Выбрать главу

— Ну як справи, тату? — нарешті спитала ввічливо.

Такі запитання звичайно задає жінка після багатьох років подружнього життя.

— Нічого, а в тебе?

Дивлячись на дочку, Уормолд ставав слабкодухим, йому важко було їй в чомусь відмовити, і тому він довго не заводив розмови про покупки. Знав, що Міллі розтринькала свої кишенькові гроші ще два тижні тому — на сережки і статуетку святої Серафіни...

— Мені поставили сьогодні п’ятірку по закону божому та етиці.

— Чудово. А що тебе питали?

— Найкраще я відповіла про відпущення гріхів.

— Я бачив сьогодні вранці доктора Гассельбахера,— сказав Уормолд зненацька.

Міллі ввічливо спитала:

— Гадаю, він добре себе почуває?

Дуенья явно перебрала міри: в католицьких школах пильно дбають про поведінку учнів, але ж усе це розраховано лише на сторонніх. «А я хіба не сторонній?» — сумно подумав Уормолд. Адже він не міг супроводжувати дочку в отой світ палаючих свічок, мережив, свяченої води та побожних поклонів. Іноді йому навіть здавалося, що в нього нема дитини.

— Він прийде поздоровити тебе з днем народження. А потім, може, поїдемо у нічний клуб.

— У нічний клуб? — Дуенья, певне, на мить одвернулась, бо Міллі радісно вигукнула: — О gloria Patri![78]

— Раніше ти завжди казала: «Алілуя».

— То ще в четвертому класі... А в який саме?

— Гадаю, в «Насьйональ».

— А чому не в «Шанхай»?

— Ні в якому разі! Звідки ти знаєш про нього?

— Чого тільки не взнаєш у школі.

Уормолд вів далі:

— Ми ще не надумали, що тобі подарувати, Сімнадцять літ — це не звичайна дата. Можливо...

— Правду кажучи,— почала Міллі,— мені більше нічого не треба...

Уормолд занепокоєно подумав про той величезний пакунок. Мабуть, вона вже купила, що бажала... І все ж наполягав:

— Ну, а все-таки, що б ти хотіла?

— Нічого. Анічогісінько.

— Може, новий купальний костюм? — запропонував він з розпачем у голосі.

— Знаєш, продається одна річ... І ми могли б вважати її й різдвяним подарунком, і за майбутній рік, і ще за рік уперед...

— О господи! Що ж воно таке?

— Зате потім тобі довго-довго не доведеться думати про подарунки.

— Невже ти хочеш «Ягуар»?

— Та ні, зовсім малесенький подаруночок. Не автомобіль. Він служитиме куди довше. І до того ж на ньому можна заощадити бензин.

— Бензин?

— Я сьогодні купила все спорядження — на свої власні кошти.

— Які в тебе кошти? Я ж позичив тобі на святу Серафіну.

— Мені дають у борг.

— Міллі, скільки разів я прохав тебе нічого не брати в борг! Це ж мій борг, а не твій, а мої кошти зменшуються з кожним днем.

— Бідолашний татусь! Нам загрожує банкрутство?

— Ну, сподіваюсь, усе владнається, коли скінчаться заворушення.

— Та вони ж завжди були на Кубі, Якщо нам стане зовсім погано, я піду працювати, еге ж?

— Ким?

— Як Джен Ейр,[79] — гувернанткою.

— А хто тебе візьме?

— Сеньйор Перес.

— Бійся бога, Міллі! У нього ж четверта дружина! Крім того, ти католичка...

— А може, грішники — моя доля.

— Не мели дурниць. Я ж іще не збанкрутував. У всякому разі, не зовсім. Міллі, що ти купила?

— Ходім покажу.

Вони пішли в її спальню. На ліжку лежало сідло, на стіні, в яку вона вбила кілька цвяхів (зламавши при цьому каблучка на своїх найкращих туфлях), висіла вуздечка з мундштуком, канделябри були оповиті віжками, а посеред туалету валявся гарапник.

— А де ж коняка? — спитав він скрушно, ніби чекав, що та ось-ось вийде із ванної.

— У стайні, недалеко від Приміського клубу. Вгадай, як її звуть.

