— Це вперше мені вистрілили в спину,— мовив він.— Радий, що стріляла жінка.— Він чудово виплутався із ніякового становища; вода все ще капала в нього з голови, а комірець перетворився на ганчірку.— Іншим разом я неодмінно взяв би реванш, та зараз мені пора на службу. Сподіваюся, ми ще побачимось?
— Я не збираюсь тікати,— сказала молода жінка.
— Приїхали відпочивати?
— Ні. Працювати.
— Якщо матимете труднощі з візою,— багатозначно кинув він,— то приходьте до мене... До побачення, Міллі. До побачення, містере Уормолд. Я скажу офіціантові, що ви мої гості. Замовляйте, що хочете.
— Такий відступ робить йому честь,— зауважила молода жінка.
— А цей постріл робить вам честь.
— Стукнути його пляшкою було б, мабуть, трохи занадто. Хто він?
— Його звуть Кривавим Стерв’ятником.
— Він допитує в’язнів,— сказала Міллі.
— Здається, ми з ним подружилися.
— Не раджу вам на це покладатися,— мовив доктор Гассельбахер.
Вони зсунули столики. Обидва льотчики вклонились і нерозбірливо пробубоніли свої довжелезні прізвища. Доктор Гассельбахер злякано спитав:
— Ви п’єте кока-кола?
— Нічого не поробиш. О третій тридцять летимо в Монреаль.
Уормолд заявив:
— Коли вже платить капітан Сегура, то давайте замовимо ще шампанського. І ще кока-колу.
— Я вже не можу більше пити кока-колу, а ти, Гансе?
— Я випив би «болсу»[94], — сказав молодший.
— Ніякого «болсу» до Амстердама! — рішуче втрутилася стюардеса.
Молодший шепнув Уормолдові:
— Я збираюсь на ній женитися.
— На кому?
— На міс Пфунк.
— А вона?
— Не хоче.
Старший льотчик заявив:
— У мене жінка й троє дітей.— Він розстебнув нагрудну кишеню.— Ось вони.
Уормолд взяв у руки кольорове фото, на якому дівчина у вузькому жовтому светрі та коротеньких купальних штанцятах надягала ковзани. На светері був напис «Мамба-клуб», а внизу Уормолд прочитав: «Гарантуємо силу втіх. П’ятдесят гарненьких дівчат. Не будете самотні».
— Це, мабуть, не той знімок,— промимрив він.
Молода жінка — в неї було каштанове волосся й великі карі очі — тихо сказала:
— Давайте потанцюємо.
— Я майже не вмію.
— Це нічого.
Він пройшов з нею коло.
— Ви не те танцюєте. Це ж румба. То ваша донька?
— Еге.
— Гарненька.
— Ви щойно прилетіли?
— Так. Команда літака схотіла погуляти, і я теж пішла з ними. Я тут нікого не знаю.
Голова її торкалась його підборіддя, і він чув пахощі її волосся; час від часу воно дотикалось йому до губів. Йому чогось стало сумно, що в неї на руці вінчальна обручка. Вона сказала:
— Моє прізвище Северн. Беатріса Северн.
— А моє — Уормолд.
— Значить, я ваша секретарка.
— Себто як? Я не маю секретарки.
— Тепер маєте. Хіба вони не попередили вас?
— Ні.
Йому не треба було питати, хто це «вони».
— Але ж я сама надсилала телеграму.
— На тому тижні я справді отримав якусь телеграму, але не зміг її розшифрувати.
— А яке у вас видання Лема?
— «Еврімен».
— Ет, чорт! Вони дали мені інше видання. Не дивно, що ви нічого не зрозуміли. Але я рада, що здибала вас.
— Я також, хоча трохи й здивований. Де ви зупинились?
— В «Інглатеррі», та завтра переїду.
— Куди?
— До вас. Мені все одно, де спати. Влаштуюсь у конторі.
— У мене немає ніякої контори.
— Але ж кімната для секретарки повинна бути.
— У мене ніколи не було секретарки, місіс Северн.
— Звіть мене Беатрісою. Вони вважають, що цього вимагає конспірація.
— Конспірація?
