— Навіщо це?
— Тоді ти зміг би придбати сімейний квиток. Запишеш мене Серафіною. Це звучить краще, ніж Міллі.
Уормолд визнав, що в цьому є здоровий глузд; один лише Готорн належав до жорстокого й незрозумілого світу дитинства.
Інтерлюдія в Лондоні
Над дверима однієї з кімнат підземного поверху велетенського залізобетонного будинку, що височів неподалік од Майда-Вейл, спалахнула зелена лампочка. Готорн зайшов до кабінету. Вся його елегантність лишилася на берегах Карібського моря. Тепер, не маючи потреби замилювати комусь очі, він був у далеко не новому сірому костюмі і немовби являв собою сіру частку січневого Лондона.
Шеф сидів за письмовим столом, на якому під зеленим мармуровим пресом лежав один-єдиний аркушик паперу. Біля чорного телефону стояла недопита склянка молока і пляшечка з якимись сірими таблетками, тут же валялася пачка туалетного паперу. Поруч був червоний телефон — для секретних розмов. Чорний піджак шефа, чорний галстук і чорний монокль в лівому оці надавали йому вигляду трунаря, а весь цей підземний кабінет скидався на склеп, мавзолей чи домовину.
— Кликали, сер?
— На кілька слів, Готорне. Всього на кілька слів.— Здалося, це заговорив факельник, що звільнився нарешті від своїх похоронних справ.— Коли ви приїхали?
— Тиждень тому, сер. У п’ятницю вилітаю на Ямайку.
— Все гаразд?
— Можна вважати, що Карібське море — наше, сер.
— А Мартініка?
— Там не виникає труднощів. Адже, як вам відомо, в Форт де Франс ми працюємо разом з Deuxiéme Bureau[84].
— Однак у певних межах?
— Звичайно, лише в певних межах. З Гаїті справа була складніша, та п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб два уже почав діяти. Я трохи був сумнівався щодо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять...
— Дріб п’ять?
— Наш резидент у Гавані. Особливого вибору там не було, і спочатку мені здавалося, що він не хоче співробітничати. Впертий суб’єкт.
— Такі згодом добре працюють.
— Так, сер. Мене трохи турбують його зв’язки... Є там один німець, Гассельбахер. Перевірка поки що нічого не дала... Діло в Гавані розгортається. Коли я вилітав із Кінгстона, то отримав звідти заявку на затвердження додаткових витрат.
— Це добра прикмета.
— Так, сер.
— Свідчить про те, що фантазія працює.
— Еге ж. Він хоче вступити до Приміського клубу. Це першорядне джерело політичної та економічної інформації. І хоча вступний внесок там дуже високий, я дав згоду.
— І добре зробили. А як з інформацією?
— Правду кажучи, її ще немає, але йому треба дати час для налагодження контактів. Може, я трохи перебрав міри з вимогами про конспірацію.
— Ні, не перебрали. Нічого пускати машину, щоб вона зразу ж вибухнула.
— Мушу сказати, що у нього досить вигідне становище. Хороші ділові зв’язки... навіть з міністрами.
— Ага,— мовив шеф. Він вийняв з ока свій чорний монокль і став протирати його туалетним папером. Та око за склом теж було скляне — ясно-блакитне, наче в ляльки, що говорить «мама».— Чим же він займається?
— Е-е... він імпортує. Різні там прилади й таке інше...
Задля власної кар’єри краще вербувати агентів з солідним становищем. Дрібні деталі про крамничку на вулиці Лампарілья навряд чи досягнуть коли-небудь цього підземного кабінету.
— А чому ж він досі не член клубу?
— Та, знаєте, останні роки він жив майже відлюдником. Сімейні незгоди, сер.
— Сподіваюся, він не бабій?
— Ні, що ви. Його покинула жінка. Втекла а американцем.
— А він не проти американців? Гавана для цього не місце. Нам треба співробітничати з американцями... Звичайно, в певних межах.
— Ні, він не такий. Це розумна й порядна людина. Цілком спокійно поставився до розлучення й виховує дитину в католицькій школі, згідно з бажанням дружини. Мені казали, що він посилає їй вітальні телеграми на різдво. Я певен, що всі його інформації будуть правдиві.
— А знаєте, Готорне, щодо дитини — це досить зворушливо. Гаразд, поквапте його, треба побачити, на що він здатний. Коли він і справді такий, як ви розповідаєте, то скоро, можливо, ми дамо йому штат. Гавана стане тоді нашою опорною базою. А як ви підтримуєте з ним зв’язок?
— Ми умовилися, що він раз на тиждень у двох примірниках надсилатиме повідомлення дипломатичною поштою в Кінгстоні. Один я залишаю собі, другий пересилаю в Лондон. Я дав йому також книжковий код для телеграм. Він зможе посилати їх через консульство.
— Вони будуть незадоволені.
— Я сказав, що це тимчасово.
— Якщо він добре себе зарекомендує, ми дамо йому радіозв’язок. Сподіваюся, він може розширити штат своєї контори?
— О, звичайно. Хоча... в нього не дуже-то велика контора. Старосвітська фірма, сер. Ви ж знаєте отих купців старої закваски...
— Знаю, Готорне. Обшарпані столи, кілька службовців, тіснота. Допотопні арифмометри. Секретарка, що служить фірмі ось уже сорок років...
Готорн зітхнув з полегкістю: шеф сам відповідав на свої запитання. Якщо навіть особиста справа Уормолда потрапить йому до рук, до його свідомості навряд чи дійде те, що там написано. Малесенька крамниця пилососів безнадійно потонула в шефовій бурхливій фантазії. Агент п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять був затверджений.
— Така вже натура цієї людини,— просторікував шеф, наче не Готорн, а він сам побував на вулиці Лампарілья.— Лічить кожне пенні, а ставить на карту фунти. Ось чому він ніколи не був членом Приміського клубу... Розлучення тут ні до чого. Ви романтик, Готорне. Звичайно, були в його житті й жінки, але я певен, що вони ніколи не важили для нього стільки, як справи. Секрет раціонального використання агента — в докладному розумінні його. Наш резидент у Гавані — це, сказати б, продукт епохи Кіплінга. «Будь сам собою, знаючись з царями...» Чи як воно там? «Зостанься чесним, знаючись з людьми». Я певен, що в його заляпаному чорнилом столі ще й досі зберігається засмальцьований блокнот, куди він записував свої перші грошові витрати — дюжина гумок, шість пачок пер і так далі.
— В той час, певне, вже були самописки.
Шеф зітхнув і вставив монокль. Його скляне око знову сховалося при найменшому натяку на опозицію.
— Справа не в деталях, Готорне,— сердито буркнув він.— Але коли хочете тримати його в руках, обов’язково розшукайте його блокнот. Я кажу в переносному розумінні.
— Слухаю, сер.
— Ваше припущення про те, що він став відлюдником через жінку, в корені неправильне. Такий чоловік поводиться зовсім інакше. Він нізащо не розкриє вам серця. Якби ваше припущення відповідало дійсності, тоді чому ж він не став членом клубу ще до смерті дружини?
— Та вона ж його кинула.
— Кинула? Ви певні?
— Цілком.
— Значить, вона не знайшла отого блокнота — не зрозуміла його. Знайдіть його ви, і він — ваш... Пробачте, про що ми говорили?
— Про незручність його контори, сер. Йому буде нелегко збільшити штат.
— Ми звільнимо старих службовців. Переведемо на пенсію стареньку секретарку...
— Та... бачите...
— Звичайно, це ще тільки припущення, Готорне. Може, він нам зовсім не підійде. Чудова порода оті старі негоціанти, але здебільшого майже нічого не бачать, крім своїх рахунків, і розвідці від них мало користі. Подивимося, що принесуть нам його перші повідомлення, та краще передбачити все заздалегідь. Зверніться до міс Дженкінсон, чи нема у неї в секретаріаті кого-небудь, хто знав би іспанську мову...
Ліфт швидко минав поверх за поверхом, і Готорн почував себе наче в ракеті. Західна Європа... Близький Схід... Латинська Америка... Шафи з картотеками височіли над міс Дженкінсон, мов колони храму над оракулом. Тільки її одну звали на прізвище. Всіх інших з метою якоїсь безглуздої конспірації кликали на ймення. Коли ввійшов Готорн, міс Дженкінсон диктувала секретарці: