Грейнджер несподівано підвівся з-за столу і підійшов до мене. Він навіть не помітив стільця, що стояв перед ним, і, спіткнувшись, ухопився за ріжок мого столика.
— Фаулере,— сказав він,— вийдемо звідси.
Я поклав на стіл гроші й пішов за ним. В мене не було настрою битися з ним, але в ту хвилину я б не заперечував, якби він добре мене відлупцював. Адже в наші дні так важко спокутувати гріхи.
Він сперся ліктями на парапет мосту; двоє поліцейських стежили за ним здаля.
— Мені треба поговорити з вами, Фаулере,— сказав він.
Я підійшов до нього на відстань удару і став чекати. Він стояв незворушно, неначе алегоричне зображення всього того, що я ненавиджу в Америці,— такий же незграбний, як і статуя Свободи, такий же безглуздий. Він сказав:
— Думаєте, я набрався? Помиляєтесь.
— Що з вами, Грейнджере?
— Мені треба поговорити з вами, Фаулере. Не хочу сидіти там з тими жабниками сьогодні. Я не люблю вас, Фаулере, але ви розмовляєте по-англійському... Майже по-англійському...— Він стояв, налігши на парапет, широкий, безформний у напівтемряві, мов недосліджений материк на карті.
— Чого ви хочете, Грейнджере?
— Терпіти не можу лимонників[69], — сказав Грейнджер.— Не розумію, як Пайл терпить вас. Мабуть, тому, що він бостонець. А я з Пітсбурга і пишаюся цим.
— Ну й пишайтеся на здоров’ячко!
— «Пишайтеся на здоров’ячко!» — Він невміло передражнив мою вимову.— Ну от! Ви говорите, наче у вас каша в роті. Думаєте, що стоїте вище за всіх, все знаєте краще за всіх.
— На добраніч, Грейнджере. Мене чекають.
— Не йдіть, Фаулере. Невже ви не маєте серця? Я не можу розмовляти з тими жабниками.
— Ви п’яний.
Я випив два бокали шампанського — оце і все. А ви на моєму місці не були б п’яні? Мені треба їхати на Північ.
— Ну й що з того?
— А хіба я не давав вам? Мені чомусь здається, що про це всі знають. Вранці я одержав від дружини телеграму.
— І що?
— У сина поліомієліт. Він у тяжкому стані.
— Яке нещастя...
— А чого вам жалкувати? Дитина ж не ваша.
— А ви не можете полетіти додому?
— Не можу. Газета вимагає матеріалів про якусь чортову операцію по очищенню території коло Ханоя, а Коннолі захворів. (Коннолі був його помічник).
— Співчуваю вам, Грейнджере. Я охоче допоміг би вам.
— Сьогодні день народження сина. Йому минає вісім років рівно о пів на одинадцяту за нашим часом. Ось чому я затіяв цю випивку, замовив шампанське. Тоді я ще нічого не знав. Треба ж кому-небудь розказати, Фаулере, а я не можу говорити з цими жабниками.
— Тепер поліомієліт, здається, виліковують.
— Хай він навіть залишиться калікою, Фаулере. Аби тільки жив. Якби мене покалічило, я не знав би що робити, а в нього голова розумна. Знаєте, що я робив, коли той виродок там співав? Молився богові. Якщо йому вже так потрібне чиєсь життя, хай забере моє.
— Ви вірите в бога?
— Хотілося б вірити,— сказав Грейнджер. Він провів долонею по обличчю, наче йому боліла голова, — не хотів показати, що витирає сльози.
— Я б на вашому місці напився,— сказав я.
— О ні. Я повинен бути тверезий. Не хочу потім згадувати, що був п’яний тієї ночі, коли мій хлопчик умирав. Дружина ж моя не нап’ється!..
— Хіба ви не можете повідомити в редакцію?
— Коннолі насправді не хворий. Він гайнув за якоюсь спідницею в Сінгапур. А мені доводиться його покривати. Якщо про це довідаються, його виженуть.— Грейнджер якось підтягнувся, його тіло не було вже таке безформне. — Пробачте, що затримав вас, Фаулере. Мені просто необхідно було з ким-небудь поговорити. А тепер треба йти проголошувати тости. Дивно, що трапилися саме ви,— адже ви ненавидите мене.
