— Справа не в цьому. Я думав тільки про те, як чудово було б посидіти з вами якнайдовше.
Він незграбно провів по столу рукою і перекинув склянку, яка впала на підлогу й розбилася.
— На щастя,— сказав він машинально.— Пробачте, Томасе.
Я почав підбирати скалки і складати в попільничку.
— То як, Томасе? — Розбита склянка нагадала мені про пляшки в «Павільйоні», з яких витікало вино.— Я попередив Фуонг, що, може, піду куди-небудь з вами.
Як недоречно він вибрав слово «попередив»! Я підняв з підлоги останню скалку.
— В мене сьогодні ділове побачення в «Межестіку», — сказав я,— і я звільнюся не раніше дев’ятої.
— Що ж, гаразд, тоді мені доведеться повернутися в місію. Тільки боюся, щоб мене там, як завжди, не затримали.
Дарма, треба дати йому цю одну-едину змогу врятуватися.
— А ви не поспішайте,— сказав я.— Якщо вас затримають, приходьте пізніше просто до мене додому. Якщо ви не встигнете на вечерю, я повернусь о десятій і чекатиму на вас.
— Я дам вам знати...
— Не турбуйтеся. Приходьте просто у «В’є мулен», або зустрінемося тут.
У думці я полишив усе на того, в кого не вірив: нехай втрутиться, коли хоче, нехай підсуне йому на стіл нагальну телеграму, виклик до посланника... А не зможе змінити майбутнє — значить, його не існує.
— А тепер ідіть, Пайле. У мене ще є деякі справи.
Прислухаючись, як віддаляється звук його ходи і стукіт собачих лап, я відчув якусь дивну кволість.
З
Коли я вийшов з квартири, до самої вулиці Орме не видно було жодного велорикші. Я дійшов пішки до ресторану «Мажестік» і постояв трохи, спостерігаючи, як вивантажують американські бомбардувальники. Сонце вже зайшло, і люди працювали при світлі дугових ліхтарів. Мені навіть на думку не спало забезпечити собі алібі, але я сказав Пайлові, що йду в «Мажестік», і мені чомусь не хотілося брехати більше, ніж це було потрібно.
— Добрий вечір, Фаулере.— То був Вілкінс.
— Добрий вечір.
— Як нога?
— Уже не турбує.
— Послали добрячий матеріал?
— Я доручив це Домінгесові.
— А мені казали, що ви були там.
— Був. Але нам у газеті дають так мало місця. Навряд, щоб це дуже зацікавило редакцію.
— Нудне стало життя,— сказав Вілкінс.— Нам би жити в часи Рассела[67] і колишньої «Таймс». Депеші — повітряною кулею. Можете не сумніватися. Рассел дав би матеріал на ділу колонку навіть ось про це: розкішний готель, бомбардувальники, спадає ніч... В наші дні ніч ніколи не «спадає» — адже на телеграфі за кожне слово треба платити.— Десь далеко вгорі ледь чутно дзвенів сміх; хтось розбив склянку, як Пайл. Звуки сипалися на нас, наче бурульки.— «У сяйві ламп — жінки прекрасні і найхоробріші мужі»,— із злістю продекламував Вілкінс.— Ви сьогодні вільні, Фаулере? Хочете де-небудь піддивитися?
— Саме їду вечеряти у «В’є мулен».
— Бажаю повеселитися. Там буде Грейнджер. Їм слід було б спеціально рекламувати вечори, коли у них гуляє Грейнджер. Для тих, хто любить галас і бешкет.
Я побажав йому на добраніч і зайшов у кінотеатр поряд з рестораном. Еррол Флінн, а може Тайрон Пауер[68] (ніколи не міг розрізнити їх у старовинних костюмах), гойдався на вірьовках, стрибав з балконів і гнав без сідла у рожевий світанок. Він рятував дівчину, вбивав свого ворога і був мов зачарований: його навіть ні разу не подряпали. Такі фільми чомусь розраховані на підлітків, але вигляд царя Едіпа, коли він виходить з кривавими ямами замість очей з палацу в Фівах, був би кращою підготовкою до сучасного життя. Зачарованих людей тепер немає. Щастя супроводжувало Пайла і у Фат-Дьємі, і коли він повертався з Тай-Ніня, але щастя не вічне. І друзі містера Хена мали дві години для того, аби пересвідчитись, що чари не діють. Поруч зі мною сидів французький солдат, поклавши руку на коліна дівчині, і я позаздрив невибагливості його щастя чи його горя — одне слово, тому, що він почуває цю мить. Я вийшов, не досидівши до кінця сеансу, взяв велорикшу і поїхав у «В’є мулен».
