— Щоб очиститися?
— Не завжди. Іноді людині хочеться подивитись на себе збоку. А іноді людина просто стомлюється від власної брехні. Ви — не злочинець, Фаулере, але я хотів би знати, чому ви мені збрехали. Адже ви бачилися з Пайлом того вечора, коли він загинув.
— Які ви маєте підстави так вважати?
— Мені й на хвилину не спадало на думку, що ви вбили його. Навряд, щоб ви скористалися для цього іржавим багнетом.
— Іржавим?
— Це подробиці, про які ми дізналися після розтину трупа. Але, як я вже вам казав, не це була причина його смерті. Він захлинувся у твані Дакоу. — Віго простягнув склянку, щоб я налив йому ще віскі. — Давайте тепер пригадаємо. Ви заходили випити у «Континенталь» за десять хвилин по шостій?
— Так.
— А за чверть до сьомої ви розмовляли з якимось журналістом біля входу в «Мажестік»?
— Розмовляв, з Вілкінсом. Усе це я вже розповідав вам, Віго. Тієї ж таки ночі.
— Пам’ятаю. Я вже перевірив. Дивно, як ви пам’ятаєте все до найменших подробиць.
— Я репортер, Віго.
— Можливо, час і не зовсім збігається, але хто ж може закинути вам, що ви вигадали хвилин десять в одному місці і хвилин п’ятнадцять — у другому? Звідки вам було знати, що ті хвилини можуть відіграти якусь роль? Звичайно, було б підозріліше, якби все виявилось абсолютно точним.
— А хіба це не точно?
— Не зовсім. Було п’ять хвилин до сьомої, коли ви розмовляли з Вілкінсом.
— Десять хвилин різниці.
— Авжеж. Про це я й кажу. І годинник вибив рівно шість, коли ви прийшли в «Континенталь».
— Мій годинник завжди поспішає, — сказав я. — Котра зараз година?
— Вісім хвилин на одинадцяту.
— А на моєму вісімнадцять хвилин. Погляньте.
Він навіть не повернув голови в мій бік і сказав:
— В такому разі час, коли, з ваших слів, ви розмовляли з Вілкінсом, не збігається аж на двадцять п’ять хвилин. І це за вашим годинником. А це вже чимала неточність, правда ж?
— Можливо, я в думці вніс поправку. А може, того дня поставив годинник правильно. Іноді я це роблю.
— Цікаво те... — сказав Віго. — Підлийте трошки содової, надто міцне... Цікаво те, що ви зовсім не гніваєтесь на мене. Не зовсім приємно, коли тебе допитують, як я вас зараз.
— А мене це захоплює, як детективний роман. І, врешті, ви знаєте, що не я вбив Пайла, — ви самі так сказали.
— Я знаю; ви не були присутні при його вбивстві.
— Не розумію, що ви намагаєтеся довести, наголошуючи, ніби я був на десять хвилин пізніше тут і на п’ять — там?
— Це дає маленький запас, — відповів Віго, — запас вільного часу.
— Для чого?
— Щоб Пайл міг прийти і побачитися з вами.
— Чому вам так хочеться це довести?
— Через собаку, — сказав Віго.
— І твань на його лапах?
— На лапах не було твані. Був цемент. Бачите, того вечора собака, ідучи за Пайлом, ступив десь у мокрий цемент. Я пригадав, що на першому поверсі вашого будинку працюють будівельники, — вони й зараз там. Я щойно проходив повз них, коли йшов до вас. У цій країні завжди пізно кінчають роботу.
— А ви знаєте, скільки будинків тепер ремонтується? І скрізь є будівельники і мокрий цемент. Хто-небудь з будівельників помітив собаку?
— Я, звичайно, спитав у них про це. Але якби вони навіть його й помітили, то все одно не сказали б. Я ж із поліції.
Він замовк і відкинувся в кріслі, втупивши очі в свою склянку. Здавалося, він раптом розглядів зв’язок подій і був зараз думками десь далеко звідси. По його руці повзала муха, але він навіть не поворухнувся, — Домінгес, і той прогнав би її. У цьому відчувалася якась сила, прихована і непохитна. Хто знає, можливо, він навіть молився.
