Ми немов опинилися на кладовищі серед плакальників. Поліція могла перешкодити новим людям дістатися на площу, але була безсила звільнити її від тих, хто лишився живий і хто встиг пройти сюди. Лікарі не мали часу клопотатися мертвими і полишили їх на тих, кому вони належали, бо мертвим можна володіти так само, як володіють стільцем. На землі сиділа жінка, тримаючи на колінах те, що залишилось від її дитини; душевна делікатність змусила її прикрити останки дитини селянським солом’яним брилем. Вона була спокійна і мовчазна, — найбільше мене вразила тиша, що панувала на площі. Тут було тихо, як у церкві, куди я одного разу зайшов під час обідні; чути було тільки тих, хто правив службу; хіба що коли-не-коли не витримає і схлипне хтось із європейців і знову замовкне, присоромлений скромністю, терпінням і гідністю Сходу. Безногий знівечений тулуб біля клумби все ще сіпався, наче курка, якій щойно відтято голову. Судячи з сорочки, то був рикша.
— Це жахливо, — промовив Пайл. Потім угледів плями на своїх черевиках і спитав жалібним голосом: — Що це?
— Кров, відповів я. — Хіба ви ніколи не бачили крові?
— Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника, — сказав він.
Він, по-моєму, не розумів, що говорить. Уперше в житті він побачив, що таке війна: до Фат-Дьєма він плив човном у якомусь дитячому піднесенні, до того ж там були солдати, а солдати в Пайлових очах нічого не важили.
— Бачите, що може накоїти одна коробка «Діолактону», — сказав я, — якщо потрапить не в ті руки. — Я взяв його за плече і примусив подивитися навколо. — В цей час на площі завжди повно жінок і дітей — вони приходять сюди у крамниці. Чому ви обрали саме цей час?
Він відповів не зовсім упевнено:
— Тут мав бути парад...
— І ви хотіли пристукнути кількох полковників? Адже ж учора парад скасовано.
— Я не знав цього.
— Не знав! — Я штовхнув його в калюжу крові, де щойно стояли ноші. — Вас погано інформують.
— Мене не було в місті, — промовив він, не спускаючи очей зі своїх черевиків. — Вони повинні були відкласти все це.
— І позбавитись розваги? — спитав я його. — Ви гадаєте, що генерал Тхе відмовився б від цієї диверсії? Це краще, ніж парад. Жінки і діти — це сенсація, а кому цікаво читати про солдатів, коли йде війна? Про це заговорить уся світова преса. Ви створили генералові Тхе прекрасну репутацію, Пайле. Он весь ваш правий черевик вкритий «третьою силою» і «національною демократією». Біжіть додому, до Фуонг, і розкажіть їй про ваш героїчний подвиг, — у неї тепер залишилось на кілька десятків менше земляків.
Повз нас квапливо пробіг маленький товстий священик, він ніс щось на блюдці, прикритому серветкою. Пайл довго мовчав, та й мені нічого більше було сказати. Я й так забагато сказав. Він був блідий, наче побитий, — здавалося, зараз знепритомніє, — і я подумав: «Навіщо я йому це кажу? Він завжди лишиться праведником, а хіба можна в чому-небудь звинувачувати праведників? Вони ніколи не винні. Єдине, що можна зробити, — це тримати їх у шорах або знищувати. Праведність — це щось ніби божевілля».
— Тхе не зробив би цього. Я певен, що він би цього не зробив. Хтось обдурив його. Комуністи...
Він був укритий непроникною бронею добрих намірів та граничної обмеженості. Я так і залишив його стовбичити на площі, а сам пішов угору вулицею Катіна, туди, де стояв, загороджуючи дорогу, потворний рожевий собор. Туди вже стікалися люди: для них, либонь, було розрадою помолитись одним мертвим за інших.
А мені, навпаки, було за що дякувати богові — хіба ж Фуонг не лишилася жива? Хіба Фуонг не «попередили»? Але я ніяк не міг забути знівеченого тулуба на площі та дитини на колінах у матері. Їх не попередили, вони нічого не важили. А якби парад відбувся, хіба вони все одно не прийшли б туди з цікавості: побачити солдатів, послухати промовців, кинути їм квіти? Стокілограмова бомба не розрізняє. Скільки ж треба вбити полковників, створюючи національно-демократичний фронт, щоб виправдати вбивство дитини або простого рикші?
