— Оса без курки не годиться,— пояснив йому доктор Гассельбахер.
Вони поставили машину і пішли пішки. На цьому базарі не було сутенерів: лотерея — серйозну справа, якої ще не торкнувся розтлінний вплив туристів. Раз на тиждень державна установа розподіляла номери, і кожний урядовець отримував квитки відповідно до свого становища. Він платив за них по вісімнадцять доларів, а перепродував по двадцять одному. Якщо мав двадцять квитків, його, щотижневий зиск становив шістдесят доларів. «Щасливі» номери йшли навіть по тридцять. Про таке й не мріяли вуличні рознощики лотереї. Маючи на руках тільки «нещасливі» номери, за які вони платили аж по двадцять три долари, ці бідолахи мусили добре-таки побігати, щоб заробити собі на прожиття. Кожен з них ділив квиток на сто часток по двадцять п’ять центів, розшукував десь на стоянці машину з таким самим номером (а який власник встоїть перед спокусою) або, ризикуючи десятьма сентаво, дзвонив телефоном, номер якого збігався з номером квитка: «Сеньйоро, я продаю лотерейний квиток з таким самим номером, як у вашого телефону».
Уормолд промовив:
— Гляньте, онде тридцять сім і сімдесят два.
— Цього замало,— рішуче відказав доктор Гассельбахер.
Він переглядав списки номерів, що не вважалися «щасливими». Хтозна, могли знайтись і такі люди, для яких оса нічого не значила!..
У темряві, що оточувала базар, зойкнула поліцейська сирена — мимо промчало авто.
На узбіччі сидів чоловік з цифрою на сорочці, мов у каторжанина.
— Кривавий Стерв’ятник,— сказав він.
— Про кого це він? — спитав Уормолд.
— Про капітана Сегуру, звичайно,— відказав доктор Гассельбахер.— Нічогісінько ви не знаєте, сидячи в своїй норі.
— А чому його так звуть?
— Він мастак катувати й калічити людей.
— Катувати?..
— Ні, тут нічого не знайдеш,— сказав Гассельбахер.— Давайте краще поїдемо в Обіспо.
— А чому б не зачекати до ранку?
— Сьогодні ж переддень тиражу. І що у вас за характер, містере Уормолд? Оса й курка самі лізуть вам до рук, а ви... Кожен повинен сам здобувати своє щастя.
Вони знову сіли в машину і поїхали в Обіспо.
— А цей капітан Сегура...— почав Уормолд.
— Ну?
— Та ні, нічого.
Була вже одинадцята, коли вони розшукали квиток, потрібний докторові Гассельбахеру. Оскільки крамничка, де його продавали, була вже зачинена, їм не лишалося нічого іншого, як знову вихилити по чарчині.
— Де у вас побачення?
— В «Севіл-Білтмррі».
— Ну що ж, там теж непогано.
— А може, краще в «Диво-барі»?..
— Ні, ні. Зміна місця ніколи не вадить. Якщо людина не може змінити бару, значить, вона зовсім постаріла.
Майже навпомацки вони дісталися стойки бару «Севіл-Білтмор». У темряві ледь видно було відвідувачів, які мовчки похнюпились над своїми склянками, наче парашутисти перед стрибком. Тільки невичерпний оптимізм доктора Гассельбахера міг встояти перед таким освітленням.
— Ви ж іще не виграли,— прошепотів Уормолд, намагаючись його вгамувати, й одразу ж чиясь голова незадоволено повернулась у їх бік.
— Сьогодні я виграв,— голосно відповів доктор Гассельбахер.— Завтра я можу й програти, а сьогодні ніхто не позбавить мене перемоги. Сто сорок тисяч доларів! Шкода, що я вже старий для кохання. Я міг би ощасливити будь-яку красуню, подарувавши їй намисто з рубінів. А так — просто не знаю, куди подіти гроші. Віддати на лікарню?..
— Пробачте,— почувся у темряві чийсь шепіт,— невже цей тип і справді виграв сто сорок тисяч?
— Так, добродію, я виграв їх,— рішуче заявив доктор Гассельбахер, перше ніж Уормолд розкрив рота.— Я виграв їх, і це так само реально, як і те, що ви існуєте, мій невидимий друже. Адже ви не існували б, якби я не вірив, що ви існуєте. Отак і ці долари. Ви існуєте лише тому, що я вірю в це.