— Що ж нам робити, коли у вас нема кімнати для секретарки? Давайте сядемо.
Добродій у чорному сурдуті вийшов на естраду і заспівав:
Вони сіли за вільний столик поблизу гральної зали, звідки долинав стукіт кульок. Беатріса знову набрала поважного вигляду, крізь який прозирало наївне збентеження дівчинки, що вперше потрапила на бал.
— Коли б знала, що я ваша секретарка, то ніколи не зачепила б отого поліцейського... без вашого дозволу,— сказала вона.
— Не варто про це згадувати.
— Мене ж послали, щоб полегшити вам роботу. А не навпаки.
— Капітан Сегура не становить для нас небезпеки.
— Я пройшла добру підготовку. Знаю шифрувальну справу й мікрофотографію. Можу взяти на себе зв’язок з вашою агентурою.
— Он як!
— Ви так чудово себе зарекомендували, що їм не хочеться вас втрачати. Хай ліпше це станеться зі мною.
— Мені теж дуже не хотілось би, щоб вас зірвали...
— Не розумію...
— Пробачте, я думав про квіти.
— Стривайте, ви ж не читали телеграми, отже, ви нічого не знаєте про радиста!
— Н-ні, не знаю.
— Він теж зупинився в «Інглатеррі». Його закачало в літаку. Для нього теж потрібна кімната...
— Ну, коли вже його закачало...
— Ви можете зробити його своїм рахівником. Його спеціально готували для цього.
— Мені не потрібний рахівник. У мене ж навіть нема бухгалтера.
— Не турбуйтеся. Завтра я все влаштую. Для цього ж мене й послано.
— А ви якась незвичайна,— сказав Уормолд.— Трохи скидаєтесь на мою Міллі. Ви теж читаєте новени?
— А що це таке?
— Не знаєте? Ну й добре.
Тим часом співак у сурдуті закінчував свою пісню:
Блакитні промені прожекторів змінилися рожевими, і танцюристки знову злетілись під пальми. За столами, де грали в кості, посилився стукіт, а Міллі й доктор Гассельбахер весело почимчикували на танцювальний майданчик. Розбитий день народження було знову зліплено з уламків.
Розділ другий
1
На другий день Уормолд прокинувся на світанку. Від шампанського трохи боліла голова, а фантастичні події вчорашнього вечора в «Тропікані» уже вимагали від нього невідкладних дій. Беатріса сказала, що він себе добре зарекомендував,— то були слова Готорнові й «отих людей». Уормолд засмутився від самої думки, що й вона, як і Готорн, належить до вигаданого світу його агентів. Його агентів!..
Він узявся до картотеки. Треба, щоб до її приходу все було якомога правдоподібнішим. Деякі з його агентів тепер здавались йому надто вже нереальними. Професор Санчес та інженер Сіфуентес остаточно заплутались у його сітях, і позбутись їх було неможливо: обидва взяли вже по двісті песо на поточні витрати. Лопес теж міцно застряв. П’яний льотчик кубинської авіалінії одержав кругленьку суму в п’ятсот песо за відомості про будівництво в горах,— і все-таки його слід би знищити, як ненадійного... Був ще головний механік з «Хуана Бельмонте», що попивав коньяк в Сьєнфуегосі,— цей здавався йому цілком реальним, та й отримував усього-на-всього сімдесят п’ять песо на місяць. А от інші, побоювався Уормолд, навряд чи витримають серйозну перевірку: наприклад, Родрігес, що значився в картотеці королем нічних гульбищ, або Тереса, танцюристка з «Шанхаю», яку він зробив коханкою міністра оборони та директора пошти й телеграфу (не дивно, що Лондон не знайшов навіть їхніх слідів). Мабуть, треба знищити Родрігеса, бо кожен, хто хоч трохи знає Гавану, візьме під сумнів його існування. Але розлучитися з Тересою у нього не вистачало духу. То була його єдина шпигунка, його Мата Харі[95]. До того ж його секретарка навряд чи піде до «Шанхаю», де щовечора танцюють голі дівчата, а в перервах демонструються порнографічні фільми.
95
Авантюристка, що перебувала на службі у німецької розвідки під час першої світової війни.