— Нове агентство,— пояснив Уормолд.
— Шостий поверх,— оголосив ліфтер.
Уормолд ішов попереду: голова в нього була ясніша, ніж у Гассельбахера. Номери, немов камери у в’язниці, тяглися вздовж усіх чотирьох боків прямокутної галереї; внизу, в бельетажі, вилискували дві лисини. Він пошкутильгав до сходів. Доктор Гассельбахер, кульгаючи, поплентався за ним, та Уормолд був досвідченіший кривий.
— Містере Уормолд! — гукав Гассельбахер.— Я залюбки покладу сто тисяч...
Уормолд був уже внизу, а він ще тільки ступив на перший східець.
Номер 510 був поруч зі сходами. Уормолд одімкнув двері. Невеличка настільна лампа освітлювала порожню вітальню. Уормолд тихенько причинив двері, — доктор Гассельбахер ще був на сходах. Він постояв і почув, як той, гикаючи, прошкутильгав повз двері. Уормолд подумав: «Я і справді мов той шпигун! Це ж казна-що! Як я поясню Гассельбахерові завтра вранці?»
Він ступнув у напрямку спальні, потім повернув назад. Не чіпай собаки, коли той спить! Якщо він потрібний Готорнові, хай Готорн сам розшукує його. Але цікавість перемогла: він таки оглянув кімнату.
На столі лежало дві книжки — два однаковісіньких примірники «Шекспіра для дітей» Лема. На аркушику з блокнота були якісь записи: очевидно, Готорн готувався до зустрічі з ним. «1. Платня. 2. Витрати. 3. Зв’язок. 4. Чарлз Лем. 5. Чорнило». Він хотів був узяти Лема, коли почув:
— Руки вгору! Arriba los manos!
— Las manos,— поправив Уормолд. Зітхнув з полегкістю, побачивши Готорна.
— А, це ви,— сказав той.
— Я трохи спізнився. Вибачайте. Ми гуляли з Гассельбахером.
Готорн був у шовковій піжамі з монограмою на кишеньці. Вигляд мав королівський. Він пояснив:
— Я спав, коли чую: хтось ходить.— Можна було повірити, що його застукали зненацька, бо жаргон кудись зник, наче Готорн забув про нього, надягаючи піжаму.— Ви що, чіпали Лема? — запитав він докірливо тоном проповідника з Армії Спасіння.
— Пробачте. Я тільки хотів подивитися.
— Ну, гаразд. Це свідчить, що у вас є хист.
— Ви, мабуть, дуже любите Лема?
— Один примірник для вас.
— Та я його вже читав колись, і він мені не подобається.
— То не для читання. Хіба ви не чули про книжковий код?
— Правду кажучи, ні.
— Ось я покажу вам, як це робиться. Один примірник лишається у мене. Доповідаючи мені, ви маєте вказати сторінку і рядок, з якого починаєте шифрування. Звичайно, такий код простіше розгадати, ніж механічний, але й це завдасть клопоту всіляким там гассельбахерам.
— Я дуже прохав би вас не чіпати Гассельбахера!
— Коли у вас буде власна контора і цілковита конспірація: сейф з секретним замком, радіопередавач, досвідчений персонал і все таке інше,— тоді ми відмовимось од примітивного коду. Одначе тільки досвідчений криптолог зміг би розгадати такий шифр, не знаючи назви книжки і року видання.
— А чому ви обрали саме Лема?
— Бо це єдина книжка, яку я знайшов у двох примірниках, не рахуючи «Хатини дядька Тома». Я дуже поспішав і мусив купити те, що навернулося на очі в кінгстонській книгарні. Правда, там була ще «Засвічена лампа. Порадник до вечірніх молитов», але я вирішив, що вона буде ненатуральною для вас: адже ви невіруючий.
— А так.
— Я також привіз вам чорнило. У вас є електричний чайник?
— Є. А що?
— Знадобиться, щоб розпечатувати листи. Наші люди мусять бути у всеозброєнні.
— А навіщо чорнило? У мене його вдосталь дома.
