— Ви кудись їздили?
— Їздив. А ви?
— О, я теж чимало їздив.
— Все ще граєтеся з пластмасою?
Він невесело посміхнувся, потім сказав:
— Ваша пошта лежить там.
З першого погляду я побачив, що серед листів немає нічого, що могло б мене зацікавити: один лист був з лондонської редакції, кілька листів, очевидно, з рахунками і один — з банку.
— Як Фуонг? — спитав я.
— О, вона почуває себе чудово, — сказав він і зразу ж прикусив язика, наче переступив межу дозволеного.
— Сідайте, Пайле, — сказав я. — Пробачте, я тільки прогляну цього листа. Він з редакції.
Я розпечатав листа. Як недоречно часом стається те, чого не сподіваєшся. Редактор писав, що, обміркувавши мого останнього листа і зважаючи на складну ситуацію, що виникла в Індокитаї після смерті генерала де Латтра та відступу від Хоа-Біня, він не може не погодитися з моїми доводами. Він тимчасово призначив завідувача іноземного відділу і хотів би, щоб я залишився в Індокитаї принаймні ще на рік. «Ми збережемо де місце за вами...» — запевняв мене, навіть не підозрюючи, в якому я тепер стані. Він був певний, що я зацікавлений в цьому місці, в його газеті.
Й сів навпроти Пайла і ще раз перечитав листа, який прийшов надто пізно. На якусь мить я відчув радісне хвилювання: так буває, коли вранці пробуджуєшся від сну і не все зразу пригадуєш.
— Погані новини? — спитав Пайл.
— Ні. — Я подумав, що цей дозвіл мені вже ні До чого: відстрочку на один рік не можна протиставити шлюбному контрактові.
— Ви ще не одружилися? — спитав я.
— Ще ні. — Пайл почервонів. Він взагалі дуже легко червонів. — Правду кажучи, я сподіваюсь одержати спеціальну відпустку. Тоді ми зможемо одружитися вдома. Так пристойніше.
— А хіба вдома це робиться по-іншому?
— Розумієтеся думаю... Мені важко говорити про все це з вами, Томасе, адже ви — такий цинік! Розумієте, це буде щось ніби знак поваги до неї. Там батько, мати,— Фуонг одразу ввійде в сім’ю. А для неї це важливо, зважаючи на її минуле.
— Минуле?
— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Мені б не хотілося залишати її вдома з тавром...
— А ви хочете залишити її вдома?
— Очевидно, залишу. Моя мати — чудова жінка, вона введе Фуонг у місцеві кола, відрекомендує її. Взагалі допоможе їй призвичаїтись до нашого життя. І ще — влаштувати домівку до мого приїзду.
Я не знав, жаліти мені Фуонг чи ні: адже вона так прагнула побачити хмарочоси і статую Свободи, не уявляючи собі всього того, що чекає там на неї: професор і його дружина, жіночі клуби... Цікаво, чи навчать її грати в канасту?[61]. Я згадав, яка була Фуонг того, першого, вечора в ресторані «Гран монд»: вісімнадцятилітня дівчина в білій сукні, вона так чарівно рухалась по залі; і ще я згадав, як вона місяць тому торгувалася з м’ясником у крамниці на бульварі де ля Сомм. Чи сподобаються їй маленькі, сліпучо чисті бакалійні крамнички Нової Англії, де навіть селеру загортають у целофан? Можливо, й сподобаються. Не знаю. І хоч як це дивно, я раптом сказав Пайлові те, що місяць тому міг би сказати мені він сам:
— Будьте з нею тактовні, Пайле. Не нав’язуйте їй нічого, її теж можна образити — як вас, як мене.
— Не турбуйтеся, Томасе.
— Вона здається такою маленькою, тендітною і така не схожа на наших жінок, але не треба ставитись до неї як... як до іграшки.
— Дивно, Томасе, як усе виходить! Я боявся цієї розмови. Думав, що ви будете поводитись не по-джентльменському.
— На Півночі я мав час поміркувати. Там я зустрів одну жінку... Очевидно, я теж зрозумів те, що ви зрозуміли тоді, в будинку розпусти. Добре, що Фуонг пішла за вас. Раніше чи пізніше я міг залишити її тут кому-небудь на зразок Грейнджера. І вона пішла б по руках.
