— Будь любонькою і принеси мені ще паперу. Інженер Сіфуентес страшенний базіка.
Інтерлюдія в Лондоні
— Ну, як долетіли? — спитав шеф.
— Нічого, трохи побовтало над Азорськими островами,— відповів Готорн.
Цього разу він не встиг змінити свій тропічний костюм: його несподівано викликали з Кінгстона, а в лондонському аеропорту вже чекала машина. Він підсів якомога ближче до радіатора і все-таки не міг стримати дрижаків.
— Що має означати ця квітка у вас в петельці?
Готорн зовсім забув про квітку. Він потягнувся рукою до вилоги піджака.
— Колись, мабуть, це була орхідея,— невдоволено буркнув шеф.
— Панамериканська авіакомпанія подала їх нам на вечерю,— пояснив Готорн.
Він висмикнув з петельки зів’ялу квітку і кинув її в попільницю.
— На вечерю? Що за дурниці? — обурився шеф.— Навряд щоб це збагатило ваше меню. Я особисто терпіти не можу орхідей. Декадентські вибрики!..
— Я почепив її, сер, щоб звільнити тацю. Там стільки було наставлено — і гарячі пиріжки, і шампанське, і компот, і помідоровий суп, і курка, і морозиво...
— Чортзна-що. Треба було летіти англійським літаком.
— Ви ж наказали вилетіти негайно, сер, і я не мав часу замовити квиток.
— Так, так. Це справа невідкладна. Ви знаєте, від нашого резидента в Гавані надходять дедалі тривожніші повідомлення.
— Здібний агент,— сказав Готорн.
— Не заперечую. Більше б нам таких. Мене тільки дивує, як це американці й досі нічого не пронюхали.
— А ви питали в них, сер?
— Звичайно, ні. Я їм не довіряю.
— Можливо, вони нам теж.
— А ви ознайомилися з кресленнями? — запитав шеф.
— Я мало розуміюся на цьому, сер, і зразу ж переслав їх вам.
— Ну, то хоч тепер погляньте на них як слід.
Шеф розгорнув креслення на столі. Готорн неохоче підвівся, і на нього знову напали дрижаки.
— Що це з вами?
— Вчора в Кінгстоні температура була дев’яносто два градуси.
— Рідкувата у вас кров. Холод трохи згустить її... Ну, що ви скажете?
Готорн втупив очі в креслення. Що ж це вони йому нагадують?.. Його охопило якесь дивне занепокоєння.
— Ви пам’ятаєте супровідне повідомлення? — спитав шеф.— Креслення зробив дріб три. Хто він такий?
— Здається, інженер Сіфуентес, сер.
— Так от, навіть він був спантеличений, попри всю його технічну обізнаність. Ці машини транспортувалися тягачами од військового штабу в Байямо до узлісся. Там їх вантажили на мулів і везли до отих загадкових бетонних майданчиків.
— А що кажуть у міністерстві авіації?
— Вони стривожені, дуже стривожені.
— А вчені-атомники?
— Ми ще не показували їм креслень. Ви ж знаєте, що то за братія. Почнуть чіплятися до деталей, скажуть, що все це дуже сумнівне, що розмір труби не відповідає величині споруди і все таке інше. Не можна ж вимагати, щоб агент по пам’яті відтворив усі пропорції. Потрібні фотографії, Готорне.
— Це дуже важко, сер.
— Треба будь-що дістати їх. Хай навіть найдорожчою ціною. Знаєте, що сказав Севедж? Я мало не зомлів, уявіть собі... Сказав, що одне з креслень нагадує йому велетенський пилосос.
— Пилосос?
Готорн пильно глянув на аркуш з кресленнями і знову весь затремтів.
— Просто в дрож кидає, правда?
— Це неможливо, сер! — Готорн так хвилювався, наче щось загрожувало його власній кар’єрі.— Це не пилосос, сер. Не пилосос!
— Диявольська штука, еге ж? — озвався шеф.— Дотепно, просто, але ж як винахідливо!— Він вийняв монокль, і в мертвому оці замерехтіло світло лампи, а на стіні заскакав зайчик.— Гляньте на оцю цяцьку — вона в шість разів вища за людину. Скидається на велетенський пульверизатор. А ця — що вона вам нагадує?