— Звідки я можу знати?

— Серафіна. Хіба ж це не божа воля?

— Що ти, Міллі, я не можу...

— Не треба платити всі гроші враз. Вона — гніда.

— Яке це має значення!

— Вона дуже породиста: від Санта Тереси і Фердінанда Кастільського. І була б удвічі дорожча, якби не пошкодила собі бабку, беручи бар’єр. Нічого страшного, але тепер вона не може брати участі в перегонах.

— Хай вона коштує навіть чверть ціни. Зараз ми не можемо, Міллі.

— Я ж пояснила тобі: не треба зразу платити. Можна сплачувати кілька років.

— Вона здохне, а я все ще платитиму.

— Серафіна досить живуча. Вона протягне довше за автомобіль і навіть за тебе.

— Але, Міллі, тобі ж доведеться щодня їздити до стайні, та й за стійло платити...

— Я вже домовилася з капітаном Сегурою. Він призначив мені найменшу ціну. Навіть ладен прийняти її задарма, та я ж знаю, що ти цього не схочеш.

— А що це за Сегура?

— Начальник поліції з Ведадо.

— Господи, звідки ти його знаєш?

— О, він частенько підвозить мене в своїй машині.

— А мати ігуменя знає про це?

Міллі гордовито відповіла:

— Кожен має право на особисте життя.

— Слухай, Міллі, я не можу дозволити... Доведеться тобі повернути оце... причандалля. — Помовчавши, він сердито додав: — І щоб я більше неї чув про Сегуру!

— Не бійся. Він мене ще й пальцем не торкнувся, тільки співає сумних мексіканських пісень, коли сидить за кермом: про квіти і смерть, та ще одну — про бика.

— Міллі, я забороняю!.. Я про все розповім ігумені, якщо ти не...

Він побачив, що в зеленкуватих оченятах під густими чорними бровами з’явилися сльози. Уормолда охопив розпач: точнісінько так дивилася на нього дружина того жовтневого ранку, коли шість років спільного життя урвалися на півслові. Він спитав:

— Ти що, закохалася в того капітана?

Дві сльозинки скотилися по щічках, сяючи наче збруя, що висіла на стіні.

— Та хай йому абищо. Мені потрібна тільки Серафіна. Вона така струнка, така слухняна... всі кажуть.

— Міллі, донечко, якби я міг...

— Е, я знала, що таке буде. Чула всім своїм серцем. Не помогли й ті дві новени[80], що я прочитала. Я ж так старалася! Навіть не думала про земні справи. Більше не віритиму їм. Ніколи, ніколи!

Голос її відлунював, наче у ворона Едгара По[81]. Хоч сам Уормолд не був віруючий, але не хотів чимось похитнути її віру. Особливо боявся цього тепер. Тому сказав:

— Пробач мені, Міллі...

— Я навіть відстояла дві зайві меси.

Вона звалювала на його плечі своє тяжке розчарування у віковічній ворожбі. Легко сказати, що дитині нічого не варт заплакати, та коли ви — батько, то не можете сприймати це з такою байдужістю, як учителька чи гувернантка. А що, як дитину пойме таке відчуття, ніби світ зовсім змінився, мов обличчя людини в передсмертну мить?..

— Міллі, я обіцяю... якщо в майбутньому році... Знаєш що: залиш у себе оце причандалля...

— Яка користь від нього без коня? Крім того, я вже сказала капітанові Сегурі...

— До дідька капітана Сегуру! Що ти йому сказала?

— Ну... що досить тебе попрохати, і ти подаруєш мені Серафіну... що ти такий хороший! Про молитви я йому нічого не казала.

— Скільки ж вона коштує?

— Триста песо.

— О Міллі, Міллі... — Йому залишалось тільки поступитися.— Ну, а за стайню сплачуватимеш із своїх коштів.

вернуться

78

Слава тобі, господні (лат.).

вернуться

79

Героїня однойменного роману англійської письменниці XIX ст. Шарлотти Бронте.

вернуться

80

Вид молитви.

вернуться

81

«Ворон» — відомий вірш американського письменника XIX ст. Едгара По.