З
У Санта-Кларі його старенький «гілмен» охляв під ним, мов загнаний мул. Щось розладналося в його череві, — лише Міллі могла б розібратися, що саме. В найближчому гаражі сказали, що ремонт забере три дні, і Уормолд вирішив їхати до Сантьяго автобусом. Так було навіть швидше й безпечніше, бо в провінції Орієнте, де в горах хазяйнували повстанці, а в містах та на дорогах — урядові війська, рух був нерегулярний, але автобуси зупиняли рідше, ніж приватні машини.
Він приїхав у Сантьяго ввечері, коли на вулицях було безлюдно й небезпечно: в місті панувала ніким не встановлена комендантська година. Всі крамниці на соборній площі вже зачинено. Якась парочка крадькома шмигонула повз готель. Вечір був вогкий і душний; зелень здавалася чорною і важкою у тьмяному світлі ліхтарів. У готелі його прийняли з підозрою, наче й не сумнівалися, що він агент якоїсь розвідки. Він почував себе самозванцем: адже то був готель для справжніх шпигунів, справжніх поліцейських провокаторів і справжніх повстанських лазутчиків. В убогому барі якийсь п’яний без упину варнякав, зовсім як Гертруда Стайн[91] у своїх романах: «Куба — це Куба, це Куба, це Куба».
Уормолдові дали на вечерю сухий тоненький омлет з якимись дивними плямами і обшарпаними, наче у стародавнього рукопису, краями та кислюче вино. За вечерею він написав листівку докторові Гассельбахеру. Виїжджаючи з Гавани, він завжди посилав Міллі й Гассельбахеру, а іноді навіть і Лопесові дешеві листівки з зображенням дешевих готелів, позначаючи на них хрестиком вікно своєї кімнати — так само, як у детективних романах позначають місце злочину. «Машина зламалась. Усе гаразд. Сподіваюся повернутись у четвер».
О дев’ятій поплентався шукати місцевого представника фірми. Він зовсім забув, які пустельні вулиці Сантьяго поночі. Віконниці на загратованих вікнах замикались, наче в обложеному місті, а будинки оберталися спиною до перехожих. Трохи світліше було поблизу кіно, але й там безлюдно: за законом кінотеатри працювали і ввечері, та ніхто, крім солдатів чи поліцейських, не насмілювався туди йти. В одному з провулків Уормолд побачив військовий патруль.
Разом зі своїм підопічним Уормолд сидів у маленькій задушливій вітальні. Навстіж розчинені двері вели в патіо[92], де росла пальма й стояла чавунна водопровідна колонка, але й там було так само душно, як і в кімнаті. Вони сиділи один проти одного в кріслах-качалках, погойдуючись туди й сюди і таким чином хоч трохи сколихуючи повітря.
У торгівлі застій, — рип-рип, — у Сантьяго ніхто не хоче купувати пилососів, — рип-рип, — навіщо вони? — рип-рип... Тут, як на те, погасло світло, і далі вони гойдались у темряві. Втративши ритм, злегка буцнулись головами.
— Пробачте.
— Моя вина.
Рип-рип, рип-рип.
У патіо хтось посунув стілець.
— То ваша дружина? — спитав Уормолд.
— Ні. Там нікого нема. Ми самі.
Уормолд гойднувся вперед, гойднувся назад, потім ще раз вперед, прислухаючись, як хтось крадеться двором.
— Так-так...
Це ж Сантьяго. Тут у кожному закутку ховається втікач. Краще нічого не чути, а побачити все одно нічого не побачиш, навіть при світлі, яке знову ледь зажевріло під стелею.
По дорозі до готелю його затримали двоє поліцейських. Спитали, що він робить так пізно на вулиці.
— Зараз лише десята, — зауважив він.
— А що ви робите о десятій годині на вулиці?
— Таж комендантської години не оголошено.