— Ні, це симпатичне чорнило — на випадок, коли вам доведеться що-небудь посилати звичайною поштою. Сподіваюсь, у вашої доньки є гачок для плетіння?
— Вона не плете.
— Тоді доведеться придбати. Найкраще — пластмасовий. Стальні залишають сліди.
— На чому?
— На конвертах, що ви будете розпечатувати.
— А на який біс мені їх розпечатувати?
— Ну, може доведеться переглянути пошту доктора Гассельбахера. Звичайно, ви заведете собі агента на пошті.
— Я категорично відмовляюсь...
— Не бунтуйте. Я вже запитав про нього Лондон. Коли ми як слід перевіримо його, тоді побачимо, що робити з його листуванням. До речі, коли у вас не буде чорнила, використовуйте пташиний послід... Я не дуже швидко говорю?
— Я ж навіть іще не сказав, чи згоден...
— Лондон дає вам сто п’ятдесят доларів на місяць і ще сто п’ятдесят на службові видатки, про які доведеться звітувати: оплата агентури й таке інше. Додаткові витрати — лише за спеціальним дозволом.
— Стривайте...
— Від прибуткового податку вас звільняють,— лукаво підморгнув Готорн. Це ніяк не пасувало до його королівської монограми.
— Дайте мені час подумати...
— Ваш шифр п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять.— Він гордо додав:— П’ятдесят дев’ять тисяч двісті — це, звичайно, я. Ви будете нумерувати своїх агентів п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, дріб один і так далі. Зрозуміло?
— Я взагалі не розумію, чим зможу стати вам у пригоді.
— Ви англієць, еге ж? — швидко спитав Готорн.
— Так, англієць.
— І ви не хочете служити своїй батьківщині?
— Я цього не кажу. Та пилососи забирають у мене надто багато часу.
— Пилососи — чудове прикриття,— зауважив Готорн.— Ваша професія цілком натуральна.
— Так я ж справді торгую пилососами.
— Ну, а тепер,— рішуче сказав Готорн,— перейдемо до Лема...
2
— Міллі, чому ти не їси каші?
— Я більше не їстиму каші.
— А чому це ти поклала в каву лише одну грудочку цукру? Чи не збираєшся ти часом худнути?
— Ні.
— Може, в тебе покаянний піст?
— Ні.
— Ти ж помреш з голоду до обіду.
— Я врахувала це. Доведеться налягти на картоплю.
— Міллі, що з тобою діється?
— Я вирішила економити. Нараз у нічній тиші я зрозуміла, скільки тобі доводиться витрачати на мене. Я навіть чула голос, хоч не наважилася спитати, хто то, боячись почути: «Твій господь». У мене ж якраз такий вік.
— Який вік?
— Коли чують голоси. Мені навіть більше, ніж було святій Тересі, коли вона пішла в монастир.
— Слухай, Міллі, невже ти надумала...
— Ну що ти. Мені здається, капітан Сегура має рацію. Він каже, що я зліплена не з того тіста.
— Міллі, а ти знаєш, як люди звуть твого капітана Сегуру?
— Знаю. Кривавий Стерв’ятник. Він допитує арештантів.
— І він сам тобі про це розказував?
— Ну, зі мною він як те ягня, але в нього портсигар з людської шкіри. Він твердить, що то сап’ян... наче я ніколи не бачила сап’яну.
— Міллі, ти повинна припинити це знайомство.
— Я так і зроблю, але спершу мені треба залагодити справу з стайнею. Ага, знов згадала про голос...
— Що він ще казав, той голос?
— Він сказав,— і серед ночі це було наче одкровення господнє: «Ти взяла на себе важкий тягар, дитя моє. А як відносно Приміського клубу?»
— А до чого тут Приміський клуб?
— Це єдине місце, де я могла б навчатися верхової їзди. Та ми ж не члени клубу... Яка мені радість з того, що кобила стоятиме у стійлі? Капітан Сегура, звісно, член клубу, та ти ж не схочеш, щоб я від нього залежала. От я й подумала, що коли менше їстиму, то допоможу тобі скоротити витрати...