Я зупинив моторикшу і звелів одвезти мене на набережну Мітхо.
Частина четверта
Розділ перший
Я дав Фуонг грошей, щоб вона пішла з сестрою в кіно і не заважала мені ввечері. Пообідавши з Домінгесом, я сидів у своїй кімнаті і чекав Віго. Він прийшов рівно о Десятій. Віго попросив пробачення, що не може нічого пити: мовляв, дуже стомився, і якщо вип’є хоч трохи, йому захочеться спати, — день був для нього дуже тяжкий.
— Вбивства? Нещасливі випадки?
— Ні. Дрібні крадіжки. І кілька самогубств. Тутешні люди полюбляють азартні ігри, а коли все програють — укорочують собі віку. Можливо, я не став би поліцейським, якби знав, скільки часу мені доведеться пробувати у моргах. Ненавиджу запах нашатирю... А втім, пива я, мабуть, вип’ю.
— На жаль, у мене немає холодильника.
— Не те що в морзі. Тоді трошечки англійського віскі.
Я згадав ту ніч, коли ми з ним спустились у морг і нам витягли Пайлів труп, наче тацю з кубиками льоду.
— Значить, ви не їдете в Англію?— спитав він.
— А ви вже довідалися?
— Так.
Я простягнув йому склянку віскі — нехай бачить, що моя рука не тремтить, що я спокійний.
— Віго, поясніть мені, чому ви вирішили, що я причетний до вбивства Пайла? І задля чого, по-вашому? Щоб повернути Фуонг? Чи, може, вважаєте, що я помстився за те, що втратив її?
— Ні. Я не такий дурний. Ніхто не бере собі на згадку книжок свого ворога. Онде вона у вас на полиці: «Роль Заходу». Хто такий цей Йорк Гардінг?
— Він і є та людина, яку ви розшукуєте, Віго. Він убив Пайла — з далекого прицілу.
— Не розумію.
— Він журналіст вищого рангу — їх називають дипломатичними оглядачами. Він вигадує яку-небудь ідею, а потім штучно підганяє під неї факти. Пайл прибув сюди з головою, напакованою ідеями Йорка Гардінга. Гардінг якось заїжджав сюди на тиждень по дорозі з Бангкока до Токіо. І Пайл став на хибний шлях: узявся втілювати Гардінгові ідеї в життя. Гардінг писав про «третю силу». Пайл організував її — знайшов дрібного, паскудного бандита з двома тисячами солдатів і парою приручених тигрів. Пайл встряв не в свою справу.
— А з вами такого не трапляється?
— Намагаюсь, щоб не траплялося.
— Але вам це не вдається, Фаулере.
Я чомусь згадав капітана Труєна і ту ніч у хайфонській курильні опіуму; здавалося, відтоді минуло багато років. Як він тоді сказав? Що всі ми рано чи пізно втручаємося в що-небудь у хвилини збудження.
— З вас був би чудовий священик, Віго, — сказав я. — У вас є щось таке, що будить бажання сповідатися... коли тільки є в чому сповідатися.
— Мене ніколи не приваблювала роль сповідника.
— Але ж вам доводилося вислухувати зізнання?
— Час від часу.
— Напевне, тому, що ваша робота, як і робота священика, навчила вас не жахатися, а, навпаки, співчувати. «Мосьє Флік[62], я повинен щиро розказати вам, чому я розчерепив голову цій бабусі». — «Гаразд, Гюставе, сідай і розповідай про все до ладу».
— У вас багата фантазія. А ви чому не п’єте, Фаулере?
— Злочинцеві небезпечно пити з офіцером поліції.
— Я ніколи не казав, що ви злочинець.
— А якщо алкоголь розв’яже мені язика і я захочу покаятись? Адже у вашій професії не заведено зберігати тайну сповіді.
— Той, хто сповідається, рідко думає про тайну сповіді, навіть тоді, коли він відкриває душу перед священиком. Сповідаються з інших міркувань.