Крім автомобіля і розкиданого на бетонній підлозі мотлоху, в гаражі містера Муоя я більше нічого не помітив. Важко було уявити, щоб там виготовляли бомби. Я досить неясно уявляв, як білий порошок, що його я бачив у коробці, перетворюється в пластмасу, але цей процес був, безумовно, складний і не міг відбуватися тут, де навіть два бензинових насоси, що стояли на вулиці, здавалися зовсім занедбаними. Я стояв у дверях і дивився на вулицю. Під деревами посеред бульвару працювали перукарі, і уламок дзеркала, прикріплений цвяхом до дерева, відбивав сонячний промінь. Дрібною ходою пройшла дівчина в капелюшку, схожому на черепашку, несучи два кошики, підвішених на жердині. Ворожка, що сиділа навпочіпки під стіною крамниці «Брати Сімон», спіймала клієнта — старого чоловіка з борідкою клинцем, як у Хо Ші Міна; дідок байдуже спостерігав, як вона тасувала і розкладала старезні карти. Яке майбутнє могло чекати його, чи варто було платити за нього цілий піастр? На бульварі де ля Сомм живуть відкрито: сусіди знали всі таємниці містера Муоя, але поліція не могла підібрати ключа, щоб завоювати їх довір’я. Люди живуть тут так, що всім усе відомо, але в їх життя не можна ввійти так просто, як входиш на бульвар. Я згадав старих жінок, які плели щодня якісь плітки у нас на сходах поруч з загальною вбиральнею; адже ж вони теж усе чують, але я не знаю, що їм відомо.
Я повернувся в гараж і пройшов у маленьку контору в кінці приміщення; там, на стіні, висів китайський рекламний календар, стояв стіл, захаращений всякою всячиною: на ньому були прейскуранти, пляшки з клеєм, арифмометр, скріпки для паперів, чайник і три чашки, безліч не-загострених олівців і ненадписана поштова листівка з Ейфельовою баштою. Норкові Гардінгу неважко було вигадувати свої мальовничі абстракції щодо «третьої сили», але ось до чого вона зводилась у дійсності. В задній стіні були двері; вони були замкнені, але ключ лежав на столі серед олівців. Я відімкнув двері і ввійшов.
У невеличкому сараї, розміром не більшому від гаража, стояла одна-єдина машина, яка в першу мить нагадувала клітку з залізних прутів та дроту з безліччю сідал для якихось великих безкрилих птахів,— складалося враження, що машину обмотано старими ганчірками, але ганчірки, очевидно, служили для чищення перед тим, як містера Муоя і його помічників сполохано. Я знайшов фірмову марку — якась ліонська фабрика — і номер патенту, але що було запатентовано? Я ввімкнув струм, і стара машина ожила; залізні прути мали якесь своє призначення, і весь цей химерний механізм був подібний до старої людини, яка з останньої сили грюкає кулаком по столі. То був прес, який належав, очевидно, до того технічного рівня, що й шарманка, але в цій країні, де ніщо не пропадає даремно і де всяка річ одного чудового дня може для чого-небудь згодитись (я пригадав, як мені довелося колись дивитись допотопний фільм «Грандіозне пограбування поїзда»: тьмяні кадри мерехтіли на екрані, все ще тішачи глядачів в одному з завулків Нам-Діня), цей прес теж можна було використати.
Я оглянув прес уважніше; на ньому були сліди білого порошку. «Діолактон», подумав я, скидається на сухе молоко. Не видно було ні коробки, ані форми для виливання. Я повернувся спочатку в контору, а звідти в гараж. Мені захотілося поплескати по крилу старий автомобіль: довго ще доведеться йому чекати тут, а втім, настане час, і він... Містер Муой та його помічники в цю хвилину, мабуть, пробираються десь рисовими полями до священної гори — там штаб генерала Тхе. І коли я востаннє голосно крикнув: «Мосьє Муой!» — мені здалося, що я зараз десь далеко від цього гаража, бульвару, цирульників, що я знову серед рисових полів, де колись ховався, повертаючись до Тай-Ніня. «Мосьє Муой!» Мені здалося, що я бачу чиюсь голову в зарослих рису.