— Двобічний всмоктувач,— пробелькотів Готорн.
— А що таке двобічний всмоктувач?
— Такі бувають у пилососів, сер.
— Знову пилосос! Готорне, мені здається, що ми викрили щось страшніше за водневу бомбу!
— А це добре, сер!
— Звичайно, добре. Тоді воднева бомба вже нікого не лякатиме.
— Яка ж ваша думка, сер?
— Я, звичайно, не вчений,— відказав шеф,— однак погляньте на оцей гігантський резервуар. Він же, напевне, виїдай за дерево. А яка паща на кінці, а потужна труба... Звідки нам знати, як далеко вона тягнеться... може, від гір аж до самого моря. Ходять чутки, що росіяни працюють над новою проблемою — щось там пов’язане з сонячною енергією та морськими випарами. Я, правда, нічогісінько в цьому не тямлю, але гадаю, що тут якась грандіозна справа. Передайте резидентові, хай дістане фотографії.
— Навіть не уявляю, як він зможе наблизитись туди...
— Хай найме літак і зіб’ється з курсу в цьому районі. Не сам, звичайно, а дріб три чи дріб два. Хто це дріб два?
— Професор Санчес, сер... Але літак можуть збити винищувачі. Вони ж там патрулюють і вдень і вночі.
— Он як?
— Шукають повстанців, сер.
— Брешуть вони. Знаєте, що я думаю?
— Що, сер?
— Ніяких повстанців узагалі не існує. Все це брехня. Просто урядові потрібно якось виправдати заборону доступу в цей район.
— Маєте рацію, сер.
— Для нас усіх було б краще, якби я помилявся,— з піднесенням сказав шеф.— Боюся я цієї штуки, Готорне, їй-право, боюсь.— Він знову вставив монокль, і зайчик на стіні зник.— Минулого разу ви говорили з міс Дженкінсон про секретарку для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять?
— Так, сер. У неї не було тоді певної кандидатури, але вона казала, що одна дівчина, Беатріса, можливо, підійде для нього.
— Беатріса? Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення! А вона вже пройшла підготовку?
— Так.
— Час уже дати помічників нашому резидентові в Гавані. Бідоласі нелегко доводиться самому, та ще й без належної підготовки. Мабуть, треба буде послати з нею і радиста.
— А може, мені краще спочатку злітати туди самому? Я зміг би ознайомитися з обстановкою, погомоніти з ним про се, про те.
— Ви забуваєте про конспірацію, Готорне. Ми не можемо ризикувати ним тепер. З допомогою радіо він матиме безпосередній зв’язок з Лондоном. Мені не подобається ота залежність від консульства, та й вони теж нам не дуже раді.
— А як же бути з його звітами, сер?
— Хай він заведе собі кур’єра для зв’язку з Кінгстоном. Можна використати для цього одного з його роздрібних торговців. Пошліть вказівку з секретаркою. Ви вже познайомилися з нею?
— Ні, сер.
— Познайомтеся негайно. З’ясуйте, чи підходить вона, чи обізнана з технікою. Їй потрібно знати все, що стосується його фірми, його стару секретарку доведеться звільнити. Домовтеся з А. В. про невеличку дострокову пенсію.
— Так, сер. Можна мені ще раз глянути на креслення?
— Здається, вас оце найбільше зацікавило. Що ви про нього скажете?..
— Скидається...— похмуро промимрив Готорн,— на з’єднувальну муфту.
Коли він був уже біля дверей, шеф кинув йому навздогін:
— Знаєте, Готорне, усе це ваша заслуга. Мені якось казали, що ви поганий знавець людської психіки, та в мене ще тоді була своя думка. Молодець, Готорне!
— Дякую, сер.
Він узявся за клямку.
— Готорне.
— Слухаю, сер.
— А ви не знайшли його засмальцьованого блокнота?
— Ні, сер?
— Хай Беатріса пошукає.
Частина третя