Ресторан був обведений дротяною огорожею від ручних гранат, в кінці мосту стояли на варті двоє поліцейських. Хазяїн ресторану, що погладшав на своїх ситих бургундських стравах, особисто провів мене за огорожу. Всередині пахло каплунами і маслом, що розтопилося від задушливої вечірньої спеки.
— Вас запросив мосьє Грейнджер? — спитав він.
— Ні.
— Столик для одного?
В ту мить я вперше подумав про майбутнє і про запитання, на які мені, певне, доведеться відповідати.
— Для одного,— відповів я, ніби стверджуючи цим уголос, що Пайл мертвий.
У ресторані була тільки одна зала, і Грейнджерова компанія розсілася за великим столом у самому кінці; хазяїн запропонував мені маленький столик майже біля самої дротяної огорожі. У вікнах не було шибок: боялися гострих скалок. Я впізнав декого з Грейнджерових гостей і вклонився їм, перше ніж сісти за столик. Сам Грейнджер дивився кудись убік. Я не бачив його вже кілька місяців; від того вечора, як Пайл закохався, ми зустрічалися тільки раз. Напевне, того вечора до його свідомості крізь алкогольний туман дійшло якесь моє образливе зауваження, тому що він сидів тепер насупившись, хоч мадам Дюпре, дружина офіцера з відділу інформації, І капітан Дюпар, з відділу преси, кивали мені й кликали до себе. За столом сидів якийсь огрядний чоловік (здається, власник готелю у Пномпені), молода француженка, якої я ніколи раніше не бачив, і ще два чи три чоловіки, яких я до цього зустрічав у барах. На цей раз зібралася на диво спокійна компанія.
Я замовив пастіс — хотів дати Пайлові час надійти; плани ж бо часто руйнуються, і поки я не почав вечеряти, все ще можна було на щось сподіватися. А потім я подумав: на що мені сподіватися? Що отому УСС, чи як там називається Пайлова банда, пощастить? На дальший успіх пластмасових бомб і процвітання генерала Тхе? Чи, може, такий, як я, повинен сподіватися чуда: а може, містер Хен знайде який-небудь інший спосіб вплинути на Пайла — не вбивство? Все було б куди простіше, якби нас обох убили по дорозі з Тай-Ніня. Я просидів хвилин з двадцять над своїм пастісом, а потім замовив вечерю. Було майже пів на десяту, тепер він уже не прийде.
Мимоволі я весь час дослухався. Чого я чекав? Крику? Пострілу? Метушні поліції за огорожею? Але я, напевне, все одно нічого не почув би, тому що Грейнджерова компанія вже розвеселилася. Власник готелю, у якого був приємний, хоч і нерівний голос, завів пісню, і, коли вистрелила ще одна пляшка шампанського, всі, крім Грейнджера, приєдналися до нього. Грейнджер сидів, утупивши в мене налиті кров’ю очі. Чи не думає він почати зі мною бійку? Для Грейнджера супротивник з мене був поганенький.
Вони співали якусь сентиментальну пісню, і, колупаючи без усякого апетиту свого каплуна по-герцогському, я вперше відтоді, як довідався, що Фуонг у безпеці, подумав про неї. Я згадав, як Пайл, сидячи на долівці в сторожовій вежі й чекаючи нападу в’єтмінців, сказав: «Вона мені здається свіжою, як квітка»,— а я зневажливо відповів: «Нещасна квітка». Тепер вона ніколи не побачить Нової Англії, ніколи не навчиться грати в канасту. Можливо, у неї ніколи не буде забезпеченого життя. Яке я маю право турбуватися про неї менше, ніж про забитих на площі? Страждання не збільшується від кількості тих, що страждають; в одній людині можуть зосередитись усі страждання світу. А я міркував як журналіст, зважаючи лише на кількість, і тому зрадив свої власні принципи; я так само, як і Пайл, втрутився в життя, і мені здавалося, що тепер я не зможу ухвалити жодного рішення так просто, як раніше. Я поглянув на годинник — було майже чверть до десятої. А може, його все-таки затримали в місії, і, може, той «хтось», в кого він вірить, допоміг йому і Пайл сидить зараз у своєму кабінеті в місії і нетерпляче розшифровує телеграму, а потім, тупаючи ногами, підніметься сходами в мою кімнату на вулиці Катіна. І я подумав: «Якщо він прийде, я розкажу йому все».
67
Спеціальний кореспондент англійської газети «Таймс» на основних воєнних театрах другої половини XIX століття.