— Що ви тут робите?
— Прийшов по речі Фуонг. Ваші поліцейські не пускають її.
— Ну що ж, ходім пошукаємо її речі.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, Віго.
Пайл займав дві кімнати, кухню і ванну. Ми пройшли в спальню. Я знав, де Фуонг могла тримати свою корзинку — під ліжком. Удвох з Віго ми витягли її звідти; там були її книжки з малюнками. Я вийняв із шафи її одяг: дві святкових кофти, штани. Здавалось, їм тут не місце і вони висять у цій шафі всього кілька годин, та й попали сюди ненароком, як іноді метелик залітає до кімнати. В шухляді комода я знайшов її маленькі трикутні трусики і колекцію шарфів. В корзинку майже нічого було класти, речей було менше, ніж у нас беруть з собою, коли в неділю їдуть відпочивати за місто.
У другій кімнаті висіла фотокартка — вона з Пайлом. Вони сфотографувалися в ботанічному саду, поряд з великим кам’яним драконом. Вона тримала на повідку Пайлового собаку — чорного чау з чорним язиком. Він був аж надто чорний, той собака. Я поклав фотографію в корзинку.
— А що сталося з собакою? — запитав я.
— Тут його немає. Можливо, він брав його з собою.
— Якщо собака повернеться, ви можете дослідити землю на його лапах.
— Я не Лекок і навіть не Мегре [18], а до того ж тепер війна.
Я підійшов до книжкової шафи і проглянув книжки, що стояли в два ряди,— Пайлову бібліотечку. «Наступ червоного Китаю», «Виклик демократії», «Роль Заходу»,— мабуть, повна збірка творів Йорка Гардінга,— а також сила звітів конгресу, в’єтнамський розмовник, історія війни на Філіппінах, томик Шекспіра. Що ж він читав для розваги? Книжки для легкого читання я знайшов на другій полиці: кишенькове видання Томаса Вулфа, якусь дивну антологію під назвою «Тріумф життя» і збірку віршів американських поетів. Там же стояла книжечка шахових задач. Не так багато для відпочинку після робочого дня, але, зрештою, він мав ще й Фуонг. За антологію була засунута книжка в паперовій обкладинці під назвою «Фізіологія шлюбу». Очевидно, і статеве життя він вивчав так, як вивчав Схід: із книжок. А паролем до цього життя було слово «шлюб». Пайл вважав, що в житті скрізь мають бути міцні зв’язки.
На письмовому столі не було нічого.
— Добре ви тут почистили! — промовив я.
— A-а...— сказав Віго.— Я мусив зробити це за дорученням американської місії. Ви ж знаєте, як поширюються чутки. Квартиру могли пограбувати. Мені довелось опечатати всі папери.— Він сказав це серйозно, без тіні усмішки.
— Знайшли що-небудь компрометуюче?
— Ми не можемо дозволити собі знайти що-небудь, що компрометувало б наших союзників, — відповів Віго.
— Ви не будете заперечувати, якщо я візьму одну з цих книжок — на згадку?
— Я одвернусь.
Я вибрав книжку Йорка Гардінга «Роль Заходу» і поклав її в корзинку між речами Фуонг.
— Невже ви мені, як другові, не можете нічого розповісти? — спитав Віго.— Це залишиться таємницею. Моя доповідна записка вже готова. Його вбили комуністи. Можливо, це початок кампанії проти американської допомоги. Але, між нами кажучи... Слухайте, що це за розмова на сухе горло! Може, вип’ємо тут, за рогом, по скляночці вермуту?
— Ще ранувато.
— Він нічого не розповідав вам по секрету, коли ви бачили його востаннє?
— Ні.
— А коли це було?
— Учора вранці. Після великого вибуху.
Віго помовчав, щоб моя відповідь дійшла — до мене самого, не до нього: він чесно вів допит.
— Хіба вад не було вдома, коли Пайл заходив до вас учора ввечері?
— Вчора ввечері? Ні, я був удома. Я не знав...
— Вам, можливо, буде потрібна віза на виїзд звідси. Ви ж знаєте, що ми можемо затримати її на невизначений час.
— Невже ви справді думаєте,— спитав я,— що я хочу повернутися на батьківщину?
Віго поглянув у вікно — день був жаркий, безхмарний. Він з сумом промовив:
— Усі хочуть додому.
