хоч одного поліцейського, всі вони вже знову сиділи в машині і швидко поїхали бульваром Боннар.
— Операція «Велосипед»,— промовив чийсь голос. То був містер Хен.
— Що це означає? — спитав я.— Учбові заняття? Для чого?
— Почекайте ще трохи,— сказав містер Хен.
До фонтана, звідки стирчало велосипедне колесо, немов буй, який попереджає кораблі, що там, під водою, уламки розбитого судна, почали підходити цікаві, але до них через дорогу кинувся поліцай; він щось кричав і розмахував руками.
— Давайте подивимось,— запропонував я.
— Краще не треба,— відповів містер Хен і поглянув на свій годинник. Стрілки показували чотири хвилини на дванадцяту.
— Ваш годинник поспішає,— сказав я.
— Він завжди попереду.
І в цю мить фонтан злетів у повітря, шматки його розлетілися по тротуару. Уламок парапету вдарив у сусіднє вікно, і скалки скла, наче краплі води під час зливи, посипалися на брук. Нікого не поранило. Ми струсили з одягу воду і скло. Велосипедне колесо за дзижчало, мов дзига, посеред вулиці, а потім похитнулось і впало.
— Рівно одинадцята,— сказав містер Хен.
— Що ж це таке, хай йому...
— Я гадав, що вас це зацікавить,— сказав містер Хен.— Сподіваюсь, зацікавило?
— Може, підемо вип’ємо чого-небудь?
— Пробачте, не можу. Я мушу повернутися на роботу до містера Чжоу, але спершу дозвольте вам дещо показати.— Він підвів мене до стоянки велосипедів і вивів звідти свою машину.
— Дивіться уважно.
— Марки «Ралей»? — спитав я.
— Не в цьому річ, погляньте на насос. Він нічого вам не нагадує?
Містер Хен поблажливо усміхнувся, помітивши розгубленість на моєму обличчі, сів на велосипед і, помахавши мені рукою, поїхав у Шолон на склад брухту. В сюрте, куди я зайшов по інформацію, я зрозумів, що він мав на увазі. Форма для лиття, яку я бачив у його складі, відповідала половині велосипедного насоса. Того дня по всьому Сайгону безневинні на вигляд велосипедні насоси виявилися пластмасовими бомбами і вибухнули рівно об одинадцятій, крім випадків, коли поліція, діючи за інформацією, яка, на мою думку, йшла від містера Хена, змогла запобігти вибухам. Уся подія була зовсім незначна: десять вибухів, шість чоловік поранених і не знати скільки пошкоджених велосипедів. Мої колеги,— за винятком кореспондента «Екстрем Оріан», який назвав цей інцидент «варварством»,— розуміли, що їхню інформацію вмістять у газеті лише в тому разі, якщо вони висміють цю історію. «Велосипедні бомби» — непоганий заголовок. Усі газети складали вину на комуністів. Тільки я написав, що то була диверсія з боку генерала Тхе, але моє повідомлення переробили в редакції. Генерал уже не був газетною сенсацією. Не варто було займати місце в газеті лише для того, щоб пояснити, хто він, і викрити його справжнє обличчя. Я послав через Домінгеса записку містерові Хену, висловлюючи співчуття,— я зробив усе, що міг. Містер Хен передав мені у відповідь усну подяку. В той час мені здавалося, що він сам або його в’єтмінський комітет були надміру чутливі: ніхто серйозно не звинувачував комуністів у цій справі. Навпаки, це більше, ніж щось інше, могло закріпити за ними репутацію людей, не позбавлених почуття гумору. «Що вони ще вигадають?» — запитували люди, зустрічаючись; і навіть для мене вся ця безглузда історія запам’яталася в образі велосипедного колеса, що весело, як дзига, крутилося посеред бульвару. Я навіть не натякав Пайлові, що знаю про його зв’язок з генералом Тхе. Хай собі грається із своєю пластмасою: може, ця невинна розвага відвертатиме його думки від Фуонг. І все ж якось увечері, опинившись недалеко від гаража містера Муоя і не маючи інших справ, я пішов туди.
То було маленьке, брудне приміщення на бульварі де ля Сомм, яке нічим не відрізнялося від складу залізного брухту. Посередині, на домкраті, стояла машина з піднятим капотом, схожа на чучело доісторичної тварини з широко роззявленою пащею у провінціальному музеї, куди ніхто не заходить. Складалося враження, що цю машину тут просто забуто. Скрізь на підлозі лежали обрізки заліза та старі ящики — в’єтнамці не люблять нічого викидати, так само, як китайський кухар: готуючи з однієї качки сім страв, він не викине навіть кігтя. Незрозуміло, чому ж так недбайливо повелися з порожніми коробками та зіпсованою формою для лиття: можливо, їх украв якийсь службовець, сподіваючись заробити кілька піастрів, а може, винахідливий містер Хен когось підкупив.
У гаражі нікого не було, і я ввійшов туди. Очевидно, вони тимчасово ховаються, побоюючись, що наскочить поліція. Напевне, містер Хен мав якісь зв’язки з сюрте; але навіть і в цьому разі було малоймовірно, щоб поліція вжила яких-небудь заходів. З погляду поліції було б краще, щоб люди думали, ніби диверсію з бомбами підготували комуністи.