Я повернувся додому. Старі жінки на сходах щебетали, наче пташки на живоплоті, але я не міг зрозуміти їх, як не розумів пташиного щебетання. Фуонг не було вдома — лежала тільки записка, що вона у сестри. Я приліг на ліжко,— все ж нога давала себе взнаки,— і заснув. Коли я прокинувся, вкриті фосфором стрілки показували двадцять п’ять хвилин на другу, і я повернув голову, думаючи, що Фуонг спить поруч. Але подушка була не зім’ята. Фуонг, напевне, змінила сьогодні простирадла: в них ще збереглася прохолода білизни, яку щойно принесли з пральні. Я встав і висунув шухляду, в якій Фуонг ховала свої шарфи,— їх там не було. Я підійшов до книжкової полиці,— книжка з малюнками із життя королівської сім’ї теж зникла. Вона забрала з собою весь свій посаг.
Одразу після удару майже не відчуваєш болю; біль прийшов десь о третій годині ранку, коли я розмірковував над своїм життям, яке я так чи інакше мав прожити, викликаючи в пам’яті спогади про минуле, щоб якось його позбутись. Найгірше згадувати про хвилини щастя, і я намагався думати тільки про прикре. У мене вже був досвід. Усе це я вже пережив колись раніше. Я знав, що зможу і надалі робити все, що належить, але тепер я був набагато старіший і мені бракувало сили влаштувати своє життя ще раз.
З
Я пішов у американську місію і спитав Пайла. Біля дверей довелося заповнити анкету і віддати її черговому полісмену. Він сказав:
— Ви не зазначили мети вашого приходу.
— Він її знає.
— То вам призначено прийом?
— Можете вважати так.
— Вам, очевидно, все це здається безглуздим, але нам доводиться бути дуже обережними. Тут навколо багато підозрілих типів.
— Чув про це.
Він язиком пересунув жувальну гумку за другу щоку і ввійшов у кабіну ліфта. Я залишився і чекав. Я не мав ані найменшого уявлення про те, що скажу Пайлові. В такій ролі мені ще ніколи не доводилося виступати.
Полісмен повернувся. Він неохоче сказав:
— Що ж, можете йти нагору. Кімната дванадцята. Другий поверх.
Увійшовши в кімнату, я побачив, що Пайла там немає. За столом сидів Джо — аташе в економічних питаннях,— я не міг пригадати його прізвища. З-за столика з друкарською машинкою стежила за мною поглядом сестра Фуонг. Мені здалося, що я прочитав тріумф у її пожадливих карих очах.
— Заходьте, заходьте, Томе! — гучно зустрів мене Джо.— Радий вас бачити. Як нога? Ви — рідкісний гість у нашій конторі. Тягніть сюди крісло. Яка ваша думка про наступ? Бачив учора ввечері в «Континенталі» Грейнджера. Знову збирається на Північ. Цей хлопець просто таки молодець. Тільки запахне новинами — він уже там. Хочете сигарету? Прошу. Ви знайомі з міс Хей? Ніяк не можу запам’ятати їхніх імен — це дуже важко в моєму віці. Я кличу її: «Гей ви!» — і їй це подобається. Нічого спільного з тим зашкарублим колоніалізмом. А що чути відносно цін на товари, Томе? Адже ваш брат газетяр не ловить гав... Шкода, що таке скоїлося з вашою ногою. Олден розповідав мені...
— Де Пайл?
— Олдена сьогодні тут нема. Мабуть, він удома. Більшість своєї роботи він виконує вдома.
— Я знаю, що він робить удома.
— Цей хлопець уміє працювати. Пробачте, що ви сказали?
— Кажу, що знаю, чим він зараз займається вдома.
— Не розумію вас, Томе. Мене називають «важкодум Джо». Такий був завжди. Такий і помру.
— Він спить з моєю дівчиною, сестрою вашої друкарки.
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Спитайте в неї. Це її робота. Пайл забрав мою дівчину.
— Послухайте, Фаулере, я гадав, що ви прийшли сюди в справах. Знаєте, не можна вчиняти скандалів в установі.
— Я прийшов сюди, щоб побачити Пайла, але він, очевидно, ховається.
— Ну, знаєте, вам не слід такого казати. Після всього, що Олден для вас зробив...