— Ну як справи, тату? — нарешті спитала ввічливо.
Такі запитання звичайно задає жінка після багатьох років подружнього життя.
— Нічого, а в тебе?
Дивлячись на дочку, Уормолд ставав слабкодухим, йому важко було їй в чомусь відмовити, і тому він довго не заводив розмови про покупки. Знав, що Міллі розтринькала свої кишенькові гроші ще два тижні тому — на сережки і статуетку святої Серафіни...
— Мені поставили сьогодні п’ятірку по закону божому та етиці.
— Чудово. А що тебе питали?
— Найкраще я відповіла про відпущення гріхів.
— Я бачив сьогодні вранці доктора Гассельбахера,— сказав Уормолд зненацька.
Міллі ввічливо спитала:
— Гадаю, він добре себе почуває?
Дуенья явно перебрала міри: в католицьких школах пильно дбають про поведінку учнів, але ж усе це розраховано лише на сторонніх. «А я хіба не сторонній?» — сумно подумав Уормолд. Адже він не міг супроводжувати дочку в отой світ палаючих свічок, мережив, свяченої води та побожних поклонів. Іноді йому навіть здавалося, що в нього нема дитини.
— Він прийде поздоровити тебе з днем народження. А потім, може, поїдемо у нічний клуб.
— У нічний клуб? — Дуенья, певне, на мить одвернулась, бо Міллі радісно вигукнула: — О gloria Patri![78]
— Раніше ти завжди казала: «Алілуя».
— То ще в четвертому класі... А в який саме?
— Гадаю, в «Насьйональ».
— А чому не в «Шанхай»?
— Ні в якому разі! Звідки ти знаєш про нього?
— Чого тільки не взнаєш у школі.
Уормолд вів далі:
— Ми ще не надумали, що тобі подарувати, Сімнадцять літ — це не звичайна дата. Можливо...
— Правду кажучи,— почала Міллі,— мені більше нічого не треба...
Уормолд занепокоєно подумав про той величезний пакунок. Мабуть, вона вже купила, що бажала... І все ж наполягав:
— Ну, а все-таки, що б ти хотіла?
— Нічого. Анічогісінько.
— Може, новий купальний костюм? — запропонував він з розпачем у голосі.
— Знаєш, продається одна річ... І ми могли б вважати її й різдвяним подарунком, і за майбутній рік, і ще за рік уперед...
— О господи! Що ж воно таке?
— Зате потім тобі довго-довго не доведеться думати про подарунки.
— Невже ти хочеш «Ягуар»?
— Та ні, зовсім малесенький подаруночок. Не автомобіль. Він служитиме куди довше. І до того ж на ньому можна заощадити бензин.
— Бензин?
— Я сьогодні купила все спорядження — на свої власні кошти.
— Які в тебе кошти? Я ж позичив тобі на святу Серафіну.
— Мені дають у борг.
— Міллі, скільки разів я прохав тебе нічого не брати в борг! Це ж мій борг, а не твій, а мої кошти зменшуються з кожним днем.
— Бідолашний татусь! Нам загрожує банкрутство?
— Ну, сподіваюсь, усе владнається, коли скінчаться заворушення.
— Та вони ж завжди були на Кубі, Якщо нам стане зовсім погано, я піду працювати, еге ж?
— Ким?
— Як Джен Ейр,[79] — гувернанткою.
— А хто тебе візьме?
— Сеньйор Перес.
— Бійся бога, Міллі! У нього ж четверта дружина! Крім того, ти католичка...
— А може, грішники — моя доля.
— Не мели дурниць. Я ж іще не збанкрутував. У всякому разі, не зовсім. Міллі, що ти купила?
— Ходім покажу.
Вони пішли в її спальню. На ліжку лежало сідло, на стіні, в яку вона вбила кілька цвяхів (зламавши при цьому каблучка на своїх найкращих туфлях), висіла вуздечка з мундштуком, канделябри були оповиті віжками, а посеред туалету валявся гарапник.