Раптом, нічого не кажучи, один з поліцейських ляснув його по обличчю. Уормолд більше сторопів, ніж розсердився: він належав до тих, хто поважає закон, і вбачав у поліцейських своїх захисників. Схопившись рукою за щоку, промимрив:
— Господи, та що ж це ви робите?..
В цей час другий поліцейський збив його з ніг. Капелюх Уормолда покотився в канаву, де було повно грязюки.
— Віддайте мені капелюха, — попрохав він, але його вдарили знову.
Уормолд забелькотав щось про британського консула, та йому дали такого штурхана, що він перелетів на другий бік бруківки і мало не впав. Потім його притягли в якусь кімнату, де за столом, схиливши голову на руки, хропів поліцейський. Той прокинувся й почав гримати на Уормолда. Найчемнішим з його слів було «свиня».
Уормолд сказав:
— Я британський підданий, моє прізвище Уормолд, живу в Гавані, Лампарілья, тридцять сім. Мені сорок п’ять років, розлучений, хочу подзвонити консулові.
Чоловік з сержантськими нашивками на рукаві — той, що охрестив його «свинею»,— звелів показати паспорт.
— Не можу. Він у мене в готелі.
Один з тих, що привели Уормолда, переможно сказав:
— Застукали на вулиці без документів.
— Обшукати його, — звелів сержант.
З Уормолдових кишень видобули гамана, невідіслану листівку докторові Гассельбахеру та маленьку пляшечку віскі «Мій дідусь», що він купив у барі готелю.
Сержант пильно розглядав ту пляшечку, потім листівку.
— Нащо ви носите цю пляшку? Що в ній? — спитав він.
— А що б ви думали?
— Повстанці роблять з пляшок гранати.
— Таж, певне, не з таких маленьких.
Сержант витягнув корок, понюхав рідину й вилив трохи на долоню.
— Схоже на віскі, — мовив він і взявся за листівку.— Чому ви поставили тут хрест?
— То вікно моєї кімнати.
— Навіщо ви його позначили?
— А чому б і ні? Зрештою... всі так роблять, коли подорожують.
— Ви хотіли, щоб хтось заліз до вас у вікно?
— Звичайно, ні.
— А хто цей доктор Гассельбахер?
— Давній приятель.
— Він приїде в Сантьяго?
— Ні.
— То для чого ж йому показувати, де ваша кімната?
Уормолд нарешті второпав те, що зрозуміло кожному злочинцеві: людину, обтяжену владою, неможливо в чому-небудь переконати, Він зухвало заявив:
— Доктор Гассельбахер — це жінка.
— Жінка-лікар! — незадоволено вигукнув сержант.
— Доктор філософії. Дуже гарна жінка.
Він жестами показав щось кругле.
— Вона приїде до вас у Сантьяго?
— Та ні. Але ж ви знаєте жінок, сержанте... Їм хочеться знати, де спить їхній мужчина.
— Ви її коханець?— Атмосфера почала прояснюватись. — І все-таки це не підстава, щоб швендяти вночі.
— Нема ж такого закону...
— Закону нема, але чесні люди сидять дома. Тільки злочинці вештаються по ночах.
— Я не міг спати... Думки про Емму...
— Яка ще Емма?
— Доктор Гассельбахер.
Сержант повільно промовив:
— Тут щось не те. У мене добрий нюх. Ви брешете. Якщо ви кохаєте Емму, тоді що ви робите в Сантьяго?
— Її чоловік підозрює...
— Вона заміжня? No es muy agradable[93]. Ви католик?
— Ні.
Сержант знову взявся за листівку.
— Хрест на вікні вашої спальні — це досить негарно. Що вона скаже чоловікові?
— Він сліпий, — швидко придумав Уормолд.
— Це теж негарно. Дуже негарно.
— Двигнути його ще раз? — втрутився один з поліцейських.
— Не поспішай. Я спершу його допитаю. Скільки часу ви знайомі з цією Еммою Гассельбахер?
— Тиждень.
— Тиждень? Все, що ви кажете, негарно. Ви протестант і розпусник. Як ви з нею познайомились?