Я підвівся і, розсунувши портьєру, пройшов у спальню. Мені нічого там не було потрібно — просто хотілося хоч на хвилинку втекти від мовчання, що сиділо в кріслі. Книжки з малюнками знову лежали на полиці. Між баночками з косметикою Фуонг засунула телеграму для мене: якесь повідомлення з редакції в Лондоні. Я не мав охоти читати її. Все було так, як і до появи Пайла. Кімнати не міняються, прикраси стоять там, де їх поставлено, тільки серце старіє.
Я повернувся до вітальні, і Віго підніс до губів склянку.
— Мені нічого вам сказати, — мовив я. — Анічогісінько.
— Тоді я піду, — сказав він. — Гадаю, що більше не буду вас турбувати.
Біля дверей він обернувся, ніби йому не хотілося позбавитись надії — своєї чи моєї.
— Дивно, що ви того вечора пішли дивитися такий фільм. Ніяк не подумав би, що вам подобаються історичні фільми. Що ви дивилися? «Робіна Гуда»?
— Здається, «Скарамуш». Треба було згаяти час і розвіятись.
— Розвіятись?
— У кожного з нас, Віго, є свої неприємності, — стримано пояснив я.
Коли Віго пішов, мені лишалося чекати ще цілу годину, доки повернеться Фуонг — єдина жива душа для мене. Незрозуміло, чому прихід Віго так схвилював мене. У мене було таке почуття, наче якийсь поет приніс на суд свої вірші, а я необережно знищив їх. Сам я не маю покликання,— не можна ж газетну роботу серйозно вважати за покликання, — але я здатний розглядіти покликання в іншій людині. Тепер, коли Віго пішов, щоб здати в архів незакінчену слідчу справу, я шкодував, що мені забракло мужності гукнути його назад і сказати: «Ви не помилились. Я бачив Пайла того вечора, коли його вбили».
Розділ другий
1
По дорозі до набережної Мітхо назустріч мені трапилося кілька карет швидкої допомоги, що їхали від Шолона в напрямку площі Гарньє. З виразу облич перехожих можна було бачити, з якою швидкістю поширюються чутки: на вулицях усі очі зверталися до тих, хто, як і я, їхав від площі Гарньє, з надією довідатися, що сталось. Але коли я в’їжджав у Шолон, то вже випередив поголос: там спокійно займалися своїми справами, ніщо не порушувало ритму буденного життя, — люди ще нічого не знали.
Я розшукав склад містера Чжоу і піднявся сходами в його квартиру. Там ніщо не змінилося. Кішка і собака ганялись одне за одним — з підлоги на картонні коробки, звідти на валізу, — мов шахові коні, що ніяк не можуть зіткнутися в єдиноборстві. На підлозі повзала мала дитина, а двоє дідів, як і тоді, грали в маджонг. Не було тільки молоді. Ледве я переступив поріг, як одна з жінок узялася наливати мені чай. Стара сиділа на ліжку і розглядала свої ноги.
— Можна бачити мосьє Хена? — спитав я і заперечливо похитав головою, відмовляючись од чаю: не мав ніякої охоти знову розпочинати безконечну церемонію з цим гірким пійлом.
— Il faut absolumenf que je vois M. Heng[63].
Здавалося, неможливо пояснити їм, як багато це для мене важить, але, очевидно, їх занепокоїло те, що я так різко відмовився від чаю. А може, у мене, як і в Пайла, на черевиках була кров. У всякому разі, після хвилинного вагання одна з жінок провела мене вниз, а потім по двох людних вулицях, завішаних вивісками, і залишила коло входу в приміщення, яке на Пайловій батьківщині назвали б «похоронним салоном». Приміщення було застановлене кам’яними урнами, що в них деякі китайці зберігають прах своїх покійників.
— Де мосьє Хен? — спитав я старого китайця, що стояв у дверях. — Мосьє Хен.
Навряд чи можна було знайти відповідніше місце, щоб гідно завершити сьогоднішній день, який почався з огляду плантаторової еротичної колекції і тривав серед трупів на площі. Хтось обізвався з приміщення, китаєць посторонився і пропустив мене всередину.
Сам Хен люб’язно зустрів мене і провів у маленьку внутрішню кімнатку з чорними різьбленими стільцями, які стоять попід стінами в кожній китайській вітальні — незручні, непривітні. Але я відчув, що цього разу на стільцях сиділи, тому що на столику стояло п’ять маленьких чайних чашечок, дві з них були ще не допиті.