— Я перервав ваше засідання, — сказав я.
— Ділова розмова,— ухильно мовив містер Хен.— Не дуже важлива. Я завжди радий вас бачити, містере Фаулер.
— Я прийшов до вас з площі Гарньє, — сказав я.
— Так я й подумав...
— Отже, ви чули...
— Мені подзвонили по телефону. Сказали, що мені краще якийсь час триматися якнайдалі від складу містера Чжоу. Поліція сьогодні буде дуже активна.
— Але ж ви не маєте до цього ніякого відношення.
— Поліція повинна знайти винуватця.
— Це знову Пайлова робота, — сказав я.
— Авжеж.
— Це страшний злочин.
— Генерал Тхе такий невитриманий...
— А пластмаса — небезпечна іграшка для хлопчаків з Бостона. Хто Пайлів хазяїн, Хене?
— В мене склалося таке враження, що містер Пайл в основному діє на власний розсуд.
— Хто ж він? УСС?[64]
— Суть не в початкових літерах.
— Що мені робити, Хене? Його треба вгамувати.
— Напишіть правду. Чи це неможливо?
— Моя газета не цікавиться генералом Тхе. Вона цікавиться такими людьми, як ви, Хене.
— А ви справді хочете вгамувати Пайла, містере Фаулер?
— Якби ви тільки його бачили. Він стояв там і говорив, що все це — жахливе непорозуміння, що там мав відбутися парад. Він сказав, що, перше ніж іти до посланника, йому треба почистити черевики.
— Звичайно, ви могли б розповісти про все, що знаєте, поліції.
— Її теж не цікавить генерал Тхе. Та й хіба вони посміють зачепити американця? Він користується дипломатичною недоторканністю. Закінчив Гарвардський університет. Посланник ним дуже задоволений. Хене, там була жінка... її дитина... вона закрила її своїм солом’яним капелюхом. Ніяк не можу забути. І ще інша дитина, у Фат-Дьємі...
— Заспокойтеся, містере Фаулер.
— Що він іще може накоїти, Хене? Скільки бомб і мертвих дітей можна видобути з однієї коробки «Діолактону»?
— Ви згодні допомогти нам, містере Фаулер?
— Він безоглядно вдирається в чуже життя, і люди гинуть через його дурість. Шкода, що ваші не підстрелили його на річці, коли він плив з Нам-Діня. Скільки людей було б урятовано.
— Я згоден з вами, містере Фаулер. Його треба вгамувати. У мене ось що на думці. — Хтось обережно кашлянув за дверима, потім сплюнув. — Ви не могли б його запросити сьогодні повечеряти у «В’є мулен»? Між пів на дев’яту й пів на десяту.
— Що це дасть?..
— Ми поговорили б з ним по дорозі, — сказав Хен.
— А якщо він буде зайнятий?
— Мабуть, краще буде, коли ви попросите його зайти до вас, припустімо, о пів на сьому. В цей час він буде вільний і неодмінно прийде. Якщо він згодиться повечеряти з вами, підійдіть до вікна з книжкою, ніби вам у кімнаті не видно.
— Чому саме у «В’є мулен»?
— Цей ресторан коло мосту Дакоу; гадаю, ми там зможемо знайти місцинку, щоб спокійно поговорити з ним.
— Що ви з ним зробите?
— Ви ж не хочете цього знати, містере Фаулер. Але обіцяю вам: ми поведемося з ним так делікатно, наскільки дозволять обставини. — Невидимі Хенові друзі завовтузилися за стіною, мов пацюки. — Ви зробите це для нас, містере Фаулер?
— Не знаю, — сказав я. — Не знаю.
— Рано чи пізно, — сказав Хен, і я згадав слова капітана Труєна, сказані в курильні опіуму, — людина мусить стати на чий-небудь бік. Якщо вона хоче лишитися людиною.