— І ми будемо друзями, Томасе?
— Авжеж. Тільки мені краще не бачитися з Фуонг. Тут і так усе навколо нагадує про неї. Мені доведеться пошукати іншої квартири... коли буде вільний час.
Він випростав ноги з-під стільця і встав.
— Я такий радий, Томасе. Не можу навіть сказати, який, я радий. Я вже говорив це, але мені справді хотілось би, щоб на вашому місці був хтось інший.
— А я радий, що це саме ви, Пайле.
Розмова пішла зовсім не так, як я гадав. Десь насподі, під моїми недобрими думками, визрівав справжній план дій. І весь час, поки Пайлова наївність дратувала мене, якийсь внутрішній суддя, порівнюючи його ідеалізм, його незрілі погляди, запозичені в Йорка Гардінга, з моїм цинізмом, давав суд на його користь. Безперечно, я мав рацію, коли мова йшла про факти, але хіба він не мав права бути молодим і помилятися, і чи не краще для Фуонг прожити життя з таким, як він, а не зі мною?
Ми квапливо потиснули один одному руки, але якийсь напівсвідомий страх примусив мене вийти за ним на сходи і гукнути до нього (може, там, у найглибших закутках нашої душі, де ухвалюються справжні рішення, сидить не тільки внутрішній наш суддя, а й пророк):
— Пайле, не дуже звіряйтеся на Йорка ГардінгаІ.
— Йорка? — Він непорозуміло подивився на мене із сходів.
— Ми — давні колоніалісти, Пайле, але ми дечого, навчилися: ми навчилися не гратись із вогнем. Ваша «третя сила» — це книжні вигадки, не більше. А генерал Тхе — просто бандит, у якого є кілька тисяч найманців; він не має нічого спільного з національною демократією.
Пайл дивився на мене так, ніби заглядав у щілину в поштовій скриньці, щоб побачити, хто там стоїть за дверима, і потім, швиденько прикривши її, позбутися небажаного гостя. Він одвів очі.
— Не розумію, про що ви говорите, Томасе.
— Про велосипедні бомби. Непоганий жарт, хоч хтось і зостався без ніг. Але, Пайле, не варто звірятися на таких людей, як Тхе. Вони не збираються рятувати Схід від комунізму. Ми їх добре знаємо.
— Ми?
— Давні колоніалісти.
— А я вважав, що ви не хочете ставати на чий-небудь бік.
— Я й не стаю, але якщо ваша місія будь-що прагне заварити кашу, полиште це краще на Джо. Їдьте додому з Фуонг. Забудьте про «третю силу».
— Я завжди ціную ваші поради, Томасе, — сказав він офіційним тоном. — Бувайте. Ми ще побачимось.
— Звичайно.
2
Минали тижні, а я ніяк не міг підшукати собі нової квартири. І не тому, що мені бракувало часу. Перелом у воєнних діях, що наставав кожного року, вже відбувся: на Півночі встановилася жарка дощова погода, французи відступили від Хоа-Біня; у Тонкіні закінчились бої за рис, а в Лаосі — бої за опіум. Домінгес міг сам легко впоратися з матеріалами, що надходили з Півдня. Нарешті я таки вибрався подивитися на квартиру в будинку так званого стилю «модерн» (часів Паризької виставки 1934 року?) на другому кінці вулиці Катіна, за готелем «Континенталь». То була типова для Сайгона парубоцька квартира власника каучукової плантації, який від’їжджав у Францію. Він хотів продати її «гамузом і з усіма тельбухами». Я не зовсім зрозумів, що значить продати квартиру «гамузом», що ж до «тельбухів», то йшлося про численні репродукції з картин паризьких салонів періоду 1880-1900 років. Усі ті репродукції споріднювало зображення повногрудої дами з химерною зачіскою, загорненої в прозору тканину, яка не прикривала її величезних крижів, але все ж заміняла фіговий листок. У ванній кімнаті плантатор показав себе ще сміливішим: там висіли репродукції Ропса.
— Ви любите мистецтво? — спитав я, і він по-змовницьки підморгнув мені у відповідь. То був гладкий чоловік з маленькими чорними вусиками та рідким волоссям на голові.