— Я розумію вас. Назва невдала. Скажіть, а ви їх контролюєте після продажу?
— Щокварталу, Безкоштовно, поки не вийде гарантія.
— І ви це робите самі?
— Ні, Лопес.
— Отой надутий тип?
— Сам я погано розуміюся на техніці. Досить мені тільки торкнутися котроїсь із цих штуковин, як вони чомусь псуються.
— Але ж ви водите машину?
— Воджу, та коли з нею щось трапляється, кличу дочку.
— Так-так, дочку... А де ж це вона?
— Ще в школі. Дайте-но я покажу вам цю з’єднувальну муфту.— Та щойно він узяв її в руки, як муфта перестала з’єднувати. Крутив її, вертів, а потім пояснив у розпачі: — Бракована, доведеться замінити.
— Дозвольте, я спробую.— І деталь одразу стала на своє місце.— Скільки років вашій дочці?
— Шістнадцять,— сказав Уормолд і розлютився на себе за те, що відповів.
— Ну, мені, мабуть, пора,— мовив незнайомець.— Приємно було погомоніти з вами.
— Та ви погляньте, як він працює. Лопес вам покаже.
— Нема часу. Ми ще побачимося — тут чи десь-інде,— самовпевнено кинув той на прощання і, перше ніж Уормолд устиг дати йому фірмову картку, одразу розтанув у натовпі, що опівдні вщерть заповнював вулиці Гавани.
Лопес сказав:
— Він і не збирався нічого купувати.
— А чого ж йому треба?
— Хто його зна. Він довго стовбичив перед вітриною, розглядав мене... Якби не прийшли ви, то, певне, попросив би знайти йому дівчисько.
— Дівчисько?
Уормолд пригадав випадок, що стався такого самого дня десять років тому, потім занепокоєно подумав про Міллі й пошкодував, що відповідав на запитання незнайомця.
Розділ другий
Ще здалеку він почув, що йде Міллі: її завжди супроводжував такий свист, наче за кимось гналася поліція. Звичайно Міллі йшла від автобусної зупинки на вулиці Бельхіка, а сьогодні свист «вовків» долинав чомусь з боку Компостельї. Та в тому не було нічого страшного. Залицятися до неї почали ще від тринадцяти років, і це свідчило тільки про повагу — адже навіть за високим гаванським мірилом Міллі вважалася красунею. Волосся кольору липового меду, чорні бровенята, зачіска «кінський хвіст» роботи найкращого в місті перукаря — усе це приваблювало «вовків». Але Міллі не зважала на їхній свист, тільки легше ступала, і, дивлячись, як вона іде, можна було повірити в можливість вознесіння. Мабуть, тиша навкруг неї видалась би їй тепер просто образливою.
На відміну од Уормолда, який ні в що не вірив, Міллі була католичка. Ще до вінчання Уормолдові довелося пообіцяти дружині, що їхня дитина буде вихована в релігійному дусі. Тепер її мати, певне, вже не вірила ні в бога, ні в чорта, а от йому залишила ревну католичку дочку. Завдяки своїй побожності Міллі почувалася на Кубі куди краще, ніж він сам. Уормолд підозрівав, що в багатих кубинських сім’ях і дотепер зберігся звичай приставляти до дівчат дуенью; отож і за Міллі, здавалось, невидимо ходила дуенья, про яку знала тільки вона. В церкві, де Міллі виглядала гарнішою, ніж де-інде, у своїй легесенькій мантильї, гаптованій прозорим листячком, схожим на морозяний узор на шибці, ця дуенья завжди сиділа поряд, пильнуючи, щоб дівчина не горбилася, своєчасно закривала лице і справно хрестилася. Хлопчаки коло неї могли скільки завгодно смоктати цукерки чи перекривляти один одного — Міллі сиділа, мов та черниця, уважно стежачи за месою по требнику з золотим обрізом, оправленому в сап’ян кольору її волосся (сама такий вибрала). Невидима дуенья турбувалась і про те, щоб дівчина щоп’ятниці їла рибу, постила дванадцять днів на рік і ходила до меси не тільки в неділю чи по святах, а й у день свого ангела. Міллі її звали тільки вдома, бо хрестили Серафіною, яка вважалася на Кубі «святою другого класу»,— загадкові слова, що нагадували Уормолдові про іподром.
