— Через капітана Сегуру.
Сержантова рука застигла в повітрі. Уормолд почув, як за його спиною похлинувся поліцейський. Запала довга мовчанка.
— Капітана Сегуру?
— Так.
— Ви знаєте капітана Сегуру?
— Це приятель моєї доньки.
— О, то ви маєте доньку. Ви жонатий. Це негар...
Та його перебив один з поліцейських:
— Він же знайомий капітана Сегури.
— А звідки мені знати, що ви не брешете?
— Подзвоніть йому.
— Щоб додзвонитись у Гавану, потрібно кілька годин.
— Я все одно не зможу виїхати з Сантьяго вночі. Я почекаю в готелі.
— Або в камері.
— Не думаю, щоб це сподобалося капітанові Сегурі.
Сержант глибоко замислився, водночас перебираючи в руках вміст гамана. Потім наказав одному з поліцейських одвести Уормолда в готель і перевірити його паспорт (сподіваючись, мабуть, таким чином врятувати свій авторитет). Уормолд у супроводі поліцейського мовчки пішов до готелю і тільки в ліжку пригадав, що залишив листівку на столі у сержанта. Він не надав цьому ніякого значення — вранці можна послати іншу. Надто пізно людина починає розуміти, що всяка дрібниця — навіть листівка — може відіграти велику роль.
Через три дні Уормолд автобусом повернувся до Санта-Клари; його «гілмен» був уже готовий до подорожі, і він без пригод дістався до Гавани.
Розділ третій
Гавану він повернувся надвечір. На нього чекала безліч телеграм. Серед них була й записка од Міллі:
«Що це ти утнув? Сам знаєш хто (він зовсім не знав) поводиться досить наполегливо, але нічого поганого нема,— ти не бійся. Д-р Гассельбахер хоче негайно бачити тебе. Цілую.
Р. S. Пішла кататися верхи до Приміського клубу. Серафіну сфотографували для газети. Як ти гадаєш, це слава?»
Доктор Гассельбахер міг почекати. Серед телеграм було дві «блискавки»:
«№ 2 від 5 березня починається параграф А перевірка Гассельбахера дала сумнівні наслідки крапка будьте обережні під час зустрічей і зведіть їх до мінімуму кінець».
Вінсента К. Паркмена беззастережно відхилили. «Зв’язку не встановлювати повторюю не встановлювати крапка є підозра він завербований американською розвідкою».
Тон наступної телеграми — № 1, від 4 березня — був підкреслено офіційний: «Прошу надалі дотримуватись інструкцій і висвітлювати в кожній телеграмі якесь одне питання».
№ 1, від 5 березня, була більш підбадьорливою: «Професора Санчеса та інженера Сіфуентеса перевірено крапка можете вербувати крапка вважаємо люди з таким становищем вимагатимуть лише непередбачених витрат».
Ще кращою була остання телеграма: «Агента п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб один (тобто Лопеса) затверджено але майте на увазі оклад нижчий за європейський слід підняти до 25 песо повторюю 25 песо на місяць кінець».
А тим часом Лопес гукав знизу:
— Вас питає доктор Гассельбахер!
— Скажи, що я зайнятий. Я подзвоню йому пізніше.
— Він наполягає, щоб ви йшли негайно. І голос у нього якийсь дивний.
Уормолд спустився до телефону. Взявши трубку, почув схвильований, зовсім постарілий голос. Раніше він ніколи не помічав, що доктор Гассельбахер — старий.
— Прошу вас, містере Уормолд...
— Слухаю. Що сталося?
— Приходьте негайно. Сталося страшне.
— Де ви зараз?
— Вдома...
— Що ж скоїлося, Гассельбахере?
— Я не можу сказати про це по телефону.
— Ви що, заслабли?.. Забились?..
— Якби ж то тільки це! — сказав Гассельбахер. — Прошу вас, прийдіть.
За всі роки їхнього знайомства Уормолд жодного разу не був у доктора Гассельбахера. Вони завжди зустрічалися в «Диво-барі», а в день народження Міллі — в ресторанах; тільки раз, коли в Уормолда була гарячка, доктор Гассельбахер завітав до нього на вулицю Лампарілья. І ще колись, сидячи з Гассельбахером на лаві бульвару, Уормолд виплакував йому своє горе: того дня мати Міллі втекла в Майямі. Та дружба їхня тому й була міцна, що їх завжди розділяла відстань, — нерозлучній дружбі швидше настає кінець. Тому Уормолдові навіть довелося спитати Гассельбахера, як до нього дістатися.
