— Краще я прочитаю телеграму,— сказав я.— Дай боже, щоб мені завтра не треба було їхати на Північ. Хотілося б пожити спокійно з тобою.
Вона витягла конверта з-за баночок з кремом і подала мені.
Я розпечатав його і прочитав:
«Обдумала твого листа знову крапка дію нерозумно як ти й сподівався крапка доручила адвокатові розпочати справу про розлучення мотивуючи ти мене покинув крапка хай береже тебе бог з любов’ю до тебе Елен».
— Тобі треба буде їхати?
— Ні,— відповів я.— Мені не треба нікуди їхати. Прочитай. Ось твій щасливий кінець.
Вона зіскочила з ліжка.
— Але ж це чудово! Треба піти розказати сестрі. Вона буде така рада. Я скажу їй: «Ти знаєш, хто я? Я — друга місіс Фаулер!»
Навпроти, на книжковій полиці, наче кабінетний портрет молодої людини з короткою зачіскою і чорним собакою біля ніг, стояла книжка «Роль Заходу», Пайл уже нікому не міг заподіяти зла. Я спитав Фуонг:
— Ти дуже за ним сумуєш?
— За ким?
— За Пайлом.— Дивно, що навіть тепер, навіть у розмові з нею я не міг назвати його на ім’я.
— Можна мені піти? Ну, прошу. Сестра так зрадіє.
— Ти одного разу кликала його уві сні.
— Я ніколи не пам’ятаю своїх снів.
— У вас було так багато спільного. Він був молодий.
— Ти теж не старий.
— Хмарочоси. Емпайр стейт білдінг[71].
Вона сказала якось нерішуче:
— Я хочу побачити Чеддарське міжгір’я[72].
— Але це тобі не Великий каньйон[73].— Я лагідно притягнув її до себе на ліжко: — Мені дуже шкода, Фуонг.
— Про що ти шкодуєш? Така радісна телеграма. Сестра...
— Гаразд, іди розкажи сестрі. Але спершу поцілуй мене, її тремтливі уста ковзнули по моєму обличчю, і вона зникла.
Я згадав той перший день, коли Пайл сидів біля мене в «Континенталі» і дивився на маленьке кафе навпроти. Після його смерті життя моє налагодилось, але як би мені хотілося, щоб існував хтось, кому я міг би сказати, як я жалкую, що все так вийшло.
Березень 1952— червень 1955
У казці, дія якої відбувається десь у непевній буду чині, здавалось би, не слід наголошувати, що її персонажі не мають нічого спільного з живими людьми. Та все ж я хотів би запевнити, що жоден із моїх образів не списаний з когось,— немає нині на Кубі такого поліцейського, як капітан Сегура, нема й такого британського посла, якого я вам змалював. Гадаю, що ніде не існує й начальника таємної розвідки, який хоч чим-небудь скидався б на мого героя.
Сумний жартує вельми зло
Частина перша
Розділ перший
1
— Отой негр, що йде вулицею, нагадує мені вас, містере Уормолд,— мовив доктор Гассельбахер, дивлячись у вікно «Диво-бару».
Такий-бо вже був доктор Гассельбахер, що навіть через п’ятнадцять літ приятелювання чомусь величав свого друга «містером»: мабуть, для нього справжня дружба потребувала такої ж перевірки, як точний лікарський діагноз. І тому, може, тільки в годину смерті Уормолда, коли доктор Гассельбахер прийде, щоб засвідчити її, він назове, нарешті, свого друга Джімом.
Негр був сліпий на одне око і кульгав на одну ногу; на голові в нього стирчав старезний фетровий капелюх, а з-під подертої сорочки, наче з-під обшивки напівзруйнованого корабля, гостро випиналися ребра. Він обережно ступав по тротуару під пекучим січневим сонцем і пильно рахував кроки. Коли досяг «Диво-бару», то встиг налічити 1369. Відмірював крок повільно, щоб устигнути відзначити таке довжелезне число — «одна тисяча триста шістдесят дев’ять». Усі знали його тут, на площі Насьйональ, де він іноді зупинявся, аби вперти якомусь туристові пакет порнографічних листівок, а потім знову продовжував свою лічбу. Зате ввечері, повертаючись додому, старий знав напевне, скільки ярдів виміряв за день.
— Джо? — спитав Уормолд. — Не бачу, чим це я на нього так схожий, окрім того, що обидва ми криві. — Однак він усе-таки скоса глянув у велике дзеркало із написом «Cerveza Tropical»[75], неначе злякавшись, чи не зробився він І справді такий старий та чорний по дорозі від своєї крамниці до бару. Та ні, обличчя його хоч і припало трохи пилом, коли минав портові споруди, все ж було таке, як і раніш, — задумливе і зморшкувате обличчя сорокалітнього чоловіка, трохи молодшого за доктора Гассельбахера, проте кожен, глянувши на нього, одразу сказав би, що ці очі згаснуть скоріше, бо в них уже з’явилася лиховісна тінь — наслідок тяжких тривог, яких, на жаль, не вгамувати ніякими ліками.
Негр, шкутильгаючи, зник за рогом. Вулиця була сповнена гомоном незліченних чистильників взуття.
— Тут справа не в ногах... А ви хіба не помічаєте схожості?
— Ні.
— У нього всього-на-всього дві мети, — пояснив доктор Гассельбахер: — робити своє діло й лічити. Ну, і до того — він теж англієць.
— Н-не розумію...
Уормолд вихилив свою ранкову порцію «дайкірі»[76]. Сім хвилин ішов він до «Диво-бару», сім хвилин ітиме назад, шість хвилин на розмову з приятелем... Він поглянув на годинник і раптом пригадав, що той на хвилину спізнюється.
— Я хотів лише сказати, що він — порядний і надійний чоловік, — нервово закінчив Гассельбахер. — Ну, а як там Міллі?
— Чудово, — як завжди, відповів Уормолд, бо й справді вірив, що це так.
— Сімнадцятого їй мине сімнадцять?
— Еге ж. — Уормолд швидко озирнувсь, неначе боявся, що за ним хтось стежить, і знову поглянув на годинник.— Прийдете перехилити з нами чарчину?
— Неодмінно, містере Уормолд. А хто ще буде?
— Та, думаю, нікого, крім нас трьох. Адже Купер поїхав додому, бідолаха Марло й досі в лікарні, а Міллі, як мені здається, не водиться ні з ким із нового складу консульства. Отож я й подумав, чи не посидіти нам тихо, по-сімейному.
— Вважаю за честь належати до вашої сім’ї.
— То що, замовимо обід у «Насьйоналі» чи, може, там... не зовсім зручно?
— Тут вам не Англія й не Німеччина, містере Уормолд. Дівчата в тропіках дозрівають куди раніше.
Віконниці в будинку навпроти з грюкотом розчинились і почали ритмічно гойдатися під подувом вітру — чах-чах! — наче маятник старого годинника.
— Мені пора, — сказав Уормолд.
— Та ну-бо, ваші пилососи зачекають, містере Уормолд.
То був день гірких істин.
— ...Як і мої пацієнти, — посміхнувшись, докинув доктор.