— А де ж коняка? — спитав він скрушно, ніби чекав, що та ось-ось вийде із ванної.
— У стайні, недалеко від Приміського клубу. Вгадай, як її звуть.
— Звідки я можу знати?
— Серафіна. Хіба ж це не божа воля?
— Що ти, Міллі, я не можу...
— Не треба платити всі гроші враз. Вона — гніда.
— Яке це має значення!
— Вона дуже породиста: від Санта Тереси і Фердінанда Кастільського. І була б удвічі дорожча, якби не пошкодила собі бабку, беручи бар’єр. Нічого страшного, але тепер вона не може брати участі в перегонах.
— Хай вона коштує навіть чверть ціни. Зараз ми не можемо, Міллі.
— Я ж пояснила тобі: не треба зразу платити. Можна сплачувати кілька років.
— Вона здохне, а я все ще платитиму.
— Серафіна досить живуча. Вона протягне довше за автомобіль і навіть за тебе.
— Але, Міллі, тобі ж доведеться щодня їздити до стайні, та й за стійло платити...
— Я вже домовилася з капітаном Сегурою. Він призначив мені найменшу ціну. Навіть ладен прийняти її задарма, та я ж знаю, що ти цього не схочеш.
— А що це за Сегура?
— Начальник поліції з Ведадо.
— Господи, звідки ти його знаєш?
— О, він частенько підвозить мене в своїй машині.
— А мати ігуменя знає про це?
Міллі гордовито відповіла:
— Кожен має право на особисте життя.
— Слухай, Міллі, я не можу дозволити... Доведеться тобі повернути оце... причандалля. — Помовчавши, він сердито додав: — І щоб я більше неї чув про Сегуру!
— Не бійся. Він мене ще й пальцем не торкнувся, тільки співає сумних мексіканських пісень, коли сидить за кермом: про квіти і смерть, та ще одну — про бика.
— Міллі, я забороняю!.. Я про все розповім ігумені, якщо ти не...
Він побачив, що в зеленкуватих оченятах під густими чорними бровами з’явилися сльози. Уормолда охопив розпач: точнісінько так дивилася на нього дружина того жовтневого ранку, коли шість років спільного життя урвалися на півслові. Він спитав:
— Ти що, закохалася в того капітана?
Дві сльозинки скотилися по щічках, сяючи наче збруя, що висіла на стіні.
— Та хай йому абищо. Мені потрібна тільки Серафіна. Вона така струнка, така слухняна... всі кажуть.
— Міллі, донечко, якби я міг...
— Е, я знала, що таке буде. Чула всім своїм серцем. Не помогли й ті дві новени[80], що я прочитала. Я ж так старалася! Навіть не думала про земні справи. Більше не віритиму їм. Ніколи, ніколи!
Голос її відлунював, наче у ворона Едгара По[81]. Хоч сам Уормолд не був віруючий, але не хотів чимось похитнути її віру. Особливо боявся цього тепер. Тому сказав:
— Пробач мені, Міллі...
— Я навіть відстояла дві зайві меси.
Вона звалювала на його плечі своє тяжке розчарування у віковічній ворожбі. Легко сказати, що дитині нічого не варт заплакати, та коли ви — батько, то не можете сприймати це з такою байдужістю, як учителька чи гувернантка. А що, як дитину пойме таке відчуття, ніби світ зовсім змінився, мов обличчя людини в передсмертну мить?..
— Міллі, я обіцяю... якщо в майбутньому році... Знаєш що: залиш у себе оце причандалля...
— Яка користь від нього без коня? Крім того, я вже сказала капітанові Сегурі...
— До дідька капітана Сегуру! Що ти йому сказала?
— Ну... що досить тебе попрохати, і ти подаруєш мені Серафіну... що ти такий хороший! Про молитви я йому нічого не казала.
— Скільки ж вона коштує?
— Триста песо.
— О Міллі, Міллі... — Йому залишалось тільки поступитися.— Ну, а за стайню сплачуватимеш із своїх коштів.