Лише згодом Уормолд зрозумів, що дуенья не завжди пильнує за Міллі. Дівчинка дуже гарно поводилася за столом і ніколи не забувала помолитися на ніч,— він це добре знав, бо ще змалку, починаючи вечірню молитву, вона вигонила його за двері як єретика. День і ніч горіла лампадка перед образом святої діви Гваделупської. Ще коли Міллі було чотири роки, він якось підслухав її молитву: «Богородиці слава, хай згине лукавий».
Та одного разу — тоді Міллі вже минув тринадцятий — його викликали в американську школу при монастирі св. Клари, у багатому передмісті Ведало. Там він уперше довідався, що дуенья залишала Міллі перед самою брамою школи, просто під гіпсовим барельєфом святої. Обвинувачення проти Міллі було серйозне: вона підпалила хлопчика, на ймення Томас Ерл Паркмен-молодший. Правда, як визнала сама мати ігуменя, той перший сіпнув її за косу, та це аж ніяк не виправдувало Міллі, бо коли б інша учениця не штовхнула хлопчика в фонтан, могло статися страшне лихо. Міллі виправдувалася тим, що Ерл — протестант: мовляв, коли справа дійде до релігійних чвар, то католики дадуть протестантам чосу.
— А як же вона його підпалила?
— Облила бензином полу його сорочки.
— Бензином?!
— Сумішшю для запальнички, а потім витерла сірника. Ми маємо підозру, що вона потай курить.
— Усе це просто неймовірно!
— Тоді ви, мабуть, зовсім не знаєте своєї Міллі. Мушу вам сказати, містере Уормолд, терпець наш от-от урветься.
Виявилося, що місяців за шість до цього Міллі показувала учням на уроці малювання листівки з репродукціями найвидатніших картин світу.
— Що ж тут поганого?
— У дванадцять років, містере Уормолд, дитині не випадає захоплюватися голизною, хоч які б великі художники це малювали.
— І всі картини були тільки такі?
— Всі, крім «Махи зодягненої» Гойї... Та в неї була й «Маха гола».
Уормолдові довелося благати милосердя в ігумені: адже він, на жаль, невіруючий, а донька — католичка, до того ж американський монастир — єдина католицька школа в Гавані, де навчають англійською мовою. Платити гувернантці він не має чим. Не посилати ж йому дитину до школи Гайрема Ч. Трумена! Це буде порушенням обіцянки, що її він дав дружині. Він частенько міркував, чи не одружитись йому вдруге, але боявся, що черниці косо дивитимуться на нього, а крім того — він і досі кохав матір Міллі.
Звичайно, він як слід вичитав Міллі. Дівчинка відповідала йому з ангельською невинністю.
— Навіщо ти підпалила Ерла?
— Мене спокусив диявол.
— Не говори дурниць.
— Святих завжди спокушає диявол.
— Ти ж не свята.
— Певне, що ні. Через те й не встояла проти спокуси.
Тим усе й скінчилося, точніше, мало скінчитися того ж дня між четвертою і шостою годиною у сповідальні. Її дуенья знову була поруч і, мабуть, потурбувалася про все. О, коли б знати напевне, який день у неї вихідний!
Довелося спитати й про куріння.
— Ти що, куриш сигарети?
— Ні.
Та щось у її тоні примусило його повторити запитання трохи інакше:
— Ти курила коли-небудь?
— Тільки сигари...
Тепер, почувши свист з боку гавані, Уормолд спершу здивувався, що дочка йде не з вулиці Бельхіка. Та, побачивши Міллі, все зрозумів. Слідом за нею ішов молодий прикажчик і ніс такий великий пакунок, що не видно було його лиця. Уормолд тяжко зітхнув: знову щось купила! Він піднявся до своєї кімнати нагорі і почув, як за стіною Міллі розпаковує речі. Там щось гупало, бряжчало і дзвеніло, а вона знай собі примовляла:
— Покладіть он туди... Ні, ні — сюди!
До столу Міллі вийшла, як завжди, вчасно. Він не міг стримати свого захоплення її красою, але невидима дуенья холодно зиркнула на нього, наче він був непідхожим залицяльником. Клята дуенья давно вже не брала вихідних, і йому часом навіть хотілося, щоб знов загорівся Ерл. Міллі проказала молитву і перехрестилась, а він сидів, шанобливо схиливши голову, доки вона скінчила. То була якась напрочуд довга молитва: дівчина або зовсім не зголодніла, або хотіла навмисне відтягти розмову.