5
Того вечора капітан Труен наполіг на тому, щоб я був його гостем у курильні опіуму, хоч сам він і не курив. Йому подобається запах опіуму, сказав він, подобається відчуття вечірнього спокою, але в його професії більшого дозволяти собі не можна. Деякі офіцери курять опіум, але вони служать у піхоті, а йому треба добре висиплятисяÏ. Ми лежали в одній з маленьких кабінок, — вони йшли вряд, як у шкільному дортуарі, — і китаєць, власник курильні, готував мені люльки. Я не курив опіуму відтоді, як від мене пішла Фуонг.
Напроти нас по той бік проходу, згорнувшись клубочком після куріння, лежала метиска з довгими красивими ногами і читала жіночий журнал, а в сусідній кабінці два літніх китайці, відклавши люльки, сьорбали чай і вели ділову розмову.
— Той сампан... сьогодні ввечері... становив якусь небезпеку? — спитав я.
— Хто його знає, — відповів Труен. — Ми маємо наказ розстрілювати в цьому районі річки все, що спаде на око.
Я викурив першу люльку, намагаючись не думати про всі ті люльки, що викурив удома. Труен сказав:
— Сьогоднішня операція — ще не найгірше для таких, як я. Над селом нас могли збити. Значить, ми важили життям не менше, ніж вони. Найбільше я ненавиджу бомбування напалмовими бомбами. З висоти трьох тисяч футів, цілком убезпечений, — він безнадійно махнув рукою, — дивишся, як вогонь охоплює ліс. Тільки бог знає, що б ти побачив, якби був там, на землі. Ці нещасні згорають живцем, вогонь заливає їх, як вода. Вони наскрізь просякають вогнем. — Труен говорив із злістю на весь світ, який не хоче нічого розуміти. — Хіба мені потрібна ця війна за колонії? Невже ви думаєте, що я став би робити те, що роблю тепер, задля якихось плантаторів? Хай мене тоді краще судить польовий суд! Ми завжди воюємо за вас, а на нас складають усю вину.
— І за цей сампан? — сказав я.
— Авжеж, за цей сампан теж. — Він стежив очима, як я потягся по другу люльку. — Я заздрю вам, що ви таким чином можете втекти від усього.
— Ви не знаєте, від чого я тікаю. Не від війни. Вона мене не обходить. Я не втручаюсь у неї.
— Але вона таки вас не мине. Настане й ваша черга.
— Тільки не моя.
— А чого ви кульгаєте?
— Вони мали право стріляти в мене, але навіть і цього не зробили. Вони хотіли зруйнувати сторожову вежу. Найнебезпечніші — підривники. Навіть удома.
— Колись і ви теж станете на чий-небудь бік.
— Ні. Я повертаюся в Англію.
— Ви мені якось показували фотографію...
— A-а... порвав. Вона покинула мене.
— Пробачте.
— Таке життя. Спочатку кидаєш ти, потім течія змінюється. Починаєш навіть іноді вірити у справедливість.
— І я вірю в неї. Перший раз, коли я скинув напалм, у мене майнула думка, що то село, в якому я народився, що там живе мосьє Дюбуа — давній приятель мого батька. А онде й пекар, — я так любив його в дитинстві, — біжить там, унизу, охоплений вогнем, який я на нього скинув. Навіть ті, з Віші, не бомбили свою власну країну. Мені здавалося, що я гірший від них.
— І все-таки ви це робите?
— Всі ці думки приходять і зникають залежно від настрою. Вони повертаються, коли бомбиш напалмом. У всіх інших випадках я вважаю, що захищаю Європу. А знаєте, ті, інші, — вони теж бувають жорстокі. Коли в сорок шостому році їх вигнали з Ханоя, вони залишили там після себе жахливу пам’ять — не пошкодували навіть своїх земляків, яких, підозрівали в тому, що вони допомагали нам. У моргу лежала дівчина, — вони вирізали їй груди, а її нареченого вбили і поглумилися з його тіла...
— Ось чому я і не хочу ні в що втручатися.