— Хочете, я зроблю за вас кореспонденцію? Можна буде сказати, що її написав Коннолі.
— Не вийде. У вас не той акцент.
— І не такий уже ви мені неприємний. Раніше я багато чого не помічав.
— Ну, ми з вами завжди будемо жити, як кішка з собакою. А за співчуття — спасибі.
«А чим я, власне, відрізняюся від Пайла? — подумав я.— Невже мене теж треба кинути у вир життя, щоб я зрозумів людське горе?»
Грейнджер повернувся в ресторан, і звідти почулися радісні вигуки його гостей. Я знайшов велорикшу й поїхав додому. Там нікого не було. Я сів і чекав до півночі. Потім, уже ні на що не сподіваючись, вийшов на вулицю і зустрів Фуонг.
Розділ третій
— Мосьє Віго приходив? — спитала Фуонг.
— Приходив. Він пішов з чверть години тому. Ну як, хороший фільм?
Вона вже принесла в спальню тацю і тепер засвічувала лампу.
— Дуже сумний, — сказала вона, — але барви чудові. А чого приходив мосьє Віго?
— Хотів розпитати мене про деякі речі.
— По які?
— Та про се, проте. Гадаю, він ужене буде мене турбувати.
— Мені більше подобаються фільми з щасливим кінцем,— сказала Фуонг.— Хочеш курити?
— Давай.
Я ліг на ліжко, і Фуонг почала готувати люльку. Потім сказала:
— Їй відрубали голову.
— Дивна річ! За що?
— У них була французька революція.
— A-а, історичний фільм. Зрозуміло.
— Все одно, фільм дуже сумний.
— Мене не дуже хвилюють герої минулого.
— А її коханий... він повернувся до себе на горище... він був такай нещасний, і він написав пісню,— розумієш, він був поет,— і незабаром ті люди, що відрубали голову його дівчині, стали співати цю пісню. То була «Марсельєза».
— Щось Не дуже схоже на історію,— сказав я.
— Він стояв у натовпі, коли вони Співали, і був дуже сумний; а коли він усміхався, було видно, що йому ставало Ще тяжче, що він думав про неї. Я дуже плакала, і сестра теж.
— Твоя сестра? Не вірю.
— Вона дуже чутлива. Цей жахливий Грейнджер теж був там. Зовсім п’яний і весь час сміявся. Хоч картина була зовсім не весела. Навпаки, вона була сумна.
— Я його розумію,— сказав я.— Йому є що сьогодні святкувати. Його син видужує. Я чув сьогодні в «Континенталі». Я теж люблю щасливий кінець.
Викуривши дві люльки, я відкинувся на шкіряну подушку і поклав руку на коліна Фуонг.
— Ти щаслива?
— Звісно,— озвалася вона неуважно. Очевидно, я не заслуговував на більш помірковану відповідь.
— Тепер у нас усе так, як було раніше,— збрехав я.— Як рік тому.
— Авжеж.
— Ти вже давно не купувала собі шарфів. Чому б тобі не сходити до крамниці?
— Завтра свято.
— A-а, правда. Я забув.
Ти ще не прочитав телеграми,— сказала Фуонг.
— Я й забув про неї. Не хочеться сьогодні думати про роботу. Та й пізно вже надсилати матеріал. Розкажи ще про картину.
— Ну, її коханий намагався вирятувати її з тюрми. Він потай приніс їй чоловіче вбрання і капелюх, які носять тюремники, але якраз тоді, коли вона виходила з воріт, її волосся розсипалось, і всі закричали: «Une aristocrate! Une aristocrate!»[70] Мені здається, що тут у фільмі неправильно. Треба було дати їй втекти. Тоді вони удвох заробили б багато грошей на тій його пісні і могли б поїхати за кордон, в Америку... чи в Англію,— додала вона, вважаючи це, мабуть, за хтозна-яку хитрість.