— А ви хіба не знаєте? — здивувався той.
— Ні.
— Приходьте швидше, будь ласка, — наполягав Гассельбахер, — я не можу лишатись на самоті.
Та в цей вечірній час поспішати було неможливо. В Обіспо утворився запин, і тільки за півгодини Уормолд добувся до Гассельбахерового будинку. То була звичайна собі дванадцятиповерхова споруда з безбарвного каменю. Двадцять років тому вона вважалась ультрасучасною, але потім її затьмарили стальні хмарочоси західних кварталів. Меблі за тих часів робили з гнутих трубок, і перше, що впало Уормолдові в око, коли він переступив поріг Гассельбахерової квартири, був трубчастий стілець. Він помітив, також старовинну літографію із зображенням якогось замку на Рейні.
Доктор Гассельбахер, так само як і його голос, якось одразу постарів. Справа була не в кольорі обличчя або волосся. Його зморшкувата червонувата шкіра не могла вже змінитись, — точнісінько як у тої черепахи, — і ніщо не змогло б вибілити його волосся дужче, ніж це зробили літа. Вираз обличчя — от що змінилось; здавалося, хтось вибив з доктора Гассельбахера весь його оптимізм.
— Як добре, що ви прийшли, містере Уормолд, — смиренно мовив він.
Уормолд згадав той день, коли цей старий повів його з бульвару в «Диво-бар», розраяв його журбу алкоголем і безперервною розмовою, немовби повертаючи до життя своїм веселим сміхом та оптимізмом.
— Що сталося, Гассельбахере?
— Заходьте, — озвався той.
У вітальні, серед металевих трубчастих стільців, панував страшенний розгардіяш, неначе там бешкетував якийсь малолітній розбишака: все було поперекидано, потрощено, попсовано, і лише окремі речі незрозуміло як уціліли. Фотографія групи юнаків з квартами пива в руках була вийнята з рамки й роздерта навпіл, а от кольорова репродукція «Веселого кавалера» лишилась висіти над диваном; зате на самому дивані одна з трьох подушок була розпорота. Все, що було в шафі, валялося на підлозі — старі листи, рахунки, а серед них, наче викинута на суходіл риба, виблискувало пасмо світлого волосся, перев’язане чорною стрічкою.
— Як же це?.. — спитав Уормолд.
— Це ще не все, — відповів Гассельбахер. — Ідіть-но сюди...
У маленькій кімнатці, де Гассельбахер влаштував лабораторію, все було перетрощено. Серед руїн і досі палахкотіла газова горілка. Доктор Гассельбахер загасив її. Він підняв з підлоги колбу — її вміст розмастили по рукомийнику.
— Ви навряд чи зрозумієте, — пояснив він. — Я хотів вивести бактерії з... е, та однаково!.. Хоч і знав, що нічого не вийде... То була просто мрія.
Він важко сів на складаний трубчастий стілець, але той раптом підітнувся, і Гассельбахер простягнувся долі. На сцені, де відбувається трагедія, завжди потрапить під ноги бананова кірка. Гассельбахер підвівся і обтрусив штани.
— Коли це сталося?
— Мені подзвонили... викликали до хворого. Я передчував щось недобре, але пішов. Не можна було не йти. Коли повернувся, застав оце.
— Хто ж це зробив?
— Не знаю. Тиждень тому до мене приходив якийсь чоловік. Незнайомий. Він попрохав мене зробити йому одну послугу. Це не стосується медицини. Я відмовився. Тоді він спитав, на чийому я боці — Сходу чи Заходу. Я хотів відбутися жартом. Посередині, мовляв... Кілька тижнів тому й ви задавали мені таке запитання, — докірливо додав він.
— Я ж пожартував, Гассельбахере.
— Знаю. Пробачте, будь ласка. Найгірше те, що вони всюди сіють підозру. — Він глянув на рукомийник. — Дитячі мрії! Я добре знав... Флемінг винайшов пеніцилін зовсім випадково, у мить натхнення. Із старим лікарем другої руки такого не буває... Та що їм до того? Чи ж їм не байдуже, що мені хотілося трохи помріяти?