— Звичайно! — Вона цмокнула його у вухо. — З наступного місяця, гаразд?
Обоє добре знали, що цього ніколи не буде.
— От бачиш, мої новени все-таки допомогли, — щебетала Міллі. — Завтра прочитаю ще одну, щоб у тебе покращали справи. Тільки от якому святому...
— Я десь чув, що невдахам пособляє святий Іуда, — сказав Уормолд.
Розділ третій
1
Уормолд частенько мріяв про те, що якось уранці він прокинеться власником великих заощаджень; йому ввижались акції, сертифікати, розкішні дивіденди — все як у тих багатіїв з передмістя Ведадо. Тоді вже вони з Міллі повернуться до Англії, де не буде капітана Сегури, ні отих клятих свистунів. Та мрії його танули, тільки-но він заходив до величезного американського банку в Обіспо. Ступаючи під масивний портал, оздоблений орнаментом із чотиризубого листя конюшини[82], він знов обертався на маленького ділка, заощаджень якого ніколи не вистачить, щоб вивезти Міллі в безпечне місце.
Одержувати гроші в американському банку багато складніше, ніж в англійському. Американські банкіри поважають тільки особисті контакти: касир має удавати, ніби він випадково зустрівся з клієнтом і дуже радий, що йому так пощастило. «Хто б міг подумати,— здається, говорить його підлеслива усмішка,— що я зустріну саме вас, та ще й тут, у банку!» Побазікавши з ним про се, про те, ви боязко простягаєте чек (як це неприємно й надокучливо!), та тільки-но касир погляне на чек, як дзеленчить телефон.
— А, Генрі! — здивовано кричить у трубку, неначе цей дзвінок для нього теж неабиякий сюрприз. — Ну, як ви там? — Він довго слухає «новини» й запопадливо усміхається до вас: нічого, мовляв, не поробиш — справи. — Так, треба визнати, Едіт була вчора справжня красуня,— говорить далі.
Уормолд нетерпляче переступає з ноги на ногу.
— Так, вечірка була чудова... Я?.. О, прекрасно!.. Ну, а чим можу служити вам сьогодні?..
— ........................
— Ну що ви, прошу. Адже ви знаєте, Генрі, ми завжди раді зробити вам послугу... Сто п’ятдесят тисяч доларів на три роки? Та ні, які ж можуть бути труднощі — для такої фірми, як ваша!.. Доведеться тільки погодити з Нью-Йорком, та це дрібниці. Загляньте як-небудь при нагоді й домовтеся з управляючим... Сплачувати помісячно?.. Навіщо, коли справа стосується американської фірми!.. Думаю, погодимося на п’яти відсотках... Тоді оформити двісті тисяч на чотири роки?.. Гаразд, Генрі.
Уормолдів чек, здавалося, тремтів од власної нікчемності. «Триста п’ятдесят доларів» — ця сума, написана на чеку, мала такий самий жалюгідний вигляд, як і всі його ресурси.
— ...Побачимося завтра у місіс Слейтер?.. Гаразд, зіграємо. Тільки з умовою — не виймати козирів з рукава!.. Коли буде відповідь із Нью-Йорка?.. Днів через два, якщо запитаємо телеграфом... Завтра об одинадцятій?.. Як вам зручніше, Генрі, приходьте, і край. Я попереджу управляючого. Він дуже вам зрадіє... Пробачте, що затримав вас, містере Уормолд.
Як завжди, він назвав його на прізвище. «Мабуть, — подумав Уормолд, — зі мною невигідно триматися запанібрата. А може, це тому, що я англієць?»
— Триста п’ятдесят доларів?
Касир зиркнув у книгу і почав лічити банкноти. Раптом знов задзвонив телефон.
— А, місіс Ешворт! Де це ви пропадали?.. В Майямі? Не може бути!..
Місіс Ешворт забрала ще кілька хвилин. Нарешті касир віддав Уормолдові гроші й разом з ними рахунок.
— Ви, здається, прохали тримати вас у курсі?..
У рахунку було підкреслено, що він перебрав п’ятдесят доларів.
— Дуже вам вдячний, — кивнув Уормолд. — Але турбуватися не варт.
— Що ви, банк зовсім не турбується, містере Уормолд. Ви ж самі прохали.
Уормолд подумав: «Еге, якби я перебрав п’ятдесят тисяч, то він, певне, звав би мене Джімом».
2
Сьогодні йому чомусь не хотілось зустрічатися з доктором Гассельбахером за ранковим «дайкірі». Той іноді здавався йому надто легковажним, тому Уормолд замість «Диво-бару» попрямував до «Нечупари Джо». Жоден гаванець не відвідував «Нечупари Джо», бо туди вчащали туристи, але їх ставало щодень менше: президентська диктатура зовсім підупала на силі. Хоча в катівнях хефатури[83] споконвіку робилися темні справи, це мало стосувалося туристів із «Насьйоналя» чи «Севіл-Білтмора»; та коли одного з них убило сліпою кулею в той час, як він фотографував мальовничого жебрака під балконом президентського палацу, той постріл, пролунав похоронним дзвоном по всіх туристських маршрутах, «включаючи прогулянку на пляж Верадеро і по пікантних місцях нічної Гавани». Куля розбила на друзки й апарат потерпілого, що особливо налякало його супутників. Уормолд чув потім, як вони говорили в барі «Насьйоналя»:
— Наскрізь пробило камеру. П’ятсот доларів — собаці під хвіст.
— А його одразу вбило?
— Ще б пак. А лінзи... Скалки порозліталися метрів на п’ятдесят... Осьде! Везу додому, щоб показати містерові Гампельнікеру.
Цього ранку в довжелезній залі бару не було нікого, крім учорашнього елегантного незнайомця в одному кутку та гладкого агента туристської поліції, що пахкав сигарою, в другому. Англієць так захоплено споглядав батарею пляшок, що спершу й не помітив Уормолда.
— Кого я бачу! — раптом вигукнув він. — Містер Уормолд?
Уормолд здивувався, звідки той знає його прізвище: адже він не встиг дати йому фірменої картки.
— Вісімнадцять сортів шотландського віскі, разом із «Чорною етикеткою»! — сказав той. — А пшеничного я навіть не рахував. Чудова картина! Просто-таки чудова... — повторив захоплено. — Ви бачили щось подібне?
— Аякже, бачив. Я колекціоную пробні пляшечки і назбирав уже дев’яносто дев’ять штук.
— Цікаво. А що зараз питимете? «Гейг»?
— Дякую. Я вже замовив собі «дайкірі».
— Терпіти не можу цієї бурди.
— Ви вже надумали, який пилосос купити? — спитав Уормолд, щоб якось підтримати розмову.
— Пилосос?!
— Так, так, електропилосос. Я ними торгую.
— Ах, пилосос... Ха-ха! К бісу той мотлох. Давайте краще випнемо шотландського.
— Я зранку не п’ю міцного.
— Ех ви, південці!
— До чого тут південці?
— Рідка у вас кров, от що. Певне, від сонця. Ви ж народилися в Ніцці?
— А ви звідки знаєте?
— Та дещо чув... Правду кажучи, я давно збирався Поговорити з вами.
— Будь ласка.
— Не тут. Десь в іншому місці. Надто багато всякої шушвалі вештається довкола.
То була неправда. Жодна жива душа не підходила до яскраво освітлених палючим сонцем дверей. Поліцейський з сигарою мирно куняв за своїм столом: не було жодного туриста, який потребував би його допомоги. Уормолд промовив:
— Якщо відносно пилососа, то підемо до крамниці.
— Не треба. Я не хочу, щоб мене там бачили. Бар цілком підхоже місце: зустріли земляка, вирішили посидіти, адже натурально, га?
— Не розумію.
— Ну, ви ж знаєте, як це буває?
— Не знаю.
— Як, ви не вважаєте, що це цілком натурально?
Уормолд підвівся. Поклав на стойку вісімдесят центів і сказав:
— Мені пора до крамниці.
— Чого?
— Я не люблю залишати Лопеса самого.
— А, Лопеса... От про нього я й хочу з вами поговорити.