Справа тут не в розсудливості чи справедливості. Всі ми втручаємося в що-небудь у хвилини збудження, а потім уже не можемо виплутатись. І у війні, і в коханні, недарма ж їх завжди порівнюють. — Він з сумом поглянув на кабінку навпроти, де в короткому наркотичному забутті лежала метиска, і додав: — Я тільки так розумію усе це. Он ту дівчину вплутали у війну її батьки, а що чекає її в майбутньому, коли ми залишимо цей порт? Франція — тільки наполовину її батьківщина.
— Ви вважаєте, що залишите цей порт?
— Адже ви газетяр. Вам краще знати, ніж мені, що ми не можемо перемогти. Ви знаєте, що дорогу в Ханой перерізано і її щоночі мінують. Ви знаєте: ми щороку втрачаємо цілий випуск Сен-Сіра. Нас мало не розгромили в п’ятдесятому році. Де Латтр дав нам два роки передишки — от і все. Але ми — кадровики, ми повинні продовжувати війну доти, доки політики скажуть нам: «Стоп!». Можливо, вони зберуться і домовляться про мир, який ми могли б мати з самого початку; і тоді всі ці роки здадуться чистісіньким безглуздям.— На його негарному обличчі (я згадав, як він підморгнув мені перед пікіруванням) застиг вираз професійної жорстокості, але очі дивилися, наче крізь прорізи карнавальної маски, зовсім по-дитячому. — Вам не зрозуміти всього цього безглуздя, Фаулере. Адже ви не француз.
— В житті не тільки війна робить прожиті роки безглуздям.
Він якось дивно, по-батьківському, поклав мені руку на коліно, наче був старший від мене віком.
— Ведіть її до себе, — сказав він. — Це краще, ніж люльки.
— Звідки ви знаєте, що вона піде зі мною?
— Я сам спав з нею, і лейтенант Перрен теж. П’ятсот піастрів.
— Дорогенько.
— Гадаю, що вона піде і за триста. Хоч у таких справах не торгуються.
Та виявилося, що він дав мені кепську пораду. Людське тіло обмежене в своїх можливостях, а моє до того ж мов задерев’яніло від спогадів. Те, чого торкалися цієї ночі мої руки, було, мабуть, красивішим від того, до чого я звик раніше, але нас полонить не тільки краса. Дівчина вживала тих самих парфумів, що й Фуонг, і раптом, в останню хвилину, привид того, що я втратив, виявився сильнішим від живого тіла, яке лежало поруч. Я відсунувся, ліг на спину, і бажання зникло.
— Пробачте, — сказав я і збрехав: — Не знаю, що зі мною діється.
Вона промовила з глибокою ніжністю і цілковитим нерозумінням:
— Не хвилюйтеся. Так часто буває. Це від опіуму.
— Еге ж, — сказав я, — від опіуму.
І мені так захотілося, щоб це була правда.
Розділ другий
1
Якось дивно було повертатися в Сайгон, де вперше ніхто не чекав мене. На аеродромі мені захотілося назвати шоферові таксі будь-яку іншу адресу, тільки не вулицю Каті-на. Я роздумував: «Чи біль вгамувався хоч трохи за час моєї подорожі?» І намагався запевнити себе, що це так.
Піднявшись сходами, я побачив, що двері відчинені, і в мене перехопило дух від безглуздої надії. Повільно, ледве ступаючи, я наближався до дверей. Доки підійду, ця надія буде жити. Я почув, як заскрипів стілець, і, підійшовши до дверей, побачив чиїсь черевики, але черевики були не жіночі. Я швидко ввійшов у кімнату, і з стільця, на якому завжди сиділа Фуонг, незграбно підвівся Пайл.
— Привіт, Томасе, — сказав він.
— Привіт, Пайле. Як ви сюди потрапили?
— Зустрів Домінгеса. Він ніс вам пошту. Я попросив у нього дозволу почекати вас тут.
— Фуонг щось забула?
— О ні, але Джо сказав мені, що ви приходили в місію. І я подумав, що тут буде зручніше поговорити.
— Про що?
Він розгублено махнув рукою, наче хлопчик, якого примусили виступати на шкільному святі, а він не може знайти «дорослих» слів.