2
Я залишив у місії записку, в якій просив Пайла зайти до мене, а потім пішов у «Континенталь» випити. Уламки прибрали; пожежна команда полила площу водою. Тоді я й гадки не мав про те, яке значення матиме кожний мій крок, кожна хвилина. У мене навіть промайнула думка, чи не просидіти в барі весь вечір, щоб уникнути призначеного побачення. Але потім я подумав, що, можливо, мені вдасться налякати Пайла, змусити його припинити свою діяльність, попередивши, що йому загрожує небезпека, хоч яка б вона була. Я допив пиво і пішов додому, а вдома в мене виникла надія, що Пайл не прийде. Я спробував читати, але на полиці не було нічого, що могло б захопити мою уяву. Мене, напевне, заспокоїла б люлька, та нікому було її приготувати. Я мимоволі дослухався і нарешті почув звуки ходи. Хтось постукав. Я відчинив двері: то був Домінгес.
— Чого вам, Домінгесе? — спитав я.
Він здивовано глянув на мене.
— Мені? — І подивився на свого годинника.— Я завжди приходжу в цей час. Телеграми готові?
— Пробачте... Зовсім забув. Ні, не готові.
— А репортаж про бомби? Невже ви нічого не напишете?
— Прошу вас, Домінгесе, складіть телеграму самі. Не знаю, що зі мною... Я був там, і мене, мабуть, усе це трохи приголомшило. Мені важко думати про сьогоднішній випадок мовою телеграм.— Я ляснув москіта, що дзижчав у мене над вухом, і помітив, як Домінгес інстинктивно здригнувся.— Не хвилюйтесь, я його не вбив.
Домінгес болісно усміхнувся. Йому важко було пояснити свою огиду до вбивства; зрештою, він був християнин, один із тих, хто навчився в Нерона перетворювати людські тіла на смолоскипи[65].
— Може, я чим-небудь можу вам допомогти? — спитав Домінгес.
Він не пив, не їв м’яса, не вбивав. Я заздрив лагідності його душі.
— Ні, Домінгесе. Залиште мене сьогодні самого.
Я спостерігав у вікно, як він переходив вулицю Катіна. Якраз навпроти мого вікна зупинився біля тротуару рикша. Домінгес хотів найняти його, але той заперечливо похитав головою. Очевидно, чекав клієнта, який зайшов в одну з крамниць, бо на цьому розі вулиці стоянки рикш не було. Поглянувши на годинник, я здивувався, що чекаю на Пайла не більш як десять хвилин, і коли Пайл постукав, я усвідомив, що не чув його ходи.
— Прошу.
Але, як завжди, перший увійшов собака.
— Я зрадів, одержавши вашу записку, Томасе. Вранці мені здалося, що ви на мене розгнівались.
— Можливо, що й розгнівався. Видовище було не з приємних.
— Ви тепер знаєте так багато, що вам можна розповісти ще дещо. Сьогодні я бачив генерала Тхе.
— Бачили його? Хіба він у Сайгоні? Певне, приїхав подивитися, що накоїла його бомба.
— Тільки це між нами, Томасе. Я повівся з ним дуже суворо.
Він говорив, наче капітан шкільної команди, який довідався, що один з його хлопців порушив правила гри. І все ж я запитав його з якоюсь надією:
— Ви порвали з ним?
— Я сказав йому, що коли він дозволить собі ще одну таку необдуману диверсію, то ми з ним не будемо більше мати ніяких справ.
— Значить, ви з ним ще не порвали, Пайле?
Я роздратовано відштовхнув собаку, який обнюхував мої ноги.
— Я не міг... Сидіти, Герцог... Кінець кінцем, він наша єдина надія, коли говорити про майбутнє. Якщо з нашою допомогою він прийде до влади, ми зможемо спиратися на нього.
— Скільки ж людей має загинути, перше ніж ви зрозумієте?..
Та я усвідомлював, що даремно говорю про це.
— Що зрозуміємо, Томасе?
— Що в політиці не буває такої речі, як вдячність.
— Принаймні вони не будуть ненавидіти нас, як ненавидять французів.
— Ви певні цього? Іноді ми відчуваємо щось схоже на любов до наших ворогів і ненавидимо наших друзів.
65
Ідеться про спалення християн після пожежі в Римі, що його вчинив імператор Нерон (1 ст. н. е.).