— Мені тут подобається. Вдома — різні ускладнення.
— Merde![19] — вигукнув Віго.— Сюди принесло американського аташе в економічних питаннях.— Він повторив з сарказмом: — Аташе в економічних питаннях!
— Я краще піду звідси. А то він часом і мене захоче опечатати.
Віго сказав стомленим голосом:
— Бажаю успіху. Зараз він наговорить мені всячини.
Коли я вийшов, аташе стояв коло свого «пакарда», намагаючись розтлумачити щось шоферові. Аташе був уже немолодий, огрядний, з широким задом і обличчям, яке, здавалось, ніколи не потребувало бритви. Він гукнув до мене:.
— Фаулере, ви не можете пояснити цьому клятому шоферові?..
Я пояснив.
— Я ж йому казав те саме, але він завжди придурюється, що не розуміє французької мови.
— Очевидно, справа у вашій вимові.
— Я три роки жив у Парижі. У мене досить добра вимова для цих клятих в’єтнамців.
— Голос демократії,— сказав я.
— Що таке?
— Здається, так називається книжка Йорка Гардінга.
— Не розумію.
Він кинув підозріливий погляд на корзинку, яку я ніс.
— Що це у вас?
— Дві пари білих шовкових штанів, дві шовкові кофти, кілька пар жіночих трусиків — три пари, здається. Всі речі — місцевого виробу. Не з американської допомоги.
— Ви були там? — запитав він.
— Був.
— Чули, що сталося?
— Звичайно.
— Жахлива річ,— сказав він.— Жахлива...
— Посланник, напевне, дуже стурбований?
— Ще б пак. Він зараз у верховного комісара, замовив розмову з президентом.— Він узяв мене під руку і одвів від машини.— Адже ви добре знали молодого Пайла? Ніяк не можу повірити, що з ним таке скоїлося. Я знав його батька. Професор Гарольд Ч! Пайл. Ви, певне, чули про нього.
— Ні..
— Відомий фахівець у галузі підводної ерозії, з світовим ім’ям. Хіба ви не бачили його портрета на обкладинці «Тайм» місяць тому?
— A-а, здається, пригадую. Вивітрена скеля — на задньому плані, а на передньому — окуляри в золотій оправі.
— Це він. Мені довелося складати телеграму його рідним. Просто жахливо. Я любив його, як свого сина.
— Тим рідніший для вас буде його батько.
Він звів на мене свої вологі карі очі.
— Що це з вами? — спитав він.— Як можна таке говорити, коли молода, прекрасна людина...
Пробачте,— сказав я.— Смерть діє на людей по-різному,— Може, він і справді любив Пайла.— То що ви написали в телеграмі?
Він процитував поважно, слово в слово:
— «Сумом повідомляю ваш син загинув смертю хоробрих за справу демократії». Телеграму підписав сам посланник.
— «Смертю хоробрих»? — перепитав я.— А це не зіб’є їх з пантелику? Я маю на увазі його рідних. Адже ж місія економічної допомоги — це звучить якось не по-військовому. Хіба вам дають ордени «Пурпурного серця»?
Він сказав багатозначно, притишивши голос:
— Пайл виконував особливі доручення.
— Ну, ми всі здогадувалися про це.
— Але він сам не казав, ні?
— Ні, що ви,— сказав я, і мені одразу спали на думку слова Віго: «Дуже тихий американець».
— Ви маєте які-небудь підозріння? — спитав аташе.— За що його вбили? І хто?
Раптом я розлютився: мені набридла вся ця зграя з особистими запасами кока-коли, з портативними госпіталями, джипами і зброєю далеко не найновішого зразка. Я сказав:
— Його вбили тому, що він був занадто наївний, аби жити. Він був молодий і дурний — цілковитий невіглас — і вплутався не в свою справу. Він, як і всі ви, не мав уявлення про те, що тут діється, а ви дали йому гроші та книжки Йорка Гардінга про Схід і сказали: «Вперед! Завоюй Схід для демократії!» Він бачив тільки те, що чув на лекціях, а автори книжок і вчителі обдурили його. Коли він бачив труп, то навіть не помічав ран і тільки бубонів: «червона загроза» або «воїн демократії».
18
Лекок, Мегре — агенти розшуку, герої детективних романів французьких письменників Еміля Габоріо та Жоржа Сіменона.