— Що значить — я не існував би?
— Ви існуєте лише в моїй свідомості, друже. Якби я вийшов з цієї кімнати...
— Та ви з глузду з’їхали!
— Тоді доведіть, що ви існуєте.
— Як це так — «доведіть»? Я напевне існую. У мене прибуткова посередницька контора в Майямі, жінка, двоє дітей... Я прилетів сюди на «Дельті» і от п’ю віскі... Хіба це не так? — У голосі чулися п’яні сльози.
— Бідолаха,— мовив доктор Гассельбахер,— ви заслуговуєте на творця з більшою уявою, ніж у мене. Невже я не міг придумати чогось кращого за вашу контору в Майямі? Треба було вдатися до фантазії... зробити ваше ім’я хоч трохи незвичайнішим.
— А що в ньому поганого?
«Парашутисти» обабіч стойки завмерли від обурення! не слід нервуватися перед стрибком.
— Але, трохи помізкувавши, я зроблю його ще кращим.
— Спитайте-но першого-ліпшого в Майямі, хто такий Гаррі Моргай.
— Ні, це я таки погано придумав. Ось я зараз вийду і знищу вас, а потім повернуся з вашим поліпшеним варіантом.
— Тобто як це — «з варіантом»?
— Розумієте, якби вас сотворив мій друг, містер Уормолд, то вам, мабуть, більше пощастило б. Він дав би вам оксфордську освіту, якесь гучне ім’я... ну, скажімо, Пенніфезер...
— Що це за «Пенніфезер»? Ви просто п’яні!
— Ну звісно. А пияцтво, знаєте, вбиває фантазію. Ось чому я вас так погано придумав. Майямі, посередницька контора, політ на «Дельті». Пенніфезер обов’язково прилетів би з Європи і пив би свій національний напій — рожевий джин.
— Я п’ю шотландське віскі й нічого іншого мені не треба.
— Це вам тільки так здається. Точніше, то я уявив собі, що ви п’єте шотландське віскі. Та зараз ми все це змінимо,— весело сказав доктор Гассельбахер.— Ось я вийду на хвилинку в хол і поміркую, як вас поліпшити.
— Я не дозволю робити з себе посміховисько,— злякано мовив незнайомий.
Доктор Гассельбахер допив віскі, поклав на стойку долар і поважно підвівся.
— Ви ще подякуєте мені за це,— заявив він.— Що б нам таке придумати?.. Покладіться на мене й містера Уормолда. Ну, ким би вам хотілося стати — художником, поетом чи, може, авантюристом або шпигуном? — Гассельбахер чемно вклонився схвильованій тіні,— Даруйте ласкаво за посередницьку контору.
Незнайомий з розпачем пробелькотав:
— Він або п’яний, або дурний.
Та «парашутисти» мовчали.
Уормолд сказав:
— Ну, прощавайте, Гассельбахере. Я запізнююсь.
— Тоді, містере Уормолд, я проводжу вас і поясню, що це я вас затримав. Я певен, ваш друг зрозуміє, коли дізнається, як мені сьогодні пощастило.
— Не треба. Це зовсім зайве,— заперечив Уормолд.
Він знав, що Готорн зробить з цього свої висновки. Навіть розумний Готорн, якби такий існував, був би нещастям, а підозріливий Готорн... Уормолда аж пересмикнуло від цієї думки.
Він рушив до ліфта, та доктор Гассельбахер теж поплентався за ним. Не звернувши уваги на червоний сигнал і застереження «Обережно, східці!», Гассельбахер спіткнувся.
— Ой, я звихнув собі ногу!
— Ідіть додому, Гассельбахере! — у розпачі благав Уормолд.
Він зайшов у кабіну, та Гассельбахер спритно вскочив слідом за ним.
— Гроші зціляють усе,— заявив він.— Давно вже я так не розважався.
— Шостий поверх,— сказав Уормолд.— Я хочу побути на самоті, Гассельбахере...
— Чого?.. О, вибачайте, гикавка напала.
— У мене побачення.
— А вона гарна? Я поділюся з вами виграшем, щоб вам було на що розважатись.
— Яка там «вона»! Просто ділове побачення.
— Таємне?
— Я ж вам казав.
— Які можуть бути таємниці навколо пилососів, містере Уормолд?