Перше ніж узятися до шифровки, він підшукав собі ще двох агентів — інженера Сіфуентеса та професора Луїса Санчеса. Професор — хоч яких би він був наук — здавався непоганим кандидатом для збирання економічної інформації; інженер забезпечить технічну, а містер Паркмен — політичну. Поклавши перед собою Лема, Уормолд обрав рядок «Хай все, що станеться, буде радісне» і почав шифрувати: «№ 1 від 25 січня починається параграф А завербував свого прикажчика і дав йому шифр 59200/5/1 крапка починається параграф Б перевірте будь ласка таких осіб...»
Уся ця морока з параграфами здавалась Уормолдові марнуванням часу і грошей, та Готорн пояснив йому, що це необхідна шпигунська процедура; точнісінько так само Міллі, граючись у торгівлю, завжди вимагала, щоб усе загортати в папір, навіть найменші намистинки.
«...Починається параграф В економічний звіт надсилаю найближчим часом дипломатичною поштою...»
Тепер йому лишалося тільки чекати відповіді й готувати економічний звіт. Це його неабияк непокоїло. Невдовзі Лопес дістав перше завдання: купити всі офіційні довідники про виробництво цукру й тютюну. Сам Уормолд цілими днями читав місцеві газети, вишукуючи в них те, що могли б повідомити професор та інженер: навряд щоб у Кінгстоні або в Лондоні вивчали гаванські газети. Несподівано перед ним відкрився новий світ; мабуть, раніше він занадто покладався на «Нью-Йорк таймс» та «Нью-Йорк геральд трібюн» і не знав усього, що діється на землі. За рогом коло «Диво-бару» зарізали дівчину. «Жертва кохання»,— сповіщав репортер. У Гавані безліч жертв. Якийсь чоловік, за одну ніч програвши весь свій достаток у «Тропікані», видерся на естраду, обняв чорношкіру співачку, а потім заїхав машиною в море і потонув. Інший холоднокровно задушив себе підтяжками. Траплялися й чудеса: десь якась свята заплакала солоними слізьми, ще десь перед образом пречистої діви Гваделупської цілий тиждень — від п’ятниці до п’ятниці, — не згасаючи, горіла свічка. В цій мішанині насильства, пристрастей і кохання не було тільки жертв капітана Сегури — вони страждали і вмирали, не сподобившись уваги преси.
З економічним звітом було багато мороки: Уормолд друкував лише двома пальцями й не вмів поводитися з важелями друкарської машинки. До того ж треба було змінювати цифри офіційної статистики (а раптом комусь у центрі спаде на думку звірити їх!), і Уормолд часто забував, як саме він змінив ту чи іншу цифру. Арифметика завжди була його вразливим місцем.
Через тиждень він почав турбуватися, що немає відповіді. Невже Готорн щось пронюхав? Та незабаром Уормолд зітхнув з полегкістю: його викликали в консульство, де похмурий секретар вручив йому засургучований пакет, адресований чомусь «Містерові Люку Пенні». Всередині він знайшов ще один конверт з написом: «Генрі Лідбеттеру. Управління цивільних науково-дослідних робіт», а в ньому — третій, на якому стояла цифра 59200/5. Там була його платня за три місяці і гроші на непередбачені витрати. Все це Уормолд відніс у банк на Обіспо.
— Покласти на поточний рахунок фірми, містере Уормолд?
— Ні, на мій особистий.
Касир лічив гроші, а Уормолдові здавалося, ніби він вчинив крадіжку.
Розділ другий
1
Минуло десять днів, а відповіді все не було. Уормолд не міг навіть надіслати економічний звіт, поки не був перевірений і затверджений неіснуючий агент, що «складав» його. А тут іще настав час об’їжджати роздрібні точки фірми в Матансасі, Сьєнфуегосі, Санта-Кларі і Сантьяго. Він щороку відвідував ці міста в своєму старенькому «гілмені».
Перед від’їздом він послав Готорнові телеграму: «Під виглядом перевірки місцевих продавців пилососів збираюся вивчити можливості вербування агентів у порту Матансас промисловому центрі Санта-Клара військово-морській базі Сьенфуегос і повстанському кублі Сантьяго крапка приблизні витрати на подорож п’ятдесят доларів на добу». Він поцілував Міллі, взяв з неї обіцянку не їздити за його відсутності з капітаном Сегурою і з гуркотом покотив до «Диво-бару», щоб випити на прощання з доктором Гассельбахером.
2
Раз на рік — завжди під час подорожі по провінції — Уормолд надсилав листа молодшій сестрі в Нортгемптон. (Можливо, цей лист до Мері хоч ненадовго заспокоював його тугу за Міллі). У конверт він щоразу вкладав найновіші кубинські марки для небожа. Хлопчик почав збирати їх з шести років; час так швидко спливав, а Уормолдові й на думку не спадало, що йому вже сімнадцять і він, мабуть, давно вже закинув свою колекцію. Принаймні став уже занадто дорослий для тієї записки, в яку Уормолд загорнув марки: вона була б досить наївна навіть для Міллі, а небіж був старший од неї на кілька років.
«Дорогий Марку,— писав Уормолд,— ось кілька марок для твоєї колекції. Вона вже, мабуть, дуже велика. Боюся тільки, що ці марки не досить цікаві. Хотілося б, щоб вони теж були з пташками, звірами чи метеликами, як оті гватемальські, що ти мені колись показував. Твій дядечко.
Сестрі він писав докладніше:
«Сиджу на березі бухти Сьєнфуегос при температурі понад дев’яносто градусів [89], хоч сонце вже з годину як зайшло. В кіно бачив Мерілін Монро[90], а в гавані стоїть корабель „Хуан Бельмонте“. (Пам’ятаєш ту зиму в Мадріді, коли ми ходили на бій биків?) Старший механік — а я думаю, що то він, — сидить за сусіднім столиком і п’є іспанський коньяк. Після цього він, мабуть, піде в кіно — більше тут нічого робити. Це, певне, найспокійніший порт у світі. Тут усього-на-всього одна рожево-жовта вулиця, кілька шинків, висока труба цукроварні, а в морі — „Хуан Бельмонте“. Дуже б мені хотілося забрати Міллі й майнути на ньому кудись, та як це зробити... Пилососи купують погано — в цей неспокійний час рідко коли буває електрика. Учора ввечері в Матансасі тричі гасло світло — перший раз, коли я сидів у ванні. Які дурниці я тобі пишу, правда ж?..
Не думай, що мені тут погано. Довкола багато цікавого. Навіть не хочеться повертатися додому, в Англію. Старший механік сидить з дівчиною (мабуть, він скрізь має дівчат), вливає їй коньяк просто в горлянку, точнісінько так, як ти даєш кішці ліки. Як тут гарно о цій призахідній порі: весь обрій сяє злотом, а над свинцево-сірими жмурами моря — темні плями птахів. На бульварі височить пам’ятник. Удень він скидається на королеву Вікторію, а зараз — на якесь безформне громаддя, що випромінює таємниче сяйво. Чистильники вже сховали свої щітки під крісла поміж рожевими колонами; коли чистиш черевики, сидиш високо над тротуаром, наче на бібліотечній драбинці, а ноги твої спираються на спини двох морських коників із бронзи, — їх, очевидно, завіз сюди якийсь фінікієць. Чому мені так тоскно? Чому так тягне на батьківщину? Мабуть, тому, що я відклав трохи грошей і треба тільки зважитись назавжди покинути цю країну. Не знаю, чи зможе Міллі витримати навчання на яких-небудь секретарських курсах у похмурому кварталі північного Лондона.
Як ся має тітка Аліса? І досі затуляє вуха воском? А як там дядько Едвард? Чи, може, він уже помер? Я вже досяг того віку, коли родичі вмирають непомітно».
Він оплатив рахунок і про всяк випадок спитав у офіціанта прізвище старшого механіка: після повернення додому можна буде послати в Лондон кілька нових імен, щоб якось виправдати дорожні витрати.