— Такі справи на Півночі,— сказав я.— Ці бідолахи французи зможуть там утриматись, тільки якщо на допомогу в’єтмінцям не прийдуть китайці. Війна точиться в джунглях, у горах, на болотах, на затоплених рисових полях, де доводиться брести по шию у воді, а ворог раптом зникає, закопавши в землю зброю і переодягнувшись у селянський одяг. Проте можна комфортабельно пліснявіти у Ханої. Там бомб не кидають. Бог його знає чому. Це й можна назвати справжньою війною.
— А тут, на Півдні?
— Французи контролюють основні магістралі до сьомої години вечора; після сьомої у них залишаються тільки сторожові вежі й міста, вірніше деякі міста. Це не означає, що ви можете почувати себе тут безпечно, бо інакше навколо ресторанів не було б цих залізних сіток.
Скільки разів я все це пояснював. Наче пластинка, яку заводять для всіх новачків: для члена парламенту, що приїхав сюди, для нового англійського посланника. Іноді вночі я прокидався із словами: «Візьміть, приміром, каодаїстів, або хоа-хао, або Бінь-Ксюена...» Все це наймані армії, які продають свої послуги за гроші або з почуття помсти. Іноземці визнають їх дуже мальовничими, але я не бачу нічого мальовничого в зраді й ворожнечі.
— А ще,— сказав я,— існує генерал Тхе. Він був начальником штабу каодаїстів, але потім утік в гори, щоб боротися з обома супротивниками — і з французами, і з комуністами.
— Йорк,— сказав Пайл,— писав, що Схід потребує третьої сили.
Очевидно, мені слід було ще тоді завважити той фанатичний блиск у його очах, що спалахнули у відповідь на мої слова, зрозуміти, як гіпнотизують його фрази, магія цифр: «п’ята колона», «третя сила», «день сьомий». Може б, мені пощастило уберегти нас усіх, навіть і самого Пайла, від багатьох прикростей, якби я зрозумів напрямок його молодого невтомного розуму. Але я обмежився сухим переліком фактів і пішов на свою щоденну прогулянку по вулиці Катіна. Хай сам розбирається в навколишній дійсності, яка іноді захоплює, наче пахощі: рисові поля, позолочені косим промінням надвечірнього сонця; легкі снасті рибалок, що снують над каналами, наче москіти; чашечки з чаєм на терасі у старого абата, де стоїть його ліжко, розкидані старі рекламні календарі, відра, ламаний посуд — мотлох усього життя, прибитий хвилею часу до його крісла; схожі на черепашки капелюхи дівчат, що ремонтують дорогу в тому місці, де вибухнула міна; золото, молода зелень і барвистий одяг на Півдні, а на Півночі — темно-бура земля, чорний одяг, кільце ворожих гір і гудіння літаків. Приїхавши сюди, я спершу лічив, скільки мені тут ще лишилося пробути, наче школяр, який лічить дні до канікул. Мені здавалось, ніби я прив’язаний до того, що збереглося від скверу в Блумсбері, до 73-го автобуса, який проїжджає повз арку Юстонського вокзалу, і до весни на Торрінгтон-плейс. Зараз у сквері розпукаються весняні квіти, а мені до всього того байдуже. Мені хочеться, щоб день переривався короткими, як постріл, звуками — чи то автомобільними вихлопами, чи то вибухами гранат; хочеться дивитися на фігурки в шовкових штанях, що так граціозно рухаються о цій паркій полудневій порі; мені потрібна Фуонг — моя домівка перемістилася на вісім тисяч миль.
Я повернув до резиденції верховного комісара, де на варті стояли солдати Іноземного легіону в білих кепі і малинових еполетах, перейшов вулицю біля собору і пішов назад уздовж похмурої стіни в’єтнамського сюрте, де, здавалося, тхнуло сечею і несправедливістю. Проте це теж була частина моєї домівки, подібна до темних коридорів на горішньому поверсі, яких ми так боялися в дитинстві. На набережній у книжкових кіосках продавали останні випуски порнографічних журналів «Табу» й «Ілюзія», а поруч, на тротуарі, матроси пили пиво — прекрасна мішень для саморобної бомби. Я подумав про Фуонг, яка, мабуть, зараз торгується з продавцем риби за три квартали звідси, перед тим як піти об одинадцятій в молочне кафе (в ті дні я завжди знав, де вона буває), і Пайл непомітно стерся в моїй пам’яті. Я навіть не розповів про нього Фуонг, коли ми сіли снідати в нашій кімнаті на вулиці Катіна,— вона була в своєму найкращому шовковому платті у квітах, тому що в цей день минуло рівно два роки відтоді, як ми зустрілися в ресторані «Гран монд» у Шолоні.
2
Жоден з нас не заговорив про нього другого ранку після його смерті. Фуонг встала раніш за мене і вже приготувала чай. До мертвих не ревнують, і того ранку мені здавалося, що нам буде легко повернутися до нашого колишнього життя.
— Ти залишишся сьогодні ночувати? — ніби між іншим спитав я Фуонг за сніданком.
— Мені треба буде сходити по речі.
— Там, напевне, поліція,— сказав я.— Краще й мені піти з тобою.
Ото й була вся наша розмова, що мала якесь відношення до Пайла.
Пайл жив у новій віллі неподалік вулиці Дюрантон — однієї з тих міських магістралей, що їх французи постійно ділять на честь своїх генералів — так що вулиця де Голля через три квартали називається вже вулицею Леклерка, а та, в свою чергу, рано чи пізно раптом перейде у вулицю де Латтра. Очевидно, з Європи мала прилетіти якась важлива персона — вздовж дороги, що вела до резиденції верховного комісара, через кожні двадцять ярдів, обличчям до тротуару, вишикувалися поліцейські.
Перед Пайловою оселею на посиланій жорствою доріжці стояло кілька мотоциклів. В’єтнамець-поліцейський перевірив моє кореспондентське посвідчення. Він не дозволив Фуонг зайти в будинок, і я пішов розшукувати фрацузького офіцера. У Пайловій ванній кімнаті Віго мив руки Пайловим милом і витирав їх Пайловим рушником. Рукав його тропічного костюма був у мастилі. «Мастило теж Пайлове»,— подумав я.
— Що нового? — спитав я.
— Його машину ми знайшли в гаражі. В ній зовсім немає бензину. Очевидно, вчора ввечері він брав рикшу чи, може, їздив чужою машиною. А можливо, що бензин вилито.
— Він міг піти й пішки,— сказав я.— Ви ж знаєте американців.
— Адже ваша машина згоріла? — замислено вів далі Віго.— Нової у вас немає?
— Немає.
— А втім, це не так важливо.
— Звичайно.
— Може, ви маєте якісь припущення?
— Скільки завгодно,— сказав я.
— Розкажіть мені.
— Бачите, його могли вбити в’єтмінці. Вони ж у Сайгоні повбивали чимало людей. Його труп знайдено в річці біля мосту Дакоу, а вночі, коли вашої поліції там немає, то — в’єтмінська територія, його могло вбити і в’єтнамське сюрте, — таке теж траплялося. Може, їм не подобались його друзі. Може бути, що його вбили каодаїсти за те, що він був знайомий з генералом Тхе.
— А хіба він був знайомий з ним?
— Так кажуть. Його також міг убити генерал Тхе за те, що він водився з каодаїстами. Можливо, його вбили прибічники хоа-хао за те, що він загравав з генераловими наложницями. А може, його вбито просто з метою пограбування.
— А може, просто з ревнощів,— докинув Віго.
— Можливо, з ним розправилося французьке сюрте,— провадив я далі,— тому, що їм не подобались його зв’язки. А ви справді шукаєте людей, які вбили його?
— Ні, — відповів Віго. — Моя справа подати звіт, от і все. Зрештою, тут війна, а на війні щороку вбивають тисячі людей.
— Мене ви можете виключити з списку. Я не причетний до цієї справи. Не причетний,— повторив я, наче заповідь.
Якщо вже таке людське життя, хай собі воюють, хай любляться, хай убивають один одного,— мене це не обходить. Мої колеги, журналісти, називають себе кореспондентами; я вважаю за краще бути репортером. Я пишу про те, що бачу, і ніколи не втручаюся в те, про що пишу. Навіть своя точка зору — це